Науковий блог: чи змінилося дитинство?

Чомусь про дев’яності згадується, що ми, діти, гралися на вулиці до сутінків, їздили самі по місту, ходили самі в гості. За розповідями батьків – ними теж ніхто не займався, вони згадують вільне, хоча часом і тривожне, дитинство.

Тепер я спостерігаю за дітьми знайомих і рідних, у яких група продовженого дня, потім карате чи балет, а тоді група розвитку й іноземні мови. А нещодавно я вперше почула визначення "ігрове побачення" (play date) – це коли батьки зустрічаються, щоби їхні діти разом погралися на вулиці. І поки діти граються, дорослі ведуть вимушені бесіди, не спускаючи очей з малих. На дитячих майданчиках батьків більше, ніж дітей – вони обсідають паркани, активно втручаються в ігри - віддай, не зачіпай, це нечесно, так негарно, відійди, давайте так, ставайте там.

Мені стало цікаво, чи це моє суб’єктивне відчуття, що ставлення батьків до свободи дітей тепер інше, чи дитинство й справді змінилось?

Американський географ і професор психології довкілля й розвитку в Університеті Нью-Йорка Роджер Гарт вже 30 років досліджує дозвілля дітей. Мова йде про американських дітей, але, за його словами, тенденцію можна екстраполювати й на інші розвинені країни, а також на середній клас країн, що розвиваються.

30 років тому пан Гарт, ще будучи студентом докторантури, поїхав у невелике провінційне містечко у штаті Вермонт. Там він провів перше в історії дослідження дозвілля дітей 4-12 років. Він спостерігав за їхніми іграми і взаємодією з довкіллям протягом двох років і зняв 13-годинний документальний фільм про дітей сімдесятих.

А ще професор Гарт малював карти дитячого ареалу – куди їм дозволено було йти, де і в що вони гралися. Згодом BBC випустила фільм на основі дослідження Гарта, який називався "Місце і гра: довкілля, що змінюються" ("Place and Play: Transforming Environments").

30 років потому професор Гарт повернувся до того самого містечка, щоби подивитися, як колишні діти бачать дитинство у ролі батьків. Йому вдалося записати розмови з 75% дітей, з якими він говорив у 70-х.

І нове дослідження показало, що діти проводять менше часу надворі і покладаються на власних батьків як на керівників їхніх ігор. Тут я згадую власні спостереження за дитячими майданчиками.

Сучасні батьки набагато більше переймаються розкладом своїх дітей, бажаючи знати, де вони, з точністю до хвилини. Сучасні діти не мають більше секретних схованок, які були у дітей сімдесятих. Якщо Гарт просив дитину показати потаємні схованки, діти часто просили маму допомогти їм знайти таке місце. "Це неможливо уявити у сімдесятих, - розповідає Гарт. – Тоді діти мали секретні місця, куди їхні батьки ніколи не заглядали".

Тепер діти майже нікуди самі не ходять, "ареал" поширення дітей без дорослих різко скоротився – малюки більше не їздять самі містом і не ходять гуляти у парки. За ними завжди стежить всевидяче око батьків. Навіть якщо самі батьки не присутні, діти завжди звітують телефоном – де, з ким, що роблять.

Цікаво, що такий спад рівня дитячої незалежності ніяк не пов’язаний з об’єктивними причинами – світ зараз набагато безпечніший ніж у сімдесятих. Йдеться скоріше про зміни у свідомості (не без участі медіа) – страх за дітей і прагнення безпеки для них істотно вплинули на їхню свободу.

Я часто думаю про втрачену дитячу самотність і свободу. А також про те, чи вистачить сил у мене самої, коли підросте моя дитина, не вимагати контрольних дзвінків, давати свободу влаштовувати потаємні місця і приймати той факт, що є речі, до яких мені доступ закритий.

Часом фантазую про такий атракціон – величезний парк (добре, за парканом, інакше клієнтів не буде) і батьки на вежі за звуконепроникним склом. А діти граються у свободу. Без телефонів і смс.