Чому ми розчаровуємося в людях?

Спочатку кидаємося у нові стосунки, як у бурхливе море, ідеалізуємо. Потім помічаємо недоліки і зводимо все нанівець, укотре переконавшись, що всі чоловіки (або жінки) - самі знаєте хто. Або - що є десь хороші, але вам знову трапилося "типове не те". А може, справа у нас самих?

"До тридцяти не поспішай, опісля - не квапся"

Колись один наш старший колега-дотепник, майже єдиний чоловік у жіночому царстві здебільшого ще незаміжніх молодих жінок, узяв за звичку запитувати то одну, то іншу, коли, святкуватимемо весілля.

Хтось віджартовувався, хтось виправдовувався, мовляв, ще не визначилася з вибором. Інші нарікали, що до нашого берега нічого путнього зазвичай не пристає. І тоді він, сам давно й міцно одружений, нарешті проголошував коронну фразу: "Ну дивись, до тридцяти - не поспішай, а опісля - не квапся!"

Ніхто, звісно, і не думав заглиблюватися у зміст банального вислову. Що ж тут незрозумілого: гуляй, поки молода, але встигни вскочити на підніжку отого соціально регламентованого шлюбного потяга, поки ще не змарніла обличчям. І вік дозволяє народити дітей.

Це вже потім, переживаючи власні розчарування і слухаючи розповіді клієнтів, я не раз згадувала ту, на перший погляд безтактну, але для тих, хто розуміє, сповнену гіркоти власного досвіду настанову. Адже він, з висоти своїх п'ятдесяти з гаком, вже зрозумів, що життя коротке й конечне, щоб надто серйозно ставитися до людей, їхніх вчинків і вибору, чи бути разом з кимось із них - таких недосконалих.

І надто довге - якщо зробити цей вибір ти так і не наважився. Або, боронь боже, він виявився хибним.

Але нам, молодим, було весело. Чого-чого, а часу в нас попереду було вдосталь. Як і різних життєвих ліній і майбутніх сюжетів. Не вистачало грошей, досвіду і 24-х годин, щоб перетравити усі ті враження і події, якими були сповнені тоді ще безтурботні дні.

Погляд з чужого вікна

Згодом, на жаль, первозданна цікавість і відкритість до світу під впливом здобутих на шляху дорослішання ґуль і душевних виразок послідовно перетворювалася на обережність, підозрілість, ворожість.

Зіштовхнувшись із холодністю чи невірністю, ми, щоб уникнути болю наступного разу, вже не довіряли першому захопленому враженню. Вчилися не вірити словам, вимагаючи вчинків.

Намагаючись випередити удар по самолюбству, жадали постійного підтвердження почуттів. Кохання, мов золото, так само перевірялося на пробу: чи справжнє воно, чи не підробка дісталася нам. Чимдалі більше цінувалися матеріальні докази. Адже й самі вже обростали житлом, речами, несподівано для самих себе прив'язувалися до них, не бажаючи ні з ким ділитися.

Лєнка, одна з подруг, котра першою вдало вийшла заміж - за багатого, - але швидко засумувала і завела коханця, розмірковувала вголос, повчаючи нас: "Ви не знаєте життя. От я дуже люблю Андрюшу. Але від своєї посудомийної машини, як і від можливості не ходити у службу, що маю з Василем, нікуди не піду."

До речі, вона вже тридцять років живе у шлюбі. Як казав поет, "привыкла и довольна стала". Змінює коханців, побутову техніку на більш досконалу. Нарікає на чоловіка, не любить людей загалом, чимдалі, тим більше стаючи довершеною соціопаткою. На наші поради щось змінити відповідає незмінно: "Ви не знаєте життя".

Знаю, як треба, але я так не хочу

Найзапекліші суперечки в Лєнки виникають з Аллою. Їй, здається, вічно до тридцяти. На перший погляд, вона живе чужим життям. Слугує комусь музою чи хатньою працівницею, поки він пише дисертацію. Виховує чужих дітей, опікується літніми батьками. Кожного разу, коли ми зустрічаємося, вона захоплено розповідає про нового знайомого, говорячи, що нарешті зустріла справжнього чоловіка.

Її підхід до чоловіків такий: поки він у полі зору, вона наділяє його найкращими, але зовсім не притаманними йому якостями. Вигадує собі ліричного героя і, зрештою, долю. З усіма своїми чоловіками вона переживала романтичне кохання. А коли воно закінчувалося - адже такий самообман, нехай і свідомий, не триває довго, - вони залишалися друзями.

І хоч з чергових стосунків Алла майже завжди виходила ні з чим - не набула ані квартир, ані коштовностей (якщо не рахувати коханого сина - головний її скарб), вона ніколи не вважала себе покинутою. Її й не кидали - просто чергова роль була зіграна, далі - завіса.

Коли Лєнка вкотре намагалася навчити Аллу правильно жити, вона відмахувалася: "Та знаю я, як треба, але мені так не цікаво".

Попелюшка - історія "хвороби"

До речі, вона ніколи не розчаровувалася. Бо, на відміну від подруги, яка все ж була у пошуку і сподівалася зустріти багатого, як Василь і гарного, як Андрюша (два в одному), використовувала партнерів лише як дзеркала, у яких відбивалася сама. Жила по суті завжди сама із собою, міцно тримаючи емоції під контролем холодного розуму.

Напевно, у неї була якась давня дитяча травма, у результаті якої у підсвідомості викарбувалося: людям довіряти не можна. Тож жінка, не чекаючи, поки хтось її зрадить, обманювала себе сама, таким чином наповнюючи життєвий простір людьми і подіями.

А ще одну нашу колегу Ірину Попелюшку ми на свої посиденьки не кличемо. Ні, Попелюшка - то не справжнє її прізвище. То її історія кохання - на заздрість усім нам. Адже вона, тиха й непримітна, "з першого разу" вийшла заміж за такого ж як сама молодшого спеціаліста без особливих прикмет.

Потім вони якось разом так правильно жили, що й не помітили, як виросли діти, він став великим начальником, але вони ще й досі дивляться в одному напрямку.

Про це колись Ірина нам розповіла, і відтоді ми не спілкуємося. Та й про що? А може, вона б розповіла нам, як вберегти любов від надмірних очікувань, готових сценаріїв, страху поразки.

Поки ми ще не вирішили, що краще не зачаровуватися, щоб не було болісних прозрінь. Але головне ми знаємо - в будь-якому віці можна жити так, наче тобі "до тридцяти".