Перешліть цю сторінку другові		Версія для друку

		Анастасія Зануда, Бі-Бі-Сі, Київ

Якщо рік України в Росії сприймався лише на рівні приїзду до Москви творчих колективів, то рік Росії в Україні переважна більшість оглядачів вважають таким, наслідки якого відчуватимуться як у віддаленому, так і в найближчому майбутньому.

Найяскравіші риси нових україно-російських стосунків цього року проявлялися, переважно, в економічній сфері.

Рік Росії в Україні розпочався 28 січня 2003 р., коли президенти Кучма та Путін підписали україно-російський договір про державний кордон. Спірною ділянкою залишалися Азовське море та Керченська протока.

А завершував рік договір про співробітництво у використанні Азовського моря та Керченської протоки, згідно із яким Керченська протока використовуватиметься спільно, а Азовське море оголошується внутрішніми водами двох держав.

Між цими двома угодами постала проблема Тузли, коли наприкінці вересня Росія без повідомлення про наміри почала будувати зі своєї території дамбу у напрямку до острова, який українці вважають своїм.

Спочатку Україна кваліфікувала таки дії Росії як недружній акт та побоювалася за порушення своєї територіальної цілісності. Росія заявила про те, що дамба їй потрібна з екологічних причин, що статус Тузли є спірним, і що Росія багато втрачає від того, що Керченська протока, яка зв’язує Чорне та Азовське моря тепер належить виключно Україні.

Суперечка загострилася аж до того, що тодішній голова адміністрації російського президента, Олександр Волошин, чи то жартома, чи серйозно пригрозив скинути на Україну бомбу, а Україна зібралася звернутися до міжнародного суду в Гаазі.

Будівництво дамби зупинилося на відстані 100 метрів від українського кордону, а сам острів розмивається внаслідок зміни напрямку та сили течії у цьому регіоні. Правим, як виявилося, був посол Росії в Україні, Віктор Чорномирдін, який ще на початку конфлікту всіх заспокоїв:

„Все буде нормально – не хвилюйтеся. Для всіх. Нема ніякого конфлікту. Де конфлікт? В чому він? Я не бачу. А хворі є скрізь.”

ЄЕП

Приблизно за таким самим сценарієм - несподіваний початок, скандальний розвиток і тихе завершення - розгорталася і ще одна гучна справа року Росії в Україні – створення Єдиного економічного простору.

Вперше ідея про його створення несподівано виникла у чотирьох президентів – Кучми, Путіна, Лукашенка та Назарбаєва у Москві 23 лютого. Підписанню угоди передувало кілька місяців запеклих дискусій як в самій Україні, так і за її межами.

Новий економічний союз, у якому Росія отримувала би контрольний пакет акцій, ледве не спричинився до розколу в українському уряді. Керівники Міністерства закордонних справ, Мінекономіки та Мінюсту однозначно заявили, що у первинному вигляді договір може суперечити європейським прагненням України та загальмувати просування до членства у СОТ.

Врешті-решт, Україна наполягла, аби в остаточному вигляді документ було ухвалено із її зауваженнями.

А саме: що угода не може суперечити Конституції України, тобто, що у ЄЕП не буде створено наднаціонального керуючого органу, і що першим етапом інтеграції стане створення зони вільної торгівлі без обмежень та винятків: українські урядовці хотіли бачити за цим зауваженням можливість отримання російських енергоносіїв без митних і податкових націнок, що як українським, так і російським оглядачам видавалося неможливим.

Підписання угоди відбулося 19 вересня в Ялті. Свідки підписання документу відзначали, що у президента України тряслися руки, коли він говорив про дотримання національних інтересів у цій угоді:

Я жодної хвилини не вагався, підписуючи сьогодні цей документ, що це в національних інтересах України. За умов, коли наші економіки швидко розвиваються, а європейські ринки закриті для нас, чому ми маємо віддавати інші ринки якомусь дяді задарма? От я і кажу: краще сьогодні горобець в руках, ніж синиця в небі. Нам весь час пропонують синицю ловити, а я хочу горобця не загубити!

Водночас президент Путін, коментуючи можливість відновлення у ЄЕП чогось схожого на Радянський Союз під головуванням Росії, також відповідав досить емоційно, і так, що майже не піддається перекладу:

З часу підписання угоди ніхто не чув про якісь конкретні економічні наслідки, хоча уповноважені урядовці регулярно зустрічаються у столицях держав – членах ЄЕП. Росія і цього року планує жорстко квотувати імпорт українських труб і не збирається скасовувати податки на експорт свої нафти та газу до України, а тим більш продавати їх Києву за своїми внутрішніми цінами.

Між підписанням угоди про ЄЕП та кризою на Тузли у контексті року Росії в Україні пролунали цікаві заяви голови російської державної енергетичної компанії Анатолія Чубайса.

У жовтні лідер Союзу Правих Сил Росії, які офіційно підтримують дружні стосунки з українськими правими з Нашої України, оголосив про свою концепцію “ліберальної імперії”, якою, на його погляд, має керуватися Росія у стосунках із своїми сусідами. Який зміст вкладається у поняття “ліберальна імперія” пан Чубайс пояснив під час свого візиту до Києва у грудні 2003 року, коли він оголосив про те, що РАО ЄЕС Росії придбали акцій 10 український обленерго:

„У вас є чудова можливість порівняти дві стратегії Росії по відношенню до України, які реалізуються на наших з вами очах. Стратегія номер один називається Тузла. Стратегія номер два полягає у придбанні українських активів і інвестиції російського бізнесу в українську економіку. Вибирайте. Так, ми купуємо енергетичні активи в Україні. Так, це більше прив’яже Україну до Росії, але й Росію до України також. І не в режимі Тузли, а в режимі нормальної сучасної співпраці, що базується на взаємному інтересі. Ось це ми і пропонуємо Україні. Називається ліберальна імперія.”

Попри те, що найвищі представники української влади, включно із президентом, заперечували можливість продажу українських енергетичних активів державній російській компанії, попри те, що політичні соратники Чубайса потерпіли поразку на останніх парламентських виборах в Росії, його тези про ліберальну імперію видаються багатьом оглядачам в Україні та Росії цілком слушними, і такими, які відбивають реальний стан речей.

За останні два-три роки росіяни стали власниками українських нафтопереробних та металургійних заводів, гірничо-збагачувальних комбінатів, телефонних компаній – тобто підприємств, які у будь-якій економіці вважаються системоутворюючими.

Проте, як виглядає, це не викликає занепокоєння чи незадоволення українського президента, який видавши у 2003 році книгу “Україна не Росія”, водночас заявляв, що не заперечує проти російської економічної експансії в Україні.

Від зустрічі президентів на закритті року Росії в Україні очікують фактичного продовження тенденцій цього року.

Йдеться, зокрема, про завершення двох проектів – реверсування напрямку використання нафтопроводу Одеса-Броди для транспортування російської нафти до Чорного моря та позбавлення України альтернативних джерел отримання пального та реалізація проекту газотранспортного консорціуму, який, згідно із заявами українських урядовців має почати свою діяльність вже 1 лютого.

При цьому досі невідомо, чи візьме участь у проекті третя сторона – Німеччина, як це передбачалося у засадничих заявах Кучми, Путіна та Шредера.

Невідомо також, чи поширюватиметься діяльність консорціуму лише на нові трубопроводи, які мають пройти територією України, або ж йдеться про контроль над вже існуючою газотранспортною системою України.

Російські ЗМІ передбачають, що з огляду на майбутні президентські вибори в Україні та на необхідність російської підтримки принаймні одного кандидата на цих виборах, російському президенту варто очікувати поступливості Києва у питаннях нафтопроводів та газопроводів, які так і не вдалося вирішити під час офіційного року Росії в Україні.