Про що мовчать японські підручники з історії
Японці часто не розуміють, чому сусідні народи зачаїли на них стільки історичних образ, особливо що стосується подій 1930-х і 1940-х років. Причина у тому, що вони практично не вчать у школі історію ХХ століття. Я сама дізналася про багато речей тільки тоді, коли приїхала вчитися до Австралії.
Від Homo erectus і до сучасності – триста тисячоліть протягом одного навчального року. Саме так я вивчала історію відносин моєї країни зі світом, коли мені було 14.
Три уроки на тиждень, 105 годин на рік. Недивно, що деякі класи у деяких школах не встигають дійти до ХХ століття, і вчителі лишають останні розділи підручника на самостійне вивчення.
Коли я нещодавно відвідала свою стару школу Святого серця в Токіо, вчителі поскаржилися, що ближче до кінця року їм доводиться дуже квапитися, щоб встигнути розповісти дітям про Другу світову війну.
"Коли я прийшла викладати в цю школу, директор попросив, щоб я охопила весь матеріал: від найдавнішої історії до сьогодення, – каже вчителька, яка викладала у мене історію в восьмому класі. – Ми хочемо, щоб студенти розуміли історичні відносини Японії зі своїми сусідами".
Я і досі пам’ятаю, як 17 років тому вона наголошувала, наскільки важливою є історія війни для Японії, адже саме звідти ростуть корені багатьох її нинішніх геополітичних проблем.
Також я пам’ятаю, що дивувалася: чому ж ми одразу не переходимо до цього ключового періоду, гаючи час на епоху плейстоцену?
Коли ж ми нарешті до нього дійшли, виявилося, що подіям 1931–1945 років присвячено лише 19 з 357 сторінок підручника.
Всього сторінку зайняла інформація про так званий Мукденський інцидент 1931 року, коли японські солдати підірвали китайську залізницю в Маньчжурії.
На одній сторінці умістилися й інші події, які призвели до розв’язання у 1937 р. Китайсько-японської війни. Зокрема, одним рядком у примітці згадано про Нанкінську різанину і зґвалтування, які вчинили японські війська, вдершись до китайської столиці.
Одне речення присвячене корейським і китайським полоненим, працю яких японці використовували на шахтах в роки війни, і один рядок – "станціям втіхи", корпусам проституток, які обслуговували Імператорську армію Японії.
Врешті-решт одним-єдиним реченням описано атомні бомбардування Хіросіми і Нагасакі.
Я хотіла дізнатись детальніше про всі ці речі, але не настільки, щоб витрачати свій вільний час на підручники. Тоді мене більше цікавила мода і хлопці.
Мої однокласники мали можливість додатково вивчати світову історію в 11-у класі. Але я на той час вже жила в Австралії.
Пам'ятаю, як мене вразило, що тамтешні програми зосереджувалися на кількох ключових подіях світової історії, замість перелопачувати її всю в хронологічному порядку.
Тож коли мені треба було обрати для вивчення одну із суспільних наук, я взяла саме історію, хоча учитель і боявся, що мені буде нелегко читати й писати англійською – мовою, якою я на той час заледве могла розмовляти.
Моє перше есе англійською було присвячене Нанкінській різанині.
Вона і досі є предметом суперечок. Китайські історики стверджують, що японські солдати убили в Нанкіні 300 тисяч мирних мешканців і зґвалтували багато жінок. Але в Японії дехто взагалі не вірить у реальність цих подій.
Одним із таких людей є Нобукацу Фудзіока, чию монографію я читала під час свого шкільного дослідження.
"Нанкін був полем бою, тому люди, звісно, вмирали, але систематичної бійні або зґвалтувань не було, – каже він під час нашої зустрічі в Токіо. – Китайський уряд найняв акторів і актрис, які удають із себе жертв у розмовах з японськими журналістами. Всі фотографії, які Китай надає на підтвердження цих подій, сфабриковані. Ті самі знімки обезголовлених тіл фігурують у історії громадянської війни між Гоміньданом і комуністами".
Коли я була студенткою, то не намагалася встановити історичну правду, але література, прочитана з цієї теми, принаймні, допомогла мені зрозуміти, чому багато китайців згадують війну з болем.
У той час як японські учні читають про різанину в Нанкіні один рядок, китайські вивчають в подробицях не тільки її, а й інші військові злочини японської армії, хоча цей підхід часом критикують як надто антияпонський.
Те саме можна сказати і про Південну Корею, у якій приділяють велику увагу вивченню новітньої історії. Внаслідок цього трактування одних і тих самих подій у наших країнах відрізняється кардинально.
Однією з найбільш дискусійних тем є станції втіхи.
Фудзіока вважає, що там працювали професійні повії, які отримували платню. Але сусіди Японії, зокрема Південна Корея і Тайвань, стверджують, що японці захоплювали в сексуальне рабство звичайних жінок.
Не знаючи цих подробиць, дуже важко зрозуміти, чому нещодавні територіальні суперечки з Китаєм чи Південною Кореєю викликали у наших сусідів таку емоційну реакцію. Неприхована ворожість щодо Японії, яку виявляли звичайні люди на вуличних демонстраціях, здавалася японцям незрозумілою і навіть варварською.
Так само важко моїм співвітчизникам зрозуміти, чому так гніваються китайці, коли наші політики відвідують святилище Ясукуні і вшановують, з-поміж інших японських воїнів, військових злочинців.
Я поцікавилась у дітей своїх друзів і колег: які історичні знання вони винесли зі школи?
Двадцятирічна Намі Йосіда і її старша сестра Маі, обидві студентки технічних спеціальностей, сказали, що нічого не знають про станції втіхи.
Про Нанкінську різанину вони чули, але не пам’ятають, в чому її суть.
"У школі ми вивчали переважно давні часи, наприклад епоху самураїв", – каже Намі.
Сімнадцятирічний Юкі Цукамото краще розуміє, чому у його країни напружені стосунки з сусідами: він згадує Мукденський інцидент і вторгнення Японії на Корейський півострів у кінці XVI століття.
"Думаю, це можна зрозуміти: ніхто не хоче, щоб їхню країну окупували", – каже він.
Але і Юкі нічого не знає про сексуальну експлуатацію жінок в часи війни.
Колишня вчителька історії, а нині науковець Тамакі Мацуока вважає, що у низці міжнародних проблем Японії винна її система освіти.
"Наша школа випускає у світ людей, яких дратують скарги Китаю і Південної Кореї на звірства війни, тому що вони нічого про ці звірства не знають, – каже вона. – А це небезпечно, бо молоді люди звертаються в пошуках інформації до Інтернету, читають націоналістичні статті і думають, що Японія не зробила нічого поганого".
Я познайомилася з роботами пані Мацуока під час відвідин Нанкінського музею кілька років тому. Вона багато спілкувалася з японськими солдатами, які окупували місто.
"У істориків було багато розповідей потерпілих, але я подумала, що треба отримати свідчення і від солдат, – каже вона. – Я опитала 250 з них. Це зайняло чимало років. Багато хто спершу відмовлялися говорити, але врешті-решт зізнавались в убивствах, крадіжках і зґвалтуваннях".
Коли я побачила записи цих інтерв'ю, мене вразили не тільки зізнання солдатів у злочинах, але і їхній вік. Вже немолоді на момент розмови, під час війни багато хто з них мав заледве 20 років, і це їх дивним чином олюднювало.
Мене опанували складні емоції. Було сумно, що Японію постійно описували як зло і називали "дияволом", і я не знала, як відреагували би люди навколо мене, якби дізналися, що я японка. Але було і запитання: що змусило цих молодих хлопців вбивати і ґвалтувати?
Коли пані Мацуока опублікувала свою роботу, вона отримала чимало погроз з боку націоналістів.
У дебатах щодо викладання історії в школі вона й Фудзіока представляють два протилежні табори.
Фудзіока і його Японське товариство з реформи історичних підручників стверджують, що сучасні підручники "мазохістичні" і виставляють Японію в негативному світлі.
"Японська система затвердження підручників має так зване "положення про сусідні країни". Це означає, що підручники повинні виявляти розуміння, описуючи історичні події, у які були втягнуті наші сусіди. А це просто смішно", – стверджує він.
Фудзіока відомий своєю боротьбою за те, щоб прибрати з підручників інформацію про станції втіхи. У його першому підручнику, який було затверджено урядом в 2001 році, ще була коротка згадка про смерть китайських солдат і цивільних в Нанкіні, але в наступній книзі автор збирається її урізати.
Але хіба ігнорувати ці події розумно?
У директиві міністерства освіти для середньої школи зазначено, що діти повинні дізнатися про "історичні відносини Японії зі своїми азіатськими сусідами і катастрофічні наслідки, які мала Друга світова війна для людства".
"Це означає, що вчителі повинні розповідати дітям про японську військову експансію (У 1930-х. - Ред.) і тривале протистояння з Китаєм, – каже представник міністерства Акіхіко Хоріуті. – Учні мають знати про шкоду, яку завдали японські війська іншим країнам під час війни, а також про страждання японського народу, особливо у Хіросімі, Нагасакі та Окінаві, щоб розуміти важливість міжнародної співпраці і миру. Відповідно до наших директив, кожна школа сама вирішує, яким подіям присвятити більше уваги, залежно від регіону, ситуації в школі і зрілості учнів".
Однак Тамакі Мацуока вважає, що уряд намагається приховати від молодих людей подробиці японських звірств.
Маючи змогу порівняти освіту двох країн, я можу сказати, що викладання історії у Японії має, принаймні, одну перевагу: учні твердо заучують, коли і в якому порядку відбувалися історичні події.
Мені й моїм однокласникам пощастило: нам гарантувалося місце у старшій школі без іспитів.
А нині серед тих, хто хоче потрапити до хорошої школи чи університету, конкуренція дуже жорстка. Від учнів вимагається запам’ятати сотні дат, і історія – це тільки один із предметів.
У них немає часу осмислити військові злочини, навіть якщо вони прочитають кілька сторінок про них у підручнику.
Все це призводить до того, що сусіди Японії – особливо Китай і Південна Корея – звинувачують її у замовчуванні свого жахливого минулого.
А тим часом новий прем'єр-міністр Японії Сіндзо Абе критикує шкільну програму Китаю за те, що вона "антияпонська".
Він, як і Фудзіока, хотів би змінити шкільні підручники, щоб діти пишалися своєю країною, а також планує переглянути вибачення, які в 1993 році принесла Японія за експлуатацію жінок для втіхи.
Якщо це трапиться, сусідні країни навряд чи будуть у захваті. А японці так і не зрозуміють, чому.
