Роман Лебедь Бі-Бі-Сі, Київ

	Дмитро Павличко. Фото УНІАН

Очікують, що Об'єднані нації розглянуть проект резолюції, але, як каже наша кореспондентка у США, перспективи підтримки такої ініціативи невеликі.

Адже раніше навіть президент Світового конгресу українців Аскольд Лозинський заявляв, що в цій резолюції ООН радше за все не буде згадки про геноцид. За його словами, парламенти багатьох країн ще не готові ухвалити таке рішення. Тим паче, що рішуче проти виступає Росія.

Поки що геноцидом голод 30-х років в Україні визнали парламенти трохи більше десяти країн світу. Також Парламентська асамблея ОБСЄ визнала Голодомор як факт.

Я запитав поета та громадського діяча Дмитра Павличка, чи доцільно, на його думку, звертатися за визнанням голодомору в міжнародні організації у той час, коли навіть усередині України немає одностайної думки з цього приводу.

Дмитро Павличко: Цю правду про голодомор ми мусимо в глибині зрозуміти самі в собі, бо як би ми іншим народам це все не розповідали і не показували, вони до цього будуть ставитись як до певного факту страшного, який може їх навіть жахати, і так повинно бути. Одначе найважливіше, що має винести і хто має винести з подій 32-33 років в Україні – це має винести саме українська нація. Ми всі повинні почувати зобов’язаність свою пізнати це і зробити, щоб це знали інші. Бо є в Україні люди, які не тільки не хочуть це знати, а взагалі заперечують. Я, наприклад, колись був на Вінничині, на могилах людей, які вмерли з голоду. Їх онуки говорили мені, що вони так померли, їх ніхто не обмежував, вони вмерли своєю смертю. Вони кажуть тому, що вони так виховані. Вони спочатку дуже боялися, бо сказати про це було страшно, було заборонено, за це, за розповіді про голодомор можна було потрапити в тюрму, і потрапляли люди в тюрму. Я пригадую, як я їздив колись до Канади за радянських часів, коли нас викликали у центральний комітет Компартії і сказали: “Голодомору в нас не було”. Ми все одно там говорили, що цей голодомор був, але ми боялися, ми говорили і тремтіли, ми знали, що нам доведеться повернутися в Україну. Але це вже було не так страшно, під кінець існування цієї проклятої імперії. Отже, ще раз ми повинні зрозуміти, що ми думаємо про цю трагедію української нації, саме тому, щоб збагнути, хто ми є і яке наше світове покликання, і яка жахлива трагедія була у ХХ столітті, ні з чим не зрівнянна. Довести націю до канібалізму – оце треба запам’ятати. Назавжди.

Бі-Бі-Сі: Тобто ви вітаєте дії нинішньої української влади з поширення інформації про голодомор по всьому світі?

Дмитро Павличко: Я вітаю, я абсолютно вітаю. Одначе думаю, що великою мірою цю діяльність ми повинні сконцентрувати саме в Україні, саме з онуками тих людей, які ще сьогодні свідчать, ми маємо ще від тих людей, які народилися десь у 1920 році, мали 8-12 років, ці люди ще живі, їх багато, і ці свідки, які сьогодні вже говорять, вже не бояться, вони дуже точно характеризують ці всі події. Інакше ми самі себе будемо оцінювати і бачити, коли ми до глибини це все будемо знати. Нас убивали за те, що ми хотіли мати свою державу, хотіли бути незалежними, хотіли мати свій хліб, нас нищили як націю. Нас убивали не лише за те, що ми не погоджувалися, були інакшої думки про ту державу, яка нас завоювала, червону більшовицьку державу, а за те, що в нашій глибокій свідомості міг заіснувати протест.

Бі-Бі-Сі: Деякі історики зараз кажуть, що в шкільних підручниках Україну зараз настільки змальовують як жартву, що не лишається сторінок для того, щоб описати героїчні події історії.

Дмитро Павличко: Тут частка, можливо, якоїсь правди є, бо ми взагалі народ, який виховувався на своїй пісні, а пісня наша завжди трагічна, сумна, серед наших козацьких пісень дуже небагато життєлюбних, а більше всього це коли чорна рілля розорана, і там похований козак, дівчина дала хустку, а він під могилою лежить. Ми всіх героїв поховали. У нас були перемоги, але ми так сильно були заряджені цим сентиментальним плачем, що ми дійсно і сьогодні співаємо переважно печально. І тому важливо, щоб людина, особливо нове покоління українців бачили саме незламний дух українського народу. З одного боку, він сумує, він розповідає про свої болі, але з другого боку, він ішов на смерть і він усміхався, він умирав, він співав. І такі пісні теж є.

Бі-Бі-Сі: В Радянському Союзі ширити інформацію про голодомор було заборонено під страхом смерті, а як і коли ви взнали про це?

Дмитро Павличко: Я, між іншим, не знав нічого. І перебування моє вже пізніше у письменницьких колах... цього не було. З’являлися тільки якісь відгуки. Я пригадую, як хвалили когось з письменників, в якого була згадка про голодомор. Але раптом, коли я збирався поїхати в Канаду, і ми там чули, і вже пам’ятники голодомору стояли у деяких містах. І тоді я почав читати “Сумні жнива” Конквеста, а потім Мейса. А потім з Мейсом ми познайомились, а потім там були українські письменники, які цим займалися спеціально. До мене голодомор прийшов з літератури закордонної, і ми донині приймаєм нові факти. Я кожного дня мушу переживати цю страшну трагедію нашого народу.

Бі-Бі-Сі: Зараз, на вашу думку, в Україні достатньо інформації про голодомор?

Дмитро Павличко: Книжок видано дуже багато, і дуже цікавих. Але ми б повинні були цього року мати якусь телевізійну програму постійно або принаймні раз на тиждень. Оці свідки, які записуються на кінострічки, чому б вони не прийшли з Харкова, з Донецька, з Дніпропетровська, оці бабусі й дідусі? Чому вони не розказують з телеекранів наших, а тільки їх записують і потім ще будуть робити кінофільми наші і зарубіжні кінотворці в той час, коли українське телебачення зайнято дуже часто другорядними питаннями? Я вважаю, що тут ми недопрацьовуємо.