Жінка єдина врятувалась в авіакатастрофі й змогла вижити в джунглях. Чому вона їх полюбила

Нідерландська фінансистка Анет Герфкенс була у відпустці у В'єтнамі зі своїм нареченим, коли їхній літак зазнав катастрофи, і всі, окрім неї, загинули.

Це сталося у 1992 році. Анет Герфкенс і її наречений Віллем ван дер Пас - або "Пасьє", як вона його називала - прямували до романтичного пляжного курорту у В'єтнамі.

Анет працювала у фінансовій сфері в Мадриді та підтримувала стосунки на відстані з Пасьє, своїм університетським однокурсником із 1979 року.

Посеред польоту з Хошиміна до прибережного курорту Нячанг літак потрапив у сильну негоду та врізався у віддалений, оповитий туманом гірський хребет у густих джунглях В'єтнаму. Удар був катастрофічним: загинули всі 30 пасажирів і членів екіпажу, серед них і коханий Анет - Пасьє.

Вона провела вісім днів, лежачи пораненою в джунглях, страждаючи від нестерпного болю через численні переломи та неможливість рухатися, зневоднена й у розпачі через втрату кохання свого життя.

Анет розповіла BBC про ті години - час, який, за її словами, навчив її знаходити красу навіть у найтемніших моментах життя.

Кохання, яке почалося з виклику

"Я почала зустрічатися з Пасьє, бо він кинув мені виклик, - згадує Анет. - Він сказав: 'Зроби щось, на що б ти ніколи не наважилася.' Викликом був поцілунок".

Вони були близькими друзями, жили в одному студентському гуртожитку. Незабаром після початку стосунків вони зрозуміли, що знайшли справжнє кохання.

"Це було як виграти в лотерею," - каже Анет.

Вони були разом 13 років, коли Пасьє забронював романтичну подорож до В'єтнаму. Протягом останніх шести місяців вони працювали в різних країнах - Пасьє банкіром у В'єтнамі, а Анет - трейдеркою в Іспанії.

Їхній рейс мав вирушити о 7-й ранку з Хошиміна до узбережжя В'єтнаму.

"Я прокинулася сердита, бо хотіла ще поспати, - розповіла вона. - І коли побачила літак, сказала йому: 'Я не сяду в це!'"

Це був невеликий радянський літак Як-40, а Анет страждала на клаустрофобію.

Але поїхати машиною було неможливо - джунглі були надто густими, а Пасьє весь час повторював: "Будь ласка, зроби це заради нас". Тож вони сіли на літак. Їхні місця були у другому ряду, в Анет - біля проходу.

Політ мав тривати лише 55 хвилин, але вона відчувала сильний дискомфорт.

"Я весь час дивилася на годинник Пасьє", - пригадує Анет.

"Я спостерігала, як минає кожна хвилина, і повторювала німецький вірш, який колись вчила в школі, щоб скласти іспит", - додає вона.

За п'ять хвилин до посадки літак різко почав втрачати висоту. Люди закричали, а Пасьє сказав: "Мені це не подобається".

Двигуни знову заревли, і літак пішов у піке. Вони поглянули одне на одного, Пасьє схопив її за руку - і все зникло в темряві.

Літак врізався у густі в'єтнамські джунглі.

Єдина, хто вижила

Анет прокинулася в джунглях під звуки цвіркунів і мавп.

"Я відштовхнула щось важке над собою", - згадує вона.

Це було сидіння з мертвим чоловіком.

"Коли я штовхнула, тіло впало із сидіння", - каже Анет.

Ліворуч від неї сидів Пасьє, все ще пристебнутий ременем, з "лагідною усмішкою на обличчі, але вже без життя".

"Наступне, що я пам'ятаю - я лежу на землі серед рослинності, - каже Анет. - Мабуть, я перебувала у стані шоку".

У неї були зламані ноги - дванадцять переломів у стегнах, пробита легеня і зламана щелепа.

Літак врізався в гору, втратив крило, зачепив ще одну гору і перевернувся.

Анет не була пристебнута, і, за її словами, її "кидало, як шматок одягу в сушарці", доки вона не опинилася під сидінням людини через прохід.

Її спідниця зникла, а на одній нозі була глибока відкрита рана.

"Я бачила кістку, а навколо вже кишіли комахи", - згадує вона.

Потім вона побачила в'єтнамця, який ще був живий і говорив.

Вона спитала, чи прийдуть рятувальники, і він відповів "так", бо він "дуже важлива людина".

Помітивши, що їй ніяково через оголені ноги, він дістав із валізи пару штанів і віддав їй.

"Я вдягала ті штани, знемагаючи від болю, - мабуть, це щось каже про нашу людську потребу зберігати зовнішність навіть у найдивніших ситуаціях", - каже Анет.

Штани також врятували її ногу від потрапляння комах у рану.

"До кінця дня я спостерігала, як чоловік слабшає, життя поступово полишає його, доки він не схилив голову і не помер.

"Спершу я чула стогони болю від інших. Але коли настала ніч, у горах більше не було жодного звуку. Я залишилася зовсім одна".

Міська дівчина в джунглях

Коли в'єтнамець помер, Анет запанікувала, але поступово прийняла те, що сталося. Вона зосередилася на теперішньому моменті, уникаючи катастрофічних думок - наприклад, страху, що на неї нападе тигр.

"Я мала зосередитися на диханні. Я ніколи не займалася практиками майндфулнес чи медитацією. Це було чисто інстинктивне відчуття, але воно мені дуже допомогло", - згадує вона.

Перші два дні вона залишалася поруч із тілом в'єтнамця, щоб не відчувати самотності - "як Бембі з його мамою".

"З часом це ставало дедалі огидніше, і я змушена була відійти. Замість того щоб дивитися на тіло, я дивилася на джунглі. На тисячі дрібних листочків перед собою", - згадує Анет.

Вона була міською дівчиною, яка працювала у фінансах і постійно літала до Нью-Йорка й Лондона.

"І раптом я зрозуміла, наскільки прекрасні джунглі, - каже Анет. - Чим більше я дивилася на листя, на краплі, що лежали на ньому, на світло, яке відбивалося в тих краплях, тим красивішим усе ставало".

Вона захопилася тією красою, але також усвідомлювала, що має вижити.

Коли починався дощ, вона висувала язик, ловлячи краплі, але цього було недостатньо. Вона вигадала інший спосіб.

Повзаючи на ліктях, тягнучи зламані стегна й ноги, вона дісталася уламків літака й зібрала пінопластову ізоляцію. Біль був нестерпним, вона кілька разів непритомніла, але зрештою зробила сім маленьких мисочок. Коли почався сильний дощ, вона наповнила їх водою і випила.

"Це було як найкраще шампанське. Я так пишалася собою. Думала: 'Подивися на тебе, справжня дослідниця джунглів!'

"І я зрозуміла, наскільки це неймовірно - бути живою в таких обставинах", - каже Анет.

"Не думай про Пасьє"

"Я не мала іншого вибору, окрім як відсторонитися від смерті Пасьє, - каже Анет. - Щоразу, коли я про нього думала, я дивилася на маленьку обручку за 10 євро, яку він купив мені в Лейдені - вона досі була на моїй руці, розпухлій від укусів комах".

"Я справді вірю, що в нас був би ідеальний шлюб. Ми були найкращими друзями, спорідненими душами. Він був чарівним, теплим, гарним - але ніколи не поводився так, ніби знав про це", - додає вона.

Анет не дозволяла собі думати про нього. Вона знала, що це змусить її плакати, ослабить і залишить занадто спраглою, щоб вижити.

"Я навіть не наважувалася знову шукати його серед уламків. 'Не думай про Пасьє' стало моєю мантрою, - каже Анет. - Я думала про свою сім'ю. Про воду, що тече з їхніх душів, і про те, як чудово, що вони можуть пити, коли захочуть".

"Це були щасливі, теплі думки. Я відчувала любов, - додає вона. - Я була певна, що вони мене шукають".

Але брак їжі й біль від травм почали брати своє.

"На шостий день я вмирала - але в найкрасивіший і найспокійніший спосіб. Я все ще бачила красу джунглів, усі ці кольори, - згадує Анет. - Я відчула хвилю любові, що наближається до мене. Відчула, як підіймаюся все вище й вище".

І раптом краєм ока вона побачила чоловіка в помаранчевому.

Вона почала кричати - і миттєво повернулася до реальності. Біль повернувся, але вона зрозуміла, що врятована.

Її вісім днів виживання на самоті завершилися.

Новий початок

Коли Анет прибула до Хошиміна, вона зустріла свою матір і братів Пасьє. Там також був її колега Хайме.

"Уся моя родина думала, що я мертва", - каже вона.

Вони вже планували спільний похорон із родиною Пасьє в Лейдені, де вони колись навчалися разом. Газети надрукували некрологи, і коли вона повернулася додому, її чекали гори листів зі співчуттями.

"Усі втратили надію. Але мій колега Хайме - ні", - згадує Анет.

"Він відмовлявся вірити, що я мертва, і сердився на кожного, хто говорив про мене у минулому часі", - додає вона.

Коли вона повернулася до Нідерландів, її щелепу зафіксували металевими гвинтами, легеню відновили, а стегна мали залишатися нерухомими для зрощення. Гангрена на ногах була серйозною, але в'єтнамські лікарі доклали максимум зусиль, щоб урятувати їх.

"У Нідерландах лікарі сказали: 'Ми б точно ампутували тобі ноги. Ми не оперуємо так довго', - тож я була безмежно вдячна", - каже Анет.

Похорон Пасьє був жахливим.

"Мене привезли до церкви, і це було як весілля, але я виходила заміж за труну", - згадує вона.

Усі її друзі були там - ті самі, хто мав бути на весіллі.

"Прекрасні промови. Прекрасна музика, - каже Анет. - Потім його несли до могили, а я йшла за ним."

Відбудова життя

Відновити життя без партнера було непросто.

"Повернутися без своєї другої половинки - Пасьє - це й було моєю травмою", - каже Анет.

"З віком я дедалі гостріше усвідомлюю, скільки всього він не встиг побачити й зробити. Він так хотів дітей - але так і не став батьком", - додає вона.

У місяці після катастрофи багато її друзів одружувалися, і це лише посилювало її смуток.

Одного разу вона вирішила: "Гаразд, я не виходжу заміж. Крапка".

Але подруга сказала, що лише одна людина може колись зайняти місце Пасьє - Хайме, колега, який полетів до В'єтнаму шукати її, коли всі інші вже здалися.

Зрештою вони одружилися й народили двох дітей. Коли в її сина діагностували аутизм, Анет допомогло те, що вона зрозуміла в джунглях.

"Коли приймаєш те, що маєш, і перестаєш зациклюватися на тому, чого немає, краса розкривається", - каже вона.

Так само як вона прийняла своє становище після аварії, вона прийняла й діагноз сина.

"І тоді я побачила, ким він є: прекрасним джерелом безумовної любові, - каже Анет.

"Те, що він мені дає - і що я відчуваю до нього - це справді чиста любов".