Чому не всі школи відбудують після війни і скільки на цьому крадуть. Розповідає Ганна Новосад

У селі Первомайське, що за годину від Миколаєва, школи немає, бо її зруйнували під час обстрілів, але є діти. 130 дітей, яким треба вчитися. У місті Снігурівка вціліла лише одна школа, але там немає вікон. У місті живе тисяча дітей.

За два роки війни Росія знищила кожну десяту школу в Україні.

Навчальні заклади постраждали майже у всіх регіонах – від Миколаївщини та Херсонщини до Львівської і Житомирської областей. Тисячі шкіл пошкоджені.

Понад мільйон дітей у країні втратили можливість нормально вчитися.

Як відновити навчання, коли тривають обстріли? Чому десь "п’ятизіркові укриття", а десь за два роки війни - нічого? Хто і як вирішує, де відновлювати школи? Чи варто їх відбудовувати, якщо може прилетіти знову?

Про все це ВВС Україна поговорила з ексочільницею Міносвіти Ганною Новосад, яка є співзасновницею фонду SavED, що за гроші міжнародних донорів відбудовує школи.

ВВС: Як проходить процес відбору, де відбудовувати укриття, школу, а де ні?

Ганна Новосад: Це непросте питання, тому що кожен регіон України, який постраждав від війни, має свій контекст. Неможливо порівняти те, що можна робити зараз на Київщині, з тим, що можна робити, наприклад, у звільнених громадах на Харківщині, Миколаївщині.

Ми їздимо у ці звільнені села і на місці вирішуємо з громадою, з педагогами, з керівниками закладів, чим і як можна допомогти.

Завдання нашого фонду – у різні способи відновлювати саме доступ до освіти. Десь в укриттях, десь це може бути перелаштування будинків культури, організація модульних шкіл. Ми хочемо зробити так, аби освіта не була тотожна виключно школі, як будівлі, а шукаємо варіанти, як врятувати доступ до освіти.

Наприклад, десь є вцілілий будинок культури – як у селищі Червона Долина на Миколаївщині. Там школу знесли одним “Іскандером” і ще кількома авіабомбами. Це малесеньке село. На початку літа там було десь 130 дітей. Зараз майже 180. І потихеньку люди повертаються. Цей будинок культури ми намагаємося переоблаштувати у повноцінну тимчасову школу. Куди хоча б у дві зміни, але все ж зможуть ходити всі учні.

ВВС: Є приклади, коли за два роки десь не відновили нічого, немає навіть укриття, а десь з нуля побудували школу. Від чого це залежить?

Ганна Новосад: Багато людей мають бути залучені, аби цей процес працював – від керівників громад до директорів шкіл.

Але політику відновлення формує держава. Якщо у нас немає розуміння, як ми відновлюємо доступ до освіти, то нашим міжнародним партнерам також це складно збагнути.

Давайте робити так, щоб у нас були швидкі, гнучкі рішення, аби повернути дітей вже зараз, хоча б до якихось офлайн активностей. Ця політика, як на мене, поки що не зовсім артикульована.

Так, на Миколаївщину долітають артилерійські снаряди. Але там є діти. І якщо вони там є, це означає, що ми їм маємо допомогти. Що це може бути? Обладнані освітні простори в укриттях. Їх треба робити так, аби це не просто було підвальне приміщення, де ти пересиджуєш тривогу і благо, якщо не помреш від клаустрофобії, а де ти можеш повноцінно продовжити навчання. Це різні формати рішень, і, як на мене, цього бракує.

Кожен регіон має підхоплювати на певному етапі співпрацю з міжнародними партнерами, вести з ними діалог. Має бути готова документація, чітко сформовані потреби, система менеджменту цими проєктами, побудована комунікація.

Від Києва до найменшого постраждалого села у Миколаївській області мають бути люди, які вміють розмовляти з партнерами, аби ті пріоритизували допомогу вам, а не, наприклад, іншим країнам, де тривають збройні конфлікти. Давайте будемо чесні, ми конкуруємо за міжнародну допомогу

ВВС: Уряди Литви і Тайваню виділили 8 мільйонів євро на відновлення школи у Бородянці. Ваш фонд залучає кошти міжнародних партнерів. Наскільки відновлення шкіл залежить від міжнародної допомоги? Без цієї допомоги зараз ніяк?

Ганна Новосад: Я впевнена, що ніяк. У нас немає десятків мільйонів доларів, щоб відбудувати кожну школу.

Міжнародна допомога зараз є ключовим джерелом відновлення доступу до освіти. І не лише відновлення шкіл з нуля, як це зробила Литва в Бородянці, але й загалом доступу до освіти – облаштування укриттів, тимчасових, модульних шкіл.

ВВС: Мер Бучі на одній з конференцій заявив, що всі хочуть мати Бучу у портфоліо відновлених шкіл. А про якесь село на Херсонщині можуть так не знати. Що робити таким громадам?

Ганна Новосад: Буча, Ірпінь – це назви, які всі знають, і тому хочуть допомогти. Проте таких населених пунктів у нас сотні, якщо не тисячі, де умови значно гірші.

Тут потрібна кропітка робота з кожним із партнерів, аби пояснити: ось є село Первомайське, за годину від Миколаєва. Це село зараз на 80% знищене. Там були одні з найзапекліших боїв, коли росіяни хотіли взяти Миколаїв. Зараз там 130 дітей. У них немає нічого. Давайте для них зробимо щось маленьке. Це не потребуватиме мільйонів євро.

Ми зробили школу в Богданівці під Броварами, де росіяни спалили школу, садок підірвали. Це коштувало 100 тисяч доларів. Зараз цим приміщенням користуються 180 дітей початкової школи села, які ходять туди у дві зміни. І таких сіл у нас багато.

Тому тут потрібно по кожному кейсу пояснювати і пропонувати те, де ця допомога буде найбільш потрібною. І звичайно, це потрібно комунікувати, бо всі хочуть побачити - ось так було, а так стало. Отак спрацювали ваші 5, 100 чи 100 тисяч доларів.

ВВС: Цих пояснень, комунікації зараз достатньо?

Ганна Новосад: Мені здається, що ні. Бо я добре бачу, що відбувається на деокупованих частинах Харківщини, Миколаївщини, Херсонщини. Мало що відбувається.

У малесенькі села Миколаївщини мало хто хоче доїжджати. По-перше, це фізично складно, бо туди три години їдеш просто по бездоріжжю. Я можу це зрозуміти, але це не виправдовує бездіяльність.

ВВС: Станом на початок навчального року у тисячі шкіл в Україні не було укриттів. Десь директори кажуть, що не виділили гроші, що субвенція не дійшла, чи міжнародних партнерів немає. Як вирішити проблему з укриттями?

Ганна Новосад: Укриття бувають різні, і кожне з них з точки зору облаштування коштує дорого. Є складні укриття, де потрібно було вирити півтора метра землі, аби підняти висоту. Коли почали рити, там знайшли не пісок, а будівельне сміття з 80-х років.

І так стартова ціна облаштування цього укриття до більш-менш нормального стану це 200 тисяч доларів. І це по мінімуму.

У Снігурівці зробили документацію на укриття – 42 мільйони гривень, це величезні гроші. Десь це може бути 50 тисяч доларів, а десь 40 мільйонів гривень. Ціни різні. І тому я розумію, коли це все робиться повільно.

ВВС: Але виходить, що десь школа або громада може знайти 5 чи 7 мільйонів гривень, організувати процеси. І будівництво там триває, а десь навіть не починалось.

Ганна Новосад: Це сильно залежить від того, наскільки проактивна громада, як вона шукає кошти в своєму бюджеті і таке інше. Є чудовий приклад – Вознесенськ, Миколаївська область. Це доволі велике місто. Вони, власне, були одним з рубежів під час наступу росіян з півдня. Чесно – це, мабуть, місто, де мало хто з українців був. Але це місто, де я бачила за два роки війни найкращі укриття, це просто п'ятизіркові укриття. Вони зробили їх, як правило, за власний кошт. Тобто там люди, напевно, не розкрадають кошти на укриття, роблять їх сумлінно.

Тому це теж велике питання про те, чи справді ресурсів на облаштування укриттів не вистачає.

Укриття в наших умовах, в умовах необхідності "підземної" освіти на роки вперед – це не просто приміщення, де ти пересиджуєш тривогу. Це має бути комфортний простір, де хоча б якось можна продовжити освітні активності.

ВВС: Питання, яке задають обережно. А чи варто відбудовувати зараз, коли можуть зруйнувати ще раз?

Ганна Новосад: Ми згадували Литву, це якісь унікальні люди. Нарешті через польський кордон з боями пробилися фури, які везли 300 квадратних метрів вікон. Ці вікна Литва подарувала українській школі у Снігурівці. Я їх питаю: "Може бути, що по Снігурівці десь знову прилетить". Вони кажуть: "Нічого, привеземо знову".

Це питання вибору. Ми що цінуємо? Якусь фізичну матерію, чи можливість дітей вчитися? Щоб вони мали хоч якийсь доступ до офлайн активностей? Ми не маємо зараз говорити про якісь космічні інноваційні відбудови, де ми будуємо ліцей майбутнього. Давайте говорити про простіші рішення, модульні, недорогі рішення, які тут і зараз допомагають повернути частину дітей до навчання.

Може прилетіти? Може. А може й не прилетіти. Чехія була першою країною, яка після початку війни в 2014 році допомогла Горлівському інституту іноземних мов переїхати в Бахмут. Чехи профінансували ремонт, переїзд, інфраструктуру. І вони тоді не питали, чи може прилетіти?

Ми знаємо, що сталося через 8 років у Бахмуті. Але 8 років там навчалися студенти, там працювали люди. І, розумієте, це питання вибору, це питання підтримки тут і зараз наших людей.

ВВС: Відомий лікар Генрі Марш в інтерв'ю ВВС сказав, що для того, щоб відбудувати лікарні, потрібна велика міжнародні допомога, аналог плану Маршалла. Якщо говорити про відбудову українських шкіл, скільки може вона тривати і скільки це може коштувати? Генрі Марш сказав, що, можливо, навіть добре, що лікарні були зруйновані, бо вони були застарілі.

ВВС: Мені не хочеться так говорити, бо це цинічно.

Але і до війни мережа закладів загальної середньої освіти в Україні вже не відповідала нашій демографії, не відповідала нашим фінансовим можливостям. І, що головне, вона шкодила якості освіти.

На Чернігівщині, де низька густота населення, ще до війни я була в школі, де в 11 класі був один учень. Один. Вартість навчання такого учня може сягати десь близько 180 тисяч гривень на рік для бюджету. В той час, коли в київських школах вартість була близько 15 тис грн.

Тому питання оптимізації мережі шкіл і до великої війни було актуальним. Зараз воно буде ще більш критичним, тому що ресурсів у нас менше.

Відбудовувати школи перш за все потрібно, орієнтуючись на мережу, яка відповідає кількості дітей, які проживатимуть на той момент і в перспективі в цих регіонах. Орієнтуватися на створення опорних закладів, коли до школи можна буде підвозити дітей.

Тут ми не повинні мати ілюзій, що кожну зі знищених шкіл нам навіть потрібно буде відбудовувати.