Півстоліття шопінгу: від дефіциту товарів до дефіциту часу

30-50 років тому дефіцит - однозначно було щось, у чого, як казав Аркадій Райкін, "вкус спісфіческий". Нині будь-який "специфічний смак" - не проблема. У дефіциті лише гроші та час. Мало що настільки ж яскраво відбиває зміни у житті українців, як те, де, що і як вони купують.

Незважаючи на економічну кризу, від початку цього року обсяги внутрішньої торгівлі зросли на 10%. Згідно із даними Державної служби статистики, швидшими темпами в Україні зростає лише сільське господарство. Виробництво у решті базових галузей економіки - промисловості, будівництві, транспорті - лише скорочується.

Урядовці вважають, що розвиток торгівлі є ще одним свідченням того, що українці не живуть на одну зарплату і мають "тіньову" частину доходів. Оглядачі ж вказують і на те, що захоплення українців покупками є спадщиною років радянського дефіциту. Звідси ж і схильність до покупок "не по кишені", і, як кажуть соціологи, поширене серед українців бажання не бути, а виглядати.

Нині, коли українські ЗМІ пишуть про будівництво найбільших у Європі торговельних центрів, про те, що українська столиця перетворюється на "східноєвропейську Мекку шопінгу", переважній більшості їх відвідувачів важко уявити, що колись пару взуття чи зимове пальто треба було "діставати по блату", або відстояти у черзі, чекаючи, коли їх "викинуть" в магазині. Щоб купити телевізор або холодильник, не кажучи вже про машину, у чергу треба було записуватися, а потім відмічатися і знову чекати, інколи безрезультатно.

Виглядає, що те, як, де і що ми щоденно купуємо в магазинах, зазнало чи не найбільших змін впродовж останніх 50 років.

Застійний достаток: ковбаса по 2-20

Останні роки хрущовської доби і брежнєвський "застій" зазвичай згадуються як роки, коли "в магазинах було все". Але з розповідей очевидців стає зрозуміло, що це було не скрізь і не для всіх.

"В Житомирі найбільшим дефіцитом було м’ясо і ковбаси. Тому мама завжди привозила їх із Києва, коли їздила на курси підвищення кваліфікації, бо там ситуація з продуктами була значно краща. Ще привозила Пепсі-колу. А от у Харкові, куди ми їздили до родичів, дефіцитом були молочні продукти", - розповідає пан Михайло.

Втім, і з київською ковбасою все було не так просто.

"Кожного разу, коли я чую про те, що в СРСР була "Лікарська" ковбаса по 2-20, мені хочеться сказати: так була. Але була і "Любительська" по 2-80, і "Столична" по 3-30. Проте з моєю зарплатою працівника НДІ доводилося добре подумати, чи можу я собі дозволити "Любительську". А от "Столична" - однозначно була лише на свято", - пригадує пані Тетяна.

Натомість кияни, які, на погляд мешканців Житомира, були добре забезпечені ковбасою, прагнули до відрядження у Москву - місто, до якого товари та харчі постачалися за "першою категорією". За чергами у "ГУМі" можна було вивчати географію Радянського Союзу, і куплені там черевики чи пальто носилися роками, бо були справжніми "імпортними". Будь-який колір, розмір та фасон привезеного знаходив свого щасливого власника. Загалом, враження від московських відряджень підсумовувалися одним реченням: "Наш рівень життя - їхній рівень смерті".

Цікавими є також і спогади про перші супермаркети - універсальні магазини, чи універсами. Те, що в інших європейських країнах з'явилося по війні, до СРСР дійшло десь під середину 70-х, і то, з певними особливостями.

"Пам'ятаю, був вражений, коли побачив, як наші інженери в універсамі намагаються запакувати дві трилітрові бутилі з огірками у свої портфелі. Бутилі круглі, а "дипломати", як їх тоді називали, - пласкі. Де були їхні авоськи? Чи вони думали, що до універсаму треба лише з "дипломатами" ходити? Чомусь кошиків в універсамі не було, тим більше на колесах. Ті, що на колесах, використовували виключно працівники магазину, для того, аби довезти ці трилітровики до полиць", - розповідає пан Сергій.

Із падінням цін на нафту на початку 80-х, коли класичний "застій" змінився на тотальний дефіцит напередодні перебудови, все менше товарів можна було купити, - їх можна було лише "дістати" або "відхопити".

"Що дивно - в той час не було соцмереж і мобільників, але про появу дефіцитного товару за півгодини дізнавався весь мікрорайон, - розповідає пан Михайло. - Інформація поширювалася миттєво, з уст в уста. Пам’ятаю, як мама дзвонила з роботи і кричала: біжіть туди-то, викинули ковбасу. І ми, школярі, ішли, займали чергу і чекали, поки мама не прийде з роботи з грошима. Взагалі, дітей багато експлуатували. Деякі товари продавалися в обмеженій кількості в одні руки, тому до магазинів завжди ходили всією сім’єю. Інколи дітей "позичали": поки батьки стоять у черзі до одного відділу, інші покупці могли попросити у них дитину і "отоварити" в іншому, видавши за свою.

Техніка і меблі продавалися за номерами. Черги були тисячні, і стояти в магазинах не було сенсу. Ти приходив і записувався в спеціальний журнал, наприклад, на телевізор. Отримував номер, а потім щодня мусив приходити і відмічатися, а заодно – дізнавався, як рухається черга", - каже пан Михайло.

Так само ходила відмічатися в універмаг "Україна" і пані Олена. Попри те, що вона тоді була у сьомому класі, саме їй родина завдячує першим телевізором. "Всі були на роботі, їздити відмічатися у черзі могла лише я, школярка", - розповідає вона. Але найсильнішим спогадом стала покупка зимового пальта у ЦУМі:

"Ми стояли у черзі удвох із мамою. Не знали ані розмірів, ані кольору тих пальт, що мають "викинути". Раптом хтось сказав, що їх вже викинули - але десь на сходах. Почалася тиснява, стало страшно. Але одне пальто ми таки ухопили. Воно і досі у мене є, хоча вже навіть ЦУМу, де ми його "відхопили" вже немає".

Мило, сіль, сірники, "кравчучки"

Після смерті Леоніда Брежнєва на два роки СРСР очолив Юрій Андропов. Його політика "закручування гайок" ускладнила і без того важкий процес радянського "шопінгу". Тих, хто намагався скупитися у робочий час, могла затримати міліція із всіма вкрай негативними наслідками для затриманого: від догани на партійних зборах аж до звільнення.

"Був у нас в інституті Едуард Мойсеєвич, пенсіонер. Але він продовжував викладати науковий комунізм. До речі, він потім дуже успішно викладав його і у Штатах, коли емігрував. Вдень, коли черг у магазинах не було, він збирав у нас замовлення, а в магазині, якщо його питали представники "органів", радо демонстрував пенсійне посвідчення. Перевірити, що він працюючий пенсіонер, було важко. Завдяки йому у андропівські роки ми мали хліб, ковбасу та молоко, бо купити їх після роботи було нереально", - розповідає пані Тетяна.

Врешті, у другій половині 80-х вже і відмічання у черзі не допомагало - стояти вже не було за чим.

"Із початком перебудови мій дідусь, який у війну пережив окупацію, став повертатися додому із коробкою сірників, шматком жахливого коричневого господарського мила чи, якщо щастило, пакетом цукру або солі. Ще він купував нитки і голки. Він казав, що ми ще зрозуміємо, навіщо він це робить. Початок 90-х ми пережили саме завдяки дідусевим запасам", - згадує пані Світлана.

Початок 90-х для багатьох асоціюється не тільки із дідусевими запасами, істеричними чергами, але й з ім'ям першого президента України - Леоніда Кравчука. "Кравчучка" - сумка на колесах, здатна перевозити все, що десь було вирощено, вихоплено або виміняно. Спочатку у вжитку були саморобні екземпляри із колесами з дитячих колясок, але згодом промисловий випуск "кравчучок" налагодив навіть Київський авіаційний завод.

"Із пам'яті тих людей, що жили у 1990-х, хай вони забудуть Леоніда Макаровича, але того, що таке "кравчучка", вони ніколи не забудуть, бо це був символ нашої бідності, занепаду", - казав інший український президент Віктор Ющенко.

Проте сам Леонід Кравчук кілька разів заявляв, що не соромиться того, що символом тієї епохи став потворний виріб на ім'я "кравчучка". І якщо для одних він є символом злиднів, то для іншим - тим, що допомогло вижити у надзвичайно скрутні роки.

Згодом "кравчучки" перетворилися на "кучмовози" і стали одним із знарядь "човників" - перших представників українського середнього класу. "Човники" постачали товар із Туреччини та Китаю - від одягу та взуття до шоколадок і цигарок - на базари, звідки їх на своїх "кравчучках" розвозили бабульки, - торгувати під метро та порожніми універсамами і універмагами.

"Ніколи не забуду, як жіночка пенсійного віку на базарі на Олімпійському стадіоні набирала собі на продаж цигарки. Очевидно, вирішила спробувати новий товар і попросила продавця у кіоску дати їй два блоки "самця". Продавець аж випала із кіоску, щоб подивитися, що це в неї за товар такий. Виявилося, Сamel бабусі був потрібен", - розповідає пан Петро.

У нове тисячоліття - із новими магазинами

Від 1991-го, року здобуття незалежності, і до 1999-го, коли економічні показники вперше стали зростати, Україна втратила до 60% свого ВВП. Однією із ознак економічного відновлення стало і відновлення цивілізованої торгівлі. Зруйновані "універсами" стали перетворюватися на "супермаркети".

"Відкриття супермаркету було анонсоване наперед, і оголошена площа у тисячу квадратних метрів не давала спокою багатьом людям. Тож у день події перед входом вишикувалася довжелезна черга. Звісно, одразу запускали не всіх охочих. Надворі було зимно, але це мало кого хвилювало. Простоявши приблизно годину, я таки втрапив всередину. Очі спершу розбігалися – я ходив між торговими рядами і не знав, на що ж витратити виділені мені з нагоди "свята" батьками гроші. Насправді, нічого особливого на полицях не було – ті самі цукерки та печиво, що й на ринку. Але їх було багато, вони лежали прямо перед носом – можна було взяти їх до рук, роздивитися. Під рукою – власний кошик, взятий при вході. Можна самому щось вибрати, покласти до кошика, не треба було нікого просити зважити щось, подати", - розповідає про свої враження від відкриття у 2000 році першого супермаркету у Рівному пан Роман.

Згодом супермаркети почали витісняти і звичайні продуктові магазини, і навіть такі "незвичайні", як столичний центральний гастроном. Для багатьох стало неможливим "заскочити купити хліб-молоко" після роботи, не стоячи в черзі за тими, хто скуповується на місяць.

"Мені здається, що ці супермаркети потроху змінили навіть те, що ми їмо. Думаєш, раз уже тут, і раз кожного дня не будеш забігати в магазин, то накупиш якихось консервів, напівфабрикатів. Із фруктів та овочів - те, що буде добре "лежати", - каже пані Ірина. - Мені особисто більше подобається те, як купують у Європі - заходиш у невеличкі крамнички по дорозі додому і купуєш, наприклад, все, щоб зробити італійську пасту на вечерю".

За супермаркетами почали зростати нові торговельні центри, у яких фотографуватися на тлі ескалаторів, фонтанів чи пальм українці припинили хіба що роки зо два тому. Далі, коли розміри торговельних площ уже не вкладалися у наявний словниковий запас, виникли "шопінг-моли" і "мега-плази", розраховані на цілий день "шопінгу" та "розваг для всієї родини".

"Моєму 6-річному синові просто подобається атмосфера (у торговельно-розважальному центрі - Ред.). Часто ми навіть нічого не купуємо, а просто роздивляємося вітрини, а потім я відвожу його у дитячу кімнату, а сама випиваю десь у куточку чашку кави. Якось повітря мені не вистачає там, чи ще чогось..." - каже пані Олена.

Для багатьох відвідувачів нинішніх українських шопінг-молів дефіцит - це брак грошей чи часу, і аж ніяк не товарів, як це було лише років 20 тому.