Книга року ВВС: Граната у вулику Куркова

Рецензія члена журі Віталія Жежери на роман Андрія Куркова "Сірі бджоли", який увійшов до довгого списку Книги року ВВС-2018.

Права на видання цього роману придбали вже кілька західноєропейських видавництв. Одначе, перший (після українського) переклад книги зроблено не там, а в Ірані!

Романом зацікавилися також японські й китайські видавці.

(Рецензія може містити спойлери)

Такий інтерес до твору саме на Сході, можливо, невипадковий, бо герой роману Сергій Сергійович - пасічник-відлюдник, чоловік споглядально-філософської вдачі, такий от сам собі буддист.

Він мешкає в сірій зоні під Горлівкою, між позиціями сепаратистів та українських військ. В цьому селі їх тільки двоє лишилось - він та його колишній однокласник Пашка. Сергійович не виїхав звідси - бо не хотів кидати своїх бджіл, шість вуликів. "Я не воюю, а просто житель війни".

Як і в "Шенгенській історії", попередньому великому романі Куркова, тут наскрізна тема - людина та її Дім (житло й батьківщина).

Роман написано в тому наївістському стилі, що нагадує живопис на склі Івана Генералича або Івана Сколоздри.

Це помітно вже з перших сторінок, де, приміром, описано картинку: губернатор Донеччини, неназваний, але впізнаваний, монументально возсідає під старою грушею.

Власне, вся історія пригод Сергійовича та його бжіл і викладена такими от картинками, і від того навіть страшне (війна все-таки) не-здається страшним.

А втім, у кількох місцях пензель Куркова робить мазок густішим і окреслює головного персонажа глибше.

Один з таких епізодів - це коли Сергійович вночі перейменовує свою вулицю Леніна на вулицю Шевченка.

Ця патріотична акція видається спершу нарочитою й навіть натягнутою. Але її урівноважує інший епізод - коли Сергійович приїжджає на Велику Україну, до Запорізької області, й там потрапляє на похорон колишнього АТОшника.

Люди зустрічають труну солдата, стоячи навколішки вздовж дороги (бо "всі так роблять").

І саме цього Сергійович робити не хоче. Бо його ставлення до батьківщини й до того колишнього солдата - справи дуже особисті.

В цьому штрихові увиразнюється характер: сам, без примусу, він ризикує життям, перейменовуючи вулицю. А тут - ризикує життям, бо не згоден бути "як усі". В такому ракурсі банальна формула регіонального патріотизму ("Донбас ніхто не поставить на коліна!") раптом грає несподіваною барвою.

Сергійович вивозить своїх бджіл на літо під Бахчисарай, і тут знову звучить тема загроженого Дому. Здається, це - чи не перше в нашій художній прозі звернення до теми новітньої окупації Криму.

Так само ретельно, як пригоди людей, Курков придумує й продумує пригоди речей.

Приміром - свічок з розбомбленої церкви. Або - тієї гранати, що її подарував нашому пасічникові знайомий солдат української армії. Сергійович сп'яну заховав гранату подалі од гріха - і потім не міг згадати, де вона.

А граната лежала у вулику, поміж бджіл, благополучно проїхала кілька блок-постів, наших і чужих, і вибухнула, як і належить за законами драматургії, у фіналі роману.

… Де мед - там і ложка дьогтю.

Це стосується українського перекладу, зробленого, м'яко кажучи, недбало.

Зокрема, кидається у вічі суміш слів чи зворотів, так би мовити, "нарочито українських" - з невиправданими русизмами. Приміром, "світлина" - але "карман", "не палю" - але "по вухам", "продавчиня" - але "полотенце", "вояк" - але "бахча".

Не раз зворушує те, що двері тут часто не "вони", а "вона" - ця плутанина явно вказує на те, що комп'ютерний переклад тексту було просто погано вичитано, і "двєрь" забули причинити.

Стежте за перебігом конкурсу на Facebook-сторінці Книги року BBC, а також на сайті bbc.ua