"Коли читав її, заплакав". Відгук на книжку Павла "Паштета" Белянського

Ця рецензія перемогла у конкурсі "Читач року" на Найкращу читацьку рецензію премії Книга року ВВС-2024.

З автором цього не вигаданого роману "Битись не можна відступити" ми знайомі давно, хоча й тільки віртуально. Пости Павла (Паштета) Белянського у фейсбуці завжди цікаві, живі, людяні, смішні чи сумні, сповнені сенсів. Ти читаєш ці тексти і проникаєшся до автора довірою.

Не знаю, як так вийшло, що попередні його книги я не читав (це треба буде виправляти ще цього року), але з цією склалося незвичайно.

Якщо хтось не в курсі – Белянський не тільки письменник, а й солдат. У Збройних силах з 25 лютого 2022 року. І не знаю, як йому це вдалося, але в перервах між боями на нулі він написав чудову книгу. Хоча знаю – про це можна прочитати між рядками книги. Власне, там між рядками багато чого можна вичитати.

Але не все так "просто" – коли книга вже була готова і її навіть вже можна було замовити (тоді я її і купив), росіяни розбомбили у Харкові друкарню, де готовий наклад його книги згорів. Весь.

Пройшло ікс місяців і книгу надрукували вдруге. Тоді вона до мене і приїхала, ще й з автографом.

Ця історія з друком – ніби додаткова сюжетна лінія книги, але вже поза текстом. А ще яскравий приклад того, як пишуться і видаються в Україні книги під час страшної війни.

Зізнаюся: починав я читати з деяким острахом – книга ж про війну. Думав, буде важко, сумно, страшно. Буде боляче і повільно. Хоча й вірив у гумор Паштета і знав, що буде і смішно.

І не помилився.

Очікувано і в той же час несподівано книга дуже захопила мене, і я кожного разу з радістю і цікавістю до неї повертався. Читалося зовсім легко. Мабуть, тому, що там немає нічого вигаданого, фальшивого, пафосного, притягнутого за вуха. Текст чесний, прямий і без жодних дешевих інтриг та пустих понтів.

Герої книги – звичайні українці; це живі, невибагливі люди, але зі своїми особливостями, слабкостями та силою, яку вони самі від себе не чекали. Причому вони герої не тільки книги, а й війни.

У книзі картини боїв і обстрілів жахливі, але завжди обнадійливі. Будні солдатів і бруд окопів, життя на передку і відносини між побратимами показані такими, якими є насправді, без прикрас і без бравади.

Я з подивом прочитав про фронт багато таких речей і історій, про які ніяк інакше б не дізнався, якби не ця книга.

Наприклад, історія з подарованим борщем – отруєним або ні. Голодні бійці вирішують – їсти його чи не ризикувати. Коли цивільні у тилу думають про війну, їм такі ситуації навіть у голову не приходять.

Або правдивий опис брутального, кровопролитного і страшного бою, коли наш підрозділ, здається, ось-ось програє бій, але тут з'являється несподівана допомога у вигляді… соррі, не буду спойлерити.

Важко описати зміст книги і враження від неї, але це однозначно той роман, який сміливо можу рекомендувати усім.

Ніякі фільми, статті чи інтерв'ю не дадуть такого глибокого занурення у почуття солдата, у розуміння його життя в окопах, в бою і у короткій відпустці після того, як вижив.

Щиро раджу: цю книгу не тільки варто – її_обов'язково_треба_прочитати.

p.s. і наостанок зізнаюся. Я не плáчу від текстів і книг. Ну тобто раз у п'ять років очі під час читання можуть стати вологими, але це максимум.

А над цією книгою заплакав. Але заплакав не від болю чи жалю, а від радості і розчулення. А от в якому місці книги потекли сльози – не скажу: самі побачите.

Про інші книжки, що брали участь у конкурсі Книга року ВВС 2024, можна почитати тут.