Самотній чоловік на безплідній землі

Вирушаючи у гості до найсамотнішої людини в Аргентині, Кріс Гаслам очікував, що побачить життя таке ж драматичне, як і навколишні краєвиди. Втім, зустріч підвела його сподівання.

Інтерв’ю складається не вельми вдало.

Я чотири дні діставався до гірського північно-західного куточка Аргентини, щоб поговорити з чоловіком, який, ймовірно, є найсамотнішим пенсіонером на Землі. Як виявилось, він не такий самотній, як я думав… але про це згодом.

Цього обпаленого сонцем фермера звуть Дон Роберто Плака. Йому за сімдесят, і він розводить лам на гірських схилах далеко від цивілізації, на висоті 5600 м. З поламаного пластикового стільця під стіною свого приземкуватого, майже немебльованого будинку йому видно чотири вулкани, іскристу соляну пустелю і, вдалині на фоні чорного неба, зазубрену вершину – Cerro del Hombre Muerto (з іспанської - Пік Мерця).

До найближчого села – три години потрісканою від морозів та землетрусів стежкою, що в’ється крізь пейзаж, ніби з картини Далі: скляні стіни з лави, раптові ущелини, де неуважних підстерігає смерть, токсичні арсенові озера.

Це місце називають La Puna, що на мові кечуа означає "погана земля"; за легендою, Бог подарував її дияволу, щоб той повправлявся в упорядкуванні ландшафту. Власне, цікавість до того, як і чому хтось лишається жити на такій несамовито красивій, але пекельній землі, і привела мене сюди – та, на жаль, Дон Роберто неохоче йде на контакт.

Він народився на цьому вивітреному схилі і прожив тут усі 74 роки, каже він. Після смерті батьків він лишився один, але життя в нього "tranquilo" – тихе й мирне.

Саме тут трапляються найбільші на землі коливання температури: вона може змінюватись від +30 до -30 у межах однієї доби. Певно, такі коливання переносити непросто, зауважую я.

Дон Роберто знизує плечима: "Нормально".

А як щодо пум? Вчора один мандрівник-німець розповів мені, що побував у сусіда Дона Роберто, який живе усього за 88 кілометрів від нього. Цей літній чоловік зламав стегно і тепер лежить прикутий до ліжка, страждаючи від голоду і зневоднення. На варті біля його дверей – дві пуми, що терпляче чекають на його кінець.

"Пуми? – чмихає Дон Роберто. – Дурні кицьки".

І так, на фоні найдраматичнішого краєвиду у світі тягнеться одне з найнудніших у світі інтерв’ю.

А харчі? – не здаюсь я.

"Коли харчі закінчуються, я не їм. Теж мені горе".

А здоров’я?

"Я молюся Богу – і за три дні мені кращає".

Чи не самотньо йому?

"Та тут весь час хтось ходить! – зітхає Дон Роберто. – Ледь минуло два місяці, як у мене був гість".

Бурі, землетруси, обвали, виверження вулканів?

"Ні, я приношу жертви Пачамамі, і вона мене захищає", – Дон Роберто згадує божество інків.

Він проводить мене по своєму городу. У землі прокопані канавки, по яких біжить тала вода з льодовикового потічка. Тут росте гуаява, картопля і авокадо.

Дон Роберто показує на сливу. "Їй жодні морози не страшні", – каже він і зі спритністю йога нахиляється, щоб перекрити одну з канавок уламком скла.

Чи є у нього радіо? Ні.

Телебачення? Ні.

Невже йому не нудно? Дон Роберто кидає на мене втомлений іронічний погляд. "Нудно? – перепитує він. – Мені ніколи нудьгувати".

Серед його щоденних обов’язків – порати город, молитися Богу і доглядати за невеличким стадом лам, деякі з яких зараз пасуться "на полонині, там, ззаду", – махає він рукою.

"Там, ззаду" – це 35 кілометрів туди і назад, через перевал, який регулярно накривають снігові бурі.

"Це небезпечний маршрут", – кажу я.

"Нічого страшного", – відповідає Дон Роберто.

Настав час витягти козирну карту, останню надію журналіста-невдахи. Ось цей рятівний прийом: треба зробити надзвичайно привабливу пропозицію, розуміючи, що співрозмовник її, звісно, відхилить. З того, як він обґрунтує свою відмову, виходить дуже красивий поворот історії.

"Отже, якби уряд запропонував вам новісіньку квартиру у Сальті, – це велике місто, до якого звідси два дні на машині, – з центральним опаленням, кондиціонером, водогоном і пласким телевізором, ви б погодились?"

Дон Роберто дивиться на мене, як на ідіота: "Звісно, погодився б".

І ось причина, чому цей непробивний старий прагматик радо ухопиться за шанс звідси втекти: він тут не такий самотній, як намагається показати.

За його будинком я раптом бачу ще один – але ж у своїй лаконічній розповіді про тридцять років життя на самоті Дон Роберто не згадував жодних сусідів! Коли я питаю про той будинок, він кидає на мене погляд, темніший, ніж хуртовина з чилійського кордону. Він не збирається обговорювати сусідів. Схоже, що наше інтерв’ю "terminado" – завершилось.

Пізніше того вечора на запиленому хуторі Толар Ґранде, що на 140 км північніше, я дізнаюся правду.

Поруч з Доном Роберто живе його сестра, переповідає мені офіціантка. Ніхто не пам’ятає, чому вони посварилися, але вони не розмовляють уже тридцять років.

Схоже, що у книзі заклинань Пачамами немає нічого потужнішого, ніж сімейні чвари.