Радянський і британський солдати про війну в Афганістані: "Це жах. Але ми самі на нього підписалися"

Війна в Афганістані триває вже 40 років. За цей час до участі в ній долучилися кілька поколінь солдатів з різних країн. ВВС попросила двох десантників - британського та радянського - розповісти, як на них вплинула служба в далекій гірській країні.

Джон Девіс, служив у десантній бригаді ПС Великої Британії, провінція Гільменд, 2010-2014 рр.

Мені було 22 роки, коли я поїхав до Афганістану. І я, і мої товариші зробили це за власним бажанням. Я мріяв про повітряно-десантні війська тому, що для мене це означало бути справжнім солдатом. Є особлива принадність у тому, щоб служити в елітному підрозділі.

Після півтора року підготовки мене доправили до Афганістану. Був 2010 рік. Я чекав цього відрядження. Це як у спортсменів - вони тренуються не просто так, а для того, щоб одного разу виступити. Так само й ми - хотіли зробити свою роботу.

Я думаю, для більшості з нас Афганістан був позитивним досвідом. У нас у ПДВ була висока мотивація і гарна підготовка. Ми були впевнені в собі.

Про бої і втрати. Звичайно, це війна, і жахливі речі трапляються: люди зазнають поранень і навіть гинуть. Це жах. Але, з іншого боку, ми самі на це підписалися, самі вирішили піти на цей ризик. Навіть ті, кого поранили, рідко шкодують про своє рішення. Я справді ніколи не шкодував, що воював у Афганістані. Вважаю, що мені дуже пощастило, що у мене була можливість долучитись до цього.

Не можу назвати один найбільш яскравий бій. Звичайно, пам'ятаю свою першу стрілянину. Багато емоцій, звуки дуже гучні, і ти постійно намагаєшся зрозуміти, де ворог і що робити далі. Загалом у мене було три відрядження до Афганістану: перше - на сім місяців, потім на два місяці, і потім ще на півроку. Так, ситуація приголомшлива, але у процесі того, як ти набираєшся досвіду, починаєш розуміти, що відбувається, звикаєш до ситуації.

Мені дуже пощастило: з моїх підопічних - їх було 18 людей - ніхто не загинув. Звичайно, в інших відділеннях гинули люди. Дуже боляче чути по рації: "У нас втрата". Ти розумієш, що хтось загинув, і не можеш нічого вдіяти. І позивний цієї людини просто більше не звучить в ефірі. Це страшенно важко. Але хлопці були такими самовідданими, що ці втрати зовсім не зменшували нашого бажання рухатись вперед.

Про досвід СРСР. Коли ми готувались до відрядження, нам дали список літератури для читання. У цьому переліку була книга "The Bear Went Over the Mountain" - про досвід радянської армії в Афганістані. Тому ми знали, з якими труднощами зіткнулись в Афганістані радянські військові. Ми виходили з того, що їхня тактика не спрацювала, і хотіли спробувати діяти інакше.

Як я розумію, СРСР робив ставку на традиційні військові операції: багато масштабних боїв, в яких гинуло мирне населення. Ми намагалися застосовувати іншу тактику і завдавати більше точкових ударів. Тактика була проста: ми приїздили на місце, зачищали його і утримували, намагаючись потім налагодити там життя. При цьому, я вважаю, що у певний момент ми забуксували в Гільменді. Війна просто висмоктувала ресурси у Заходу і забирала людські життя.

Про мотивацію. Як і багато інших, я поїхав до Афганістану ще молодим хлопцем. Мені подобалося бути частиною команди. Ми, звичайно, хотіли, щоб наша присутність в Афганістані обернулася позитивними наслідками. Але ми були реалістами, не було у нас особливих ідеалістичних поглядів.

Я розмірковував так: я тут, я бачу, що відбувається, я можу досягти позитивних змін, і моє військове звання дає мені можливість зберігати життя своїх людей і повернути їх додому. Якби не поїхав я, поїхав би хтось інший. І, можливо, ця людина ухвалила б якесь інше, хибне рішення.

Я ніколи не гнався за нагородами і медалями. Якщо ти командир і думаєш про нагороди, це, скоріш за все, призведе до смерті не лише твоєї, а й твоїх солдатів. Я зрозумів, що це неправильна стратегія, ще до поїздки до Афганістану.

Про країну і культуру. Я вважаю, Афганістан - дивовижна країна, дуже красива. Звичайно, відчуваєш культурний шок, коли приїздиш туди з Англії. Ми хоч і готувалися, та все одно все дуже відрізнялось.

Не можу сказати, що я добре розумію афганський народ, але у британців з афганцями є дещо спільне - наприклад, дуже гарне почуття гумору. Думаю, у важкі часи гумор - це все, що залишається. І в Афганістані дійсно багато гарних людей, які хотіли домогтися змін.

Про родину. Лише після повернення розумієш, як це позначається на родині. Коли я їхав до Афганістану, не думав про те, як їм було важко за моєї відсутності. У певні моменти навіть важче, ніж мені. Тому що я, по-перше, знав, що хочу там бути, по-друге, розумів, у небезпеці я в цей конкретний момент чи ні. А вони щоночі протягом семи місяців лягали спати в страху, що зараз хтось приїде і скаже: "Вашого сина вбили". Я лише потім зрозумів, що це доволі егоїстично - змушувати так хвилюватися своїх рідних.

Про повернення додому. Є класичний приклад В'єтнаму: військові поверталися додому до мирних людей, які не схвалювали факт їхньої присутності там. І це жахливо, коли твоя самовідданість стикається з таким неприйняттям. Можливо, таке сталося з радянськими солдатами, коли вони повернулися з Афганістану. Але британське суспільство здебільшого підтримувало нас - люди чудово розуміють, що необхідно розділяти цілі політиків і старанність солдатів.

Взагалі-то, солдати не потребують співчуття. Хіба що поваги. І нас поважали. Кожного разу, коли додому поверталися труни, здіймався галас, у новинах з'являлися дуже емоційні фото, і це певною мірою ускладнювало відправку нового контингенту. Добре, що людей це хвилює, хоча солдат робить свій вибір, навіть якщо він призводить до загибелі. Ми не хочемо співчуття, лише поваги.

У Британії ми йдемо до армії і не обираємо, в якій саме військовій кампанії будемо брати участь. Ти довіряєш політикам вирішувати, як використовувати цей ресурс.

Наіль Каюмов, служив у десантно-штурмовому батальйоні ЗС СРСР, провінція Пактія, 1985-1986 рр.

Я пішов служити в армію відразу після школи. Хотів потрапити до елітних військ, тому зрадів, коли взяли у ПДВ. Це здавалося чимось недосяжним.

Вже на збірному пункті офіцер, який забирав нас, сказав: "Я вас везу на базу, де буду готувати до Афганістану, тому хто не хоче - може відразу розвертатися і йти геть". Ніхто не пішов. Можна сказати, що ми були добровольцями, хоч і служили за призовом.

Взагалі-то, я не збирався всього цього робити. Але вдячний долі, що мені це випало, що я стільки пережив, переніс.

Про підготовку. Підготовка тривала три місяці. Всім хотілося вже якнайшвидше виїхати. Не тому, що поривалися до Афганістану, а тому, що тренуватися було страшенно важко. Думали, що сержанти над нами знущаються. А потім в Афганістані ми подумки дякували їм за те, що так виховали і підготували нас.

Але культурний шок був. Афганістан - це ж зовсім інша країна, і багато речей сержанти не могли до нас донести, тому що вони самі там не були, у них просто було завдання - максимально нас підготувати. А на місці вже почалося звикання до нового життя.

Про бої і втрати. Я у військових жахах особливої участі не брав. Приїхав до Афгану в серпні, а вже в лютому 1986 року полетів до СРСР через хворобу.

Окремо запам'ятався бій, до якого я не потрапив. Я мав їхати, але потім кілька людей - зокрема і мене - залишили в таборі. І ось саме під час тієї операції були великі втрати. Ми потім відмивали бронежилети - брудні, подерті, з кров'ю... Був шок, звичайно, ми тоді щойно приїхали. Розуміли, звичайно, що їдемо на війну, але щоб таке ... Тоді всі усвідомили, що ми справді на війні.

Одного разу вантажились до "вертушки", а зовсім поруч вибухали міни. Сьогодні вже інакше все оцінюєш, а тоді - не те щоб страх, а просто не розумієш ... Старші реагували без помилок: падали, а ми стояли, як тупі вівці.

Зараз дивлюся військову хроніку, фото своїх хлопців ... І в мене, і у багатьох товаришів - відчуття, що це все було не з нами. Стерлося щось. Але ось зараз згадую, як я у себе на колінах віз голову свого друга. Летимо у вертольоті, там замість лавок ноші, а під ногами лежить наш товариш загиблий. Привезли на місце, віднесли до намету, де трупи, і все. Мовчимо, ніхто нічого не говорить, не обговорює.

Але страшні речі пам'ять затирає. Давно цю історію не згадував - років п'ять.

Про родину. Коли я в Афганістані служив, мої батьки не знали, що я там. У нас же була адреса - польова пошта, і з листів було незрозуміло, місто не вказували, і я завжди писав - НДР.

Мама пише: ви в якому місті? А я жодного міста, крім Берліна, не знаю. Пишу: мамо, ми тут в полі стоїмо, я не знаю. Про погоду питала. І я сидів, вигадував.

Коли повернувся до Союзу і зрозумів, що назад я точно не повернуся, я написав рідній сестрі, попросив обережно мамі розповісти, де я був, що руки-ноги цілі, я живий-здоровий. А поки воював - реально брехав же. Мати потім поплакала, звичайно.

Про повернення. Коли повернувся, відчув турботу про "афганців": відразу поставили на облік, відправили на медкомісію. Тоді вже почалися проблеми з продуктами, і у нас була можливість щомісяця отримувати продукти в магазинах дефіцитні - ту ж банку згущеного молока. За чотири роки мені дали вже квартиру двокімнатну.

У Радянському Союзі піклування добре відчувалося. Після розпаду СРСР почалися проблеми, так. Але я тоді вже у комерцію пішов і на державу не розраховував.

Я політичну оцінку цій війні дати не можу. Але скажу, що, якби можна було обійтися без Афганістану, краще було б обійтися. Тому що був цей "афганський синдром". Не були хлопці готові, психіка не витримала, стільки інвалідів ... Гинули єдині діти в родині - це такі трагедії.

Був у мене товариш, який сказав: "Ось тобі пакунок з моїми фото, якщо я загину, моїй мамі надішли". І він загинув. І у мене залишилися ці фотографії - штук сорок. Я їх складав у конверти по чотири-п'ять і відсилав. А він один був у батьків ... і таких багато.

Стежте за нами в Telegram! Ми щодня надсилаємо добірку найкращих статей.

Хочете поділитися з нами своїми життєвими історіями? Напишіть про себе на адресу [email protected], і наші журналісти з вами зв'яжуться.