Шлях від смерті до життя

Ольга Герасим'юк дітиться враженнями про книжку "Довгі часи" Володимира Рафєєнка.

"Довгі часи" - це такий портал, вхід у місце болю. Де воно? В душі? В Донецьку-місті Z? В бані "П'ятий Рим"? В Києві?

Хоч де б то було, але в Київ з того місця, як стверджує автор роману, можна потрапити лише після смерті. Лише "подолавши концептуальний простір смерті".

І Володимир Рафєєнко, мабуть, так у Київ і потрапив - після стількох агоній і прощань, інакше ми би довгі часи з ним не зустрілися би.

Такий могутній письменник майже півстоліття жив у цій нашій країні, й поряд із ним жили ще дуже цікаві літератори, творили свої, інші, але тутешні, не чужі контексти - і все це було життям окремим від українського літературного процесу й від суспільного процесу.

І це відокремлення, здається, було взаємним. Ні з того боку, ні з цього навіть муха не пролітала. Чи одна лише мова була тому причиною... Не думаю.

Причиною завжди було інше - мови завжди були жертвами й знаряддям поборювання і разом із ними - країна й люди.

Те, що сталося в місті (місці) Z - сталося через це.

Зрозуміти біль, у якому вмираєш, перш ніж потрапити в "довгі часи" - лише це нас усіх залишить живими людьми. Про це я прочитала в Рафєєнка - і цього чекала.

Про війну зараз пишуть багато - але я б шукала не моментальних фотографій, а отакої смерті, через яку повертаєшся до життя. Страшно, але інакше не вийде.

Книгу цю автор зве казкою про війну. І я тут дуже згодна - завжди вважала геніальні казки страшними: зашифровані в них стосунки між життям і смертю треба розгадати, і лише тоді прозрієш.

Навіть Івасик-Телесик, що спалив у печі Оленку-Зміючку, хіба тішитися з такої перемоги добра над злом? Не кажучи вже про шифри Андерсенів та Гріммів.

Роман про розірваність світів, про самотність і її вічну мерзлоту, про ненависть найчистішої проби й забуття, про той світ, звідки не доноситься вістка до тих, кого залишив - лише знаки.

І про цей світ, що заплутався в шизофренічному павутинні доведеної до абсурду реальності.

Про те, як вціліти, як знову вийти у цей пісочник погратися з подібними собі, наново навчитися говорити по-людському, подружитися, не отримати по голові совком, почати все життя з нового народження, - і на довгі часи в "Домі Господньому".

Переказувати фабулу книги - справа безперспективна.

Хоровод персонажів - Сократ Іванович, сирота причинна Ліза Елеонора, Кароліна, професорка Марина Аркадіївна й Ворона, хунвейбін від реклами Маршак, духовний м'яз молодої республіки Z - масажист лазні "П'ятий Рим", він же - новеліст, а наприкінці й узагалі - Вертинський, Шептицький, Пауль Целан, Рєпін і Олег Лишега, Гоголь і Сковорода… І театр абсурду, й сірий будень…

Роман-петчворк.

Реальність, фантасмагорія, балада, памфлет, карнавал, фарс, казка, що розбирається на новели.

Метафори - й прості, як газета, вкраплення "зрадиперемоги". Часом думала, а чи треба тут ця пряма публіцистика. А чи доречна ця вся "літературність" про тупу й абсурдну війну.

Я вирішила сумніви на користь "треба" - те, що відбувається в Z-Донецьку й у нас самих, і є змішана з простішою за просте реальністю метафора.

І в результаті цього змішання все дуже прозоро й не потребує пояснення - ні гігантські колорадські жуки з металевими клешнями-шаблями, що відрубують тисячі голів, ні той катарсис, коли "рання зірка зійшла над Z, коли над териконами з'явився гігантський слон у розкішній вишиванці та з зіркою Давида на лобі".

Війна не лікується, як і шизофренія.

Треба перебути гострий напад жаху й марева - і потім постійно сидіти на таблетках. Це може бути - добро, книги…

І це можуть бути книги - як ця, що пробує відродити в людині совість й наново запустити схололе серце. Це може бути - плач і навіть істерика. Почитати, вжахнутися й заридати - завжди вважала, що плач може лікувати й емоційно запущених.

Це не зробить людину ідеальною, але може трохи зупинити в її безумстві. Того, хто вміє плакати, зрештою, легше полюбити.

Думаю, що в оригіналі роман, напевне, звучить різкіше, бо оригінальна мова агресивніша, її вилиці ходять рельєфно.

Ще раз скажу - не розумію, як можна було в країні, чия потужна культура виткана з безлічі культур, заповнювати ринок винятково російською продукцією - а не друкувати й не знати своїх, донецьких, з їхніми степами, абрикосами, Кальміусом і полиновими світанками, "зорями великими, як столові тарелі", з їхнім українським "г" й дуже своїм світом і слухом, музикою й словом.

Перекладом Маріанни Кияновської - її транскрипцією Рафєєнкового болю - "Видавництво Старого Лева" цю заржавілу браму свідомості й стосунків широко прочинило.

Премія Книга року ВВС, оголосивши прийом перекладних книг українських авторів, - розширила цей шлях.

І ми маємо перед собою, на моє переконання, одну з найсильніших книг останньої декади життя, падіння й злетів країни. Вся її доля - в цьому романі, ще по-інакшому, ніж було написано досі.

"Національність стає не моментом походження, а питанням вільного вибору", - повторив автор у епіграфі до роману слова Томаса Венцлови. Він цей вибір вільно зробив - і переїхав, через всі ці духовні й фізичні смерті, до Києва.

Слово за тими, хто зміниться, прочитавши "Довгі часи".