Світлана Корчагіна с. Зимна Вода, Пустомитівський район, Львівська область

	Марія Матіос. Москалиця

Книга року Бі-Бі-Сі 2008: рецензії та дискусії

“Проте, як з’ясувалося, ніщо не є таким мінливим, як життя людини, коли в нього непрошено втручаються інші люди”. Марія Матіос, “Москалиця” Нова розрекламована ЗМІ книга шанованої нині української письменниці Марії Матіос з’явилася на цьогорічному Форумі Видавців у Львові.

Періодично слухаючи надокучливу рекламу книжки та дивлячись на неї на щитах, думалося про те, що з одного боку, це чудово, що відбувається реклама справді якісної української книги. А з іншого, реклама, на жаль, завжди кличе масовість. А справжня Література масовою бути зовсім не потребує, радше навпаки.

Я є постійною читачкою Марії Матіос, знайома з усіма її попередніми творами. Найдужче вразили мене “Щоденник страченої” та “Солодка Даруся”. Отож, реклама зробила своє і я (гадаю, не лише я одна) з нетерпінням чекала на вихід у світ нового твору любленої авторки. На Форумі Видавців у Львові біля стенду “Піраміди” була величезна черга закоханих у писане слово Марії Матіос, які бажали придбати “Москалицю”. …нарешті книга опинилася й у моїх руках…

Не можу не згадати про вигляд книги. Дуже цікаво й ошатно оформив її Сергій Іванов. Вдумливе зображення персонажів, основні два кольори (чорний і білий), до яких несміливо долучаються кілька ніжних інших. Текстів у новій книзі М.Матіос виявилося два: повісті “Москалиця” і “Мама Маріца – дружина Христофора Колумба”.

Основна ідея твору “Мама Маріца – дружина Христофора Колумба” повторює основну думку “Солодкої Дарусі”: “Утім, чи то так і справді чуже не дає спати людям, чи люди такі охочі саме до біди іншого, але чиєсь надмірне переймання не своїм болем іноді буває гострішим, ніж удар кинджала у груди…”

Маріца, чужинка на українській землі, була щаслива, бо “дотеперішнє її щастя в Мишині було повним і не облікованим. І щастя називалося – Христофор.” Та далі події розгортаються точнісінько як у будь-якому “мильному” серіалі: вагітна Маріца, яка чекає на свого чоловіка Христофора (справжнє прізвище якого не Колумб, а Рибачук). Він, звичайно, про цю вагітність нічого не знає. І не дізнáється: по дорозі додому гине в автокатастрофі.

Далі, за сюжетом, героїня-вдова народжує каліку-сина, мучиться, страждає багато самотніх літ і, спаплюжена своїми ж односельцями, гине. Й річ тут не в нудному, банальному сюжеті, адже М.Матіос найпростіший сюжет (чи, краще висловлюючись, майже його відсутність) може виплекати у довершений твір, що й довів нам “Щоденник страченої”. Та найважливіший недолік, здається мені, у тому, що героїня залишається книжковою, тобто не до кінця висловленою.

За нею спостерігаєш, буцім і співчуваєш, але не можеш проникнути в суть її душі, її психології. Авторка не дає для цього шансу. В результаті текст майже не проймає. І тому вище згадана повість, попри всі очікування, розчарувала.

Певне повторення і повертання до теми “Солодкої Дарусі” (від якої усі були в захваті!) не робить сильнішим “Мами Маріци…”, а лише показує літературну крихкість останньої.

Щодо “Москалиці”, то ця повість на голову вища від “Мами Маріци…”. Але до найкращих із творів авторки їй також далеко. Однак Северина, головна героїня “Москалиці”, має значну перевагу над Маріцою: їй таки вдається пройняти читача. І не своєю відреченою самотністю, і не своєю мовчазною стійкістю, і навіть не своєю по-відьомськи страшною винахідливістю. Ні. Байдужістю. Якоюсь такою, ну аж нелюдською холоднокровністю. Наче Северина заразилася нею, ніби холерою, у тих змій, що жили у її домі.

“Звільни, Брамнику, … від чужих і своїх. І дай мені нарешті дихнути без жодної думки. Щоб стало порожньо-порожньо. Отак. Без нікого. …Я все одно насправді ніколи їх не боялася, як нікого в житті й не любила. Лиш опиралася”. Та опір заради самого опору немає сенсу. Мабуть, саме це покликана навчити Северина свого читача.

Аби підсумувати усе написане, зазначу, що у новій книзі Марії Матіос укотре перед читачем розкривається відчутно жіноча “матіосна” проза. Обидва тексти цієї книги схожі між собою, ніби сіамські близнюки. У них: знову у центрі Жінка; знову Самотня; знову Дивна. І знову ж ці обидві нові повісті М.Матіос завершуються трагічною розв’язкою, яка, проте, мало зворушує читача.

Повертання знову і знову до однотипних персонажів і тем не йде на благо творам М.Матіос. А тільки складається враження, що авторка ставить собі ціллю викликати у читача якнайповніше море сліз (“Проте без сліз і тепер не обійдеться.” - анотація до твору). Але нова книга не проймає. Чому? Бо читацький чуттєвий організм уже звик до типових художніх прийомів Марії Матіос? Цілком можливо.