Тетяна Трофименко місто Харків

	Марія Матіос. Москалиця

Окрім того, що Марія Матіос плодовита письменниця, приваблива жінка (без п’яти хвилин секс символ сучасної української літератури) і просто лауреат Шевченківської премії, вона ще й природжений піарник. Чого вартий тільки скандал, пов’язаний із виходом її нової книги “Москалиця”, що припав якраз під цьогорічний львівський Форум книговидавців.

7 білбордів та 10 сітілайтів (із зображенням письменниці у вишитій сорочці з написом “Москалиця” над головою) прикрасили вулиці Львова – і видавництво “Піраміда”, де вийшла друком книжка, було звинувачено у використанні коштів із міського бюджету для оплати реклами…

Перевірка, проведена львівською міською прокуратурою, не підтвердила цих звинувачень, і тепер Марія Матіос збирається судитись із прокуратурою. А крім того – подарувати їй “Кобзаря” Шевченка, “Букваря” та пляшку шампанського на знак подяки за безкоштовну рекламу.

Шевченко тут фігурує також недаремно – адже саме його традицію продовжує Матіос, звертаючись до вічно живої теми тяжкої жіночої долі, переносячи, втім, місце і час дії повісті “Москалиця” на Буковину в період двох війн. Не буду повторюватись, підкреслюючи актуальність для української літератури творів саме з цієї доби, але зазначу: якщо в попередній книзі “Майже ніколи не навпаки” Матіос перевершила буковинських побутописців Стефаника й Черемшину кількістю еротичних сцен, то в “Москалиці” вона перевершила саму себе – головна героїня твору зовсім, ну абсолютно асексуальна…

Утім, це й не дивно з огляду на життєву драму її матері, котра народила дочку від російського солдата, а потім загинула в повені – “так, ніби й не жила людина ніколи… не раділа й не плакала, а лиш була для того, щоб здобрити землю своїм тілом” (с. 8). Свій внутрішній потенціал Северина (а саме таким було насправді ім’я байстрючки, названої на все життя Москалицею) реалізує у знахарстві – якщо ви полюбляєте народні забобони в дусі “Тіней забутих предків”, то знайдете їх тут у стандартному наборі. Без житла й засобів існування, поселившись у печерці, Москалиця втілює ідеал самітниці – християнським його назвати важко, але під архетип Баби Яги цілком підпадає.

Та й про яке особисте життя може йтися, якщо довкола вороги – на свідомих українців чигає Сибір, а партизанів ловить по лісах зловісний майор Воронін. Отож, нехай вас не вводять в оману провокативні фрази на кшталт “коли нарешті прийшли за нею, вона вже сиділа на лавці під хатою: обтирала яйця” (с. 40) – ні до славних партизан, ні до майора Вороніна вони не мають жодного стосунку. Москалиця створює собі імідж божевільної в дуже натуралістичний і оригінальний спосіб, купитись на який могли тільки радянські енкаведисти (а в який, я вам не скажу – треба ж розпродавати 25 тисяч тиражу книги!). Зате рятує життя собі і партизанам.

Назва повісті абсолютно немотивована змістом – героїнею її, котра вигадала такий класний хід проти клятих окупантів, могла бути й законнонароджена дівчина, і народжена від солдата якоїсь іншої армії. Але трагічний сюжет покритки, ображеної москалем, так глибоко в’ївся в ментальність українських письменників, що шкода було його не ввернути. Тим більше варіант “Москалиця” є більш інтригуючим і краще виглядає на білборді, ніж яка небудь просто Оксана чи Даруся. Хоча Даруся вже була.

Друга повість, що вміщена під однією палітуркою з “Москалицею”, – власне і не повість, а оповідання на 40 сторінок під назвою “Мама Маріца – дружина Христофора Колумба”. Ясно, що це черговий вдалий піар Матіос – Христофори Колумби в наших краях не водяться. Принаймні, я не зустрічала. Анотація до повісті не шкодує фарб з метою того ж таки піару: “більш трагічного сюжету… мабуть, важко буде відшукати і в світовій літературі”, “цього разу вона вдалася до однозначно табуйованої теми, яка, проте, не викликає й тіні відрази чи несприйняття” тощо.

Насправді тема інцесту матері з розумово неповносправним сином, котрий асоціюється для неї із загиблим чоловіком, викликає і відразу, і несприйняття, але ми всі розуміємо, що саме на це й було розраховано. Не всі ж лаври чорнушника мають діставатися Ульяненкові – ми за гендерну рівність і розширення кола тем жіночої прози!

Одне можна сказати напевне: вичерпавши можливості довколапатріотичних сексуальних мотивів, Матіос простує вбік і починає описувати збочення, що зайвий раз свідчить про її глибоке розуміння кон’юнктури читацького ринку.