Микита Кадан: Україна зараз - це простір війни

"Якщо Україна 100 років тому - це простір революції, то сьогодні це простір війни", - говорить ‎художник і куратор Микита Кадан про виставку Postponed Futures у лондонській галереї GRAD. ‎

Поруч із роботами таких українських художників-експериментаторів, як Олександр Богомазов, ‎Василь Єрмілов, Олександр Хвостенко-Хвостов, Борис Косарев та Марія Синякова, які змінили ‎уявлення про мистецтво і суспільство на зорі ХХ сторіччя, виставка демонструє роботи і ‎сучасних художників - Микити Кадана, Лади Наконечної та Миколи Рідного.‎

Близько ста років відділяють художників, чиї роботи представлені на цій виставці. ‎Її назва у дослівному перекладі - "відкладені майбутні", у множині.

Саме майбутнє, а точніше ‎його варіанти і проекції, які уявлялися українським авангардистам майже сторіччя ‎тому, стали головною темою цієї виставки. Їхнє ж сучасне втілення - чи неспроможність ‎втілення - питання, що постало у центрі мистецьких пошуків сучасних молодих ‎художників. ‎

Один із засновників художньої групи "Р.Е.П", сьогодні - учасник кураторської групи "Худрада", ‎Микита Кадан давно працює із темами історичної пам'яті, радянського ‎спадку сучасної України, трансформацій пострадянського простору.‎

В інтерв'ю ВВС Україна він розповів про космополітизм українського авангарду, сучасну ‎‎"безмайбутність" мистецтва і про те, чому важливо переосмислювати історію.‎‎‎‎‎

ВВС Україна: Чому у назві цієї виставки - Postponed Futures - "майбутнє" вжите у множині?‎

Микита Кадан: Мова йде про можливості майбутнього. Про майбутнє, як можливість, ‎і про те, що є дуже різні варіанти розвитку, в тому числі закладені у роботах авангардних. [І про ‎те, що ці можливості] не були реалізовані.‎

ВВС Україна: В чому полягали ці можливості, ці варіанти авангардного майбутнього? Яким було ‎їхнє бачення майбутнього і чому воно виявилося нереалізованим?‎

М.К.: Так чи інакше, це, великою мірою, певний нереалізований намір.‎

Ця виставка - частина дискусії про окремішність українського авангарду. Але навіть той факт, ‎що ми сьогодні займаємося темою українського авангарду, ми його відділяємо від певного ‎російського авангарду (чи то російського етнічного, чи то російського імперського) - сам факт ‎того, що ми займаємося національним авангардом, означає, що універсалістський намір ‎авангарду не був втілений, що так чи інакше історія мистецтва перебуває у заручниках у ‎розділеного світу.‎‎‎

Але це виставка не тільки історичного авангарду, але й сучасного мистецтва. Художників, які ‎працюють із темою авангарду і в той же час із темою війни.‎

Тобто якщо Україна 100 років тому - це простір революції, то сьогодні це простір війни. І тут ‎революція, як можливість, заміщується війною як дійсним станом справ.‎

Я бачив, що зараз проходить доволі багато виставок про революції, про 1917-й, про 20-ті роки. ‎Там у назвах, у описах, у підзаголовках доволі часто використовується слово "утопія". Мені ‎здається, що воно часто використовується необдумано. Утопією часто легко назвати якісь ‎цілком раціональні модернізаційні проекти. І та віра у свою здатність якось розумно ‎реорганізувати чи перебудувати світ, яка була тоді, зараз багато ким сприймається як така наївна ‎мрійливість, яка призвела до великої крові.‎

Але ми тут намагаємося подивитися на сам намір художників і суспільства того періоду і ‎побачити у ньому щось, знаєте, дуже вольове і в той же час дуже реалістичне.‎

Це пов'язано не з утопією як місцем, якого немає і бути не може. Це пов'язано з абсолютно реальними - хоч і амбіційними і дуже масштабними - проектами майбутнього.‎

Сьогодні майбутнє як таке стало якимось відкладеним питанням. Ми не майбутнім займаємося ‎‎- ми займаємося виживанням тут і зараз. Ми займаємося відбиттям агресії, якимось ‎поєднанням життя воєнного і мирного часу.‎

‎ВВС Україна: Мистецтво молодих українських художників, представлене у рамках цієї виставки, ‎ви описали терміном "nofuturism" - "не-футуризм", на противагу футуризму, як я розумію? Що ‎означає це визначення?‎

М.К.: Сьогоднішніх авторів і той тип мистецтва, яке тут показується, я б ‎спробував визначити як такий "nofuturism", маючи на увазі, що є конкретний художній рух ‎початку сторіччя, який називався футуризм. Хоч він і був різний - був італійський футуризм, ‎російський футуризм, український футуризм, можна говорити про мистецтво авангарду як про ‎такий узагальнений футуризм, тобто про футуризм у найширшому сенсі - про майбутньо-‎орієнтоване мистецтво.‎

Але те, що робиться зараз у близькому мені колі авторів - це щось, що ґрунтується на такій програмі ‎безмайбутності і на тому, щоб стояти із гідністю проти вітру історії.

‎ВВС Україна: Ця програмна безмайбутність - це така відповідь, рефлексія на політичні події в українському суспільстві?‎

М.К.: Всі роботи, які тут експоновані, так чи інакше, містять рефлексію на певні політичні умови, ‎навіть коли це геометрична абстракція. І те, що це рефлексія політична, мається на увазі за ‎замовчуванням.‎

Але мова про різницю підходів до політичного - тоді і зараз. Тоді це було замішано на ідеї ‎розумного проектування, при чому жорстокого, із жертвами, які здаються нам зараз абсолютно ‎неприйнятними, коли проект обертається величезним злочином. Але так чи інакше, це було ‎розумно проектоване майбутнє, над майбутнім працювали як певним завданням.‎

Зараз же проектування майбутнього як такого немає. Зараз є реагування на той тип політичних ‎подій, які падають на голову, як дощ із каміння.‎

І скоріше, [сьогоднішнє] мистецтво знаходить точки, з яких можна дивитися на сьогоднішні ‎політичні процеси, у тому числі найкатастрофічніші.‎

ВВС Україна: Виділяючи український авангард із авангарду як глобального художнього руху, що ‎саме дає йому цю відмінність?‎

М.К.: По-перше, він пов'язаний із "політикою українізації", тобто з українською формою ‎ранньорадянської "політики коренізації". Це було таке швидкісне створення нової української ‎прогресистської міської культури, дуже космополітично орієнтованої, але при цьому такої, що ‎позбувається колоніальної залежності від Росії.‎

З іншого боку, увесь український авангард - і дореволюційних теж - визначається дещо ‎більшою близькістю до Заходу.‎

Можна згадати Михайла Бойчука. У нього був львівський період, було навчання в Західній ‎Європі, а з 1917 року він почав працювати у Києві, де ініціював нову школу, новий великий художній рух. Не факт, що він зміг ‎би його реалізувати, якби залишився у нерадянському Львові. І у той же час не зміг би він його реалізувати, якби ‎не пройшов навчання і якби не інтегрувався у художнє життя Західної Європи. Розстріляний Бойчук був у 1937 році у сталінському СРСР.‎

Ось, напевне, дві головні і парадоксально поєднувані риси: програмна українізованість і космополітичний характер.‎

ВВС Україна: Але і фінал українського авангарду - він же теж дає йому певну відмінну рису?‎

М.К.: Фінал українського авангарду - це просто його знищення, коли "політика українізації" була ‎згорнута. Коли, власне, радянська, уже об'єднана держава прийшла до відновлення попередніх ‎централізованих і авторитарних форм правління, і все це занадто незалежне мистецтво ‎виявилося непотрібним.‎

Але зараз, коли Україна не тільки прожила кілька десятиріч незалежності, але і докладає усіх зусиль, аби вийти з російської орбіти, авангард переосмислюється.‎

У той же час, зараз період, коли авангард намагаються розглядати через консервативну оптику, що призводить до ‎втрати важливих сенсів.‎

Я не роблю з цього великої трагедії. Це певний етап, і ця думка ще ‎буде додумана до своєї логічної межі.‎

Цією виставкою ми створюємо можливість подивитися на український авангард інакше, антиконсервативно - ‎виділити в ньому універсалістське, космополітичне начало.

‎ВВС Україна: Чи можна сказати, що ця виставка - інша сторона дискурсу про український ‎авангард, що нині триває?‎

М.К.: Так, я думаю, що це інша сторона погляду на український авангард. Інша сторона щодо ‎тієї, яка культивується в українських державних інституціях.‎

І в той же час я вважаю, що ми разом із ними робимо справу введення українського авангарду ‎у зону видимості.‎

ВВС Україна: Те, що виставка Postponed Futures про український авангард показана у Лондоні - ‎це політичне рішення?‎

М.К.: Знаєте, те мистецтво, яке тут показане, мистецтво авангарду - із лондонських колекцій. І це ‎одна сторона: тут ми просто можемо реалізувати багато що на практиці, в Україні це часто складно.‎

Друга проблема - низька поєднуваність підходів. Українські інституції борються за можливість українського ‎авангарду. І в той же час це часто відбувається на рівні вказівок на вплив народної ‎вишивки на колористику Малевича, чи приписування йому релігійності, чи якихось інших спроб прив'язати художників українського ‎авангарду до архаїчного, традиціоналістського набору цінностей.‎

‎Мені це здається етапом у осмисленні досвіду українського авангарду, етапом, який, можливо, ‎скоро мине, але який все ж намагається укорінити його в українському ґрунті. ‎

Але нам-то цікавіше в ньому інше - саме універсалізм, інноваційне проектування, воля до реалізації ‎революційного проекту. Тому з домінуючим сьогодні в Україні способом говорити про авангард ми поки ‎що не сходимося.

‎‎‎