"Я з країни, якої більше немає"

Автор цієї статті виросла в країні, якої більше не існує. Ні, не в Радянському Союзі. Але якщо ви народилися в СРСР, то знайдете багато знайомого в тих відчуттях і враженнях, якими ділиться Аня Мутич, згадуючи про поїздку країнами, на які розпалася її батьківщина, Югославія.

Я з країни, якої більше немає. Пам'ятаю, як двадцять років після того, як вона розпалася, восени 2011 року, я зібралася в поїздку, сподіваючись знайти свою втрачену Югославію. І мене зовсім не бентежив той факт, що її вже давно не існує.

У ті роки моїм домом формально був Нью-Йорк. Але я була професійним мандрівником, які заробляють на життя дорожніми нотатками, вічно в подорожах.

У такого життя навіть був певний відтінок гламуру: вчора я плавала під вітрилом на Галапагоських островах, сьогодні я оселилася в бунгало на Бора-Бора, а через кілька днів мене вже чекали провулки Лісабона або ґрунтові дороги Болівії.

Моє життя перетворилося на карусель унікальних вражень, з якої я була не могла зійти.

Але ці безперервні подорожі ніяк не допомагали мені забути про це настирливе відчуття вигнання. Я жила всюди - і ніде. І хоча я чула, що неприв'язаність - це чудово, мені було важко примиритися з цим.

Два питання не залишали мене, куди б я не приїжджала: де мій Дім - і, можливо, саме це місце я назву своїм Домом?

Питання ці постійно підганяли мене, не давали заспокоїтися. Десь далеко має бути Місце, яке я назву Домом, адже правда?

Я виросла в Загребі - в той час другому за величиною місті Югославії (зараз - столиця Хорватії). У дитинстві я збирала смурфиків. У мене було сім ляльок Барбі, всі, крім однієї, довговолосі блондинки. Для різноманітності одну я коротко підстригла і пофарбувала їй волосся чорним маркером.

У мене були рожеві кросівки фірми Nike, які батько привіз мені в 1984 році з відрядження до Мексики, я їх страшенно любила і пишалася ними.

Я дивилася американські фільми, була закохана в Ділана, читала вірші Еліота і слухала The Smiths. Мої батьки часто сварилися, але в цілому у мене було абсолютно нормальне дитинство.

Однак коли в 1990-і Югославія під час воєн почала розвалюватися на частини, світ навколо мене раптом наче стиснувся. І чим довше йшла війна, тим нижче опускалась стеля над моєю головою.

Я росла, стеля ставала дедалі нижчою, і подітися мені було нікуди, я задихалася в замкнутому просторі, і мені не хотілося провести все життя, намагаючись пробити стелю головою.

Мені хотілося, щоб наді мною було високе синє небо. І я поїхала.

Я не була біженцем. У 1993 році мене ніхто не змушував залишити країну, я поїхала у вигнання добровільно.

Але і через понад 15 років, об'їхавши земну кулю вздовж і впоперек, я розуміла: в душі я так і не змирилася з тим, що поїхала.

Все це виглядало так, немов хтось раптово висмикнув килим у мене з-під ніг і все, що мені залишається, - це балансувати на неміцному канаті, сплетеному зі спогадів про майже міфічну країну. Спогадів, в правдивості багатьох з яких я навіть не впевнена.

І ось одного сніжного вечора, коли я дивилася у вікно своєї квартири в Брукліні, мені спало на думку таке.

Я поїду туди, де була моя батьківщина, і подивлюся, що від неї залишилося, спробую зрозуміти сенс усіх цих воєн, які почалися після того, як Словенія в 1991 році проголосила незалежність: за це право воювала Хорватія, була жахлива громадянська війна в Боснії, яка закінчилась підписанням у 1995-му Дейтонських угод, були натовські бомбардування Сербії в 1999-му ...

Мене не цікавила політика минулого, політика тієї країни, паспорт якої вже давно недійсний. Я хотіла поринути в ті емоції, які ця неіснуюча держава досі викликає у людей, які її втратили - в тому числі у мене.

Бюджет мій був дуже обмежений, плани мої були наполеонівськими, і ще мною володів страх - страх того, що я там можу знайти. Я боялася відкрити скриньку Пандори, повну втрат і горя, принесених війнами.

Холодного жовтневого ранку я прилетіла до Загреба. О 18:00 я зайшла в автобус, який вирушав в столицю Македонії Скоп'є, зайнявши місце номер 39 біля вікна.

На мене чекала 12-годинна подорож туди, де мене ніхто не чекав. Недарма багато зі знайомих, кому я розповіла про свої плани, назвали їх дивними.

І тим не менше, як і планувала, я подорожувала шість тижнів - приблизно по тижню на кожну колишню югославську республіку, а нині незалежні держави: Хорватію, Словенію, Сербію, Чорногорію, Боснію і Герцеговину, Македонію.

Я взяла з собою кілька давно застарілих путівників, випущених ще до того, як Югославія поринула у громадянську війну.

У поїздці я зустрічалася з людьми - головним чином для "кавових розмов". В Югославії випити з кимось кави завжди було святим. Я підтримала цю традицію.

І вже за кілька днів я зрозуміла: історії, які мені розповідають люди за чашкою кави, - це найцікавіше, і путівники так і залишилися лежати на дні мого величезного рюкзака.

Протягом усієї подорожі я плекала надію, що хтось ось-ось скаже мені щось сокровенне, що стане квінтесенцією всього: і мого власного життя відірваного від коренів мандрівника, і повільної, жорстокої смерті країни під назвою Югославія, через що ціле покоління досі переживає почуття втрати рідної домівки.

Я знала, що я така не одна, але мені хотілося зрозуміти, як інші пережили цей колективний досвід перетворення в націю, що розпалася на фрагменти.

Напевно хтось мав сказати ті слова, за якими я полюю, в яких втіляться мудрість і здоровий глузд, які дозволять мені нарешті зрозуміти, що сталося, заспокоїтися і почати жити далі ...

Але цього не сталося. Зате сталося дещо інше.

Історії, розказані мені людьми, несподівано стали найголовнішими під час моєї поїздки.

Я зустрілася з більш ніж півсотнею людей, я записала розмови за чашкою кави з філософами і колишніми бойовиками, політиками і поетами, з активістами, художниками і артистами, з музикантами, вчителями та працівниками неурядових організацій.

"Маю зізнатися, Югославія так для мене і не скінчилася. У мене югоностальгія, - на першій же зустрічі в Скоп'є сказала мені Данча Чаловска. - Югославія - частина мого дорослішання, частина мене нинішньої, і так воно і залишиться".

Я вийшла на Чаловску через нашого спільного друга з Нью-Йорка. Вона - дочка Тодора Чаловскі, відомого македонського поета, та й сама пише вірші.

З висвітленим волоссям, з широким обличчям з великими рисами і блискучими очима, вона відразу підхопила мене під руку, ніби ми старі подружки, і з першої ж хвилини почала називати мене "драга" (дорога).

Одного незвично теплого для пізньої осені вечора я бродила вулицями району Стара Чаршія ( "Старий Базар") в Скоп'є - йшла вздовж лавок, де продають шкіряні речі, вироби з міді, одяг, проходила повз прилавки, на яких були виставлені весільні наряди і традиційне селянська шкіряне взуття, опанчі.

Звідкись з двору долинав такий сильний і звабливий запах, що я мимоволі звернула туди. У тіні платанів та інжиру дві жінки в хустках здоровенною дерев'яною ложкою розмішували в величезному казані червоне вариво.

Вони готували знаменитий балканський айвар, овочеву ікру з смаженого червоного перцю. Процес дуже трудомісткий і тривалий.

Я зголосилася допомогти, і ми стали по черзі розмішувати червоне пюре. Потім одна з жінок, Усніе, приготувала нам кави по-турецьки, а інша, Сабріє, принесла на дерев'яному різьбленій таці традиційний фруктовий компот, який тут називають "слатко" і який дійсно дуже солодкий.

Я запитала Сабріє, що вона пам'ятає про Югославію. "Життя тоді було набагато кращим", - сказала вона.

Так я і вислуховувала всіх моїх "кавових" співрозмовників - як мандрівний психотерапевт. Я вбирала в себе їхні історії разом з 13-ою або 14-ою чашкою кави за день і запитувала про Югославію.

Слухала, записувала і ставала свідком мимоволі виплеснутих емоцій

Деякі заглиблювалися в політику, намагалися знайти винних, пропонували власні теорії, що пояснюють, чому розпалася Югославія.

Інші просто розповідали про особисте - згадували про друга дитинства, якого втратили, про члена сім'ї, з яким припинили спілкування.

Зі мною ділилися гнівом, розчаруванням, відчаєм. Хтось був меланхолійним. Хтось говорив, що відчуває, ніби його зрадили. І - спільне відчуття, що всі ми втратили щось цінне.

Отже, мені пропонували багато варіантів відповідей. Але головної Відповіді не було.

Коли я повернулася до Нью-Йорка, я почала знову прослуховувати всі ці розповіді. Як волоцюга, що збирає на пляжі камінчики і мушлі, я перебирала свої знахідки, які ще зберігали в собі звук морського прибою.

Але історії цих людей немов скували мене. Мене наче придавила відповідальність: чи повинна я розповісти іншим те, чим поділилися зі мною? І як взагалі це розповісти?

Часом в житті буває так, що ти ганяєшся за якоюсь приголомшливою історією. Сім років тому і я ганялася за тим, що, як мені здавалося, задовольнить мою цікавість, яка їла мене, і зцілить від постійного прагнення кудись їхати.

Повернувшись до свого коріння, думала я тоді, я знову віднайду це почуття приналежності й позбудуся невизначеності в стосунках з колишньою своєю країною.

Але і через сім років я все така ж (хоча, звичайно, дещо змінилася - наприклад, стала старшою). Та подорож не вилікувала мене від бажань змінювати місця, як я сподівалася. Але вона дала мені можливість зазирнути в душі людей, які колись жили в Югославії, а потім залишилися без неї.

Сім років по тому я поступово починаю миритися з тим, що дім - це те, що змінюється.

Почуття приналежності теж важко вловиме, а країна, де я виросла, залишилася існувати тільки в моїй уяві. Її більше немає - якщо не брати до уваги нашої колективної пам'яті.

Часом подорож - це не те, що зцілює, а просто подорож до своїх витоків. І це теж немало.

Прочитати оригінал цієї статті англійською мовою можна на сайті BBC Travel.

Хочете отримувати найцікавіші статті в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.