Кінець особливих відносин між США і Британією? Чому Трамп образився на Стармера

Британія не підтримала американо-ізраїльський удар по Ірану й не дозволила американській авіації користуватися своїми базами в перший день конфлікту. До кінця другого дня позиція Лондона змінилася, але стосунки вже зіпсовані. Дональд Трамп заявляє, що розчарований Кіром Стармером. Чи означає це кінець "особливих відносин" між країнами, чи лише черговий епізод у драмі між Трампом і європейськими союзниками?

"Ми маємо справу не з Вінстоном Черчиллем", – сказав Трамп, критикуючи відмову Стармера дозволити США використовувати британські військові бази на початку атаки на Іран. Він говорив, що не очікував такого від Британії, що це рішення зіпсувало стосунки між двома країнами і що раніше такого не траплялося.

Це не так – у середині 1960-х президент Ліндон Джонсон безуспішно намагався переконати Британію приєднатися до війни у В'єтнамі. Прем'єр Гарольд Вілсон відмовив.

Але останніми десятиліттями, справді, Британія часто була найвідданішим союзником США.

За прем'єрства Тоні Блера британські дипломати разом з американськими намагалися заручитися підтримкою ООН для вторгнення в Ірак. Коли це не вдалося, британські війська все одно відправили туди – попри те, що більшість британців була проти інтервенції.

У 2003 році марш під гаслом "Зупинити війну" став наймасовішою політичною демонстрацією в історії Британії – за різними оцінками, у ньому взяли участь від одного до двох мільйонів людей.

Тоді, у 2003 році, уряд Блера та адміністрація Джорджа Буша-молодшого обґрунтовували необхідність вторгнення тим, що Ірак нібито має зброю масового знищення й може використати її проти США та їхніх союзників.

Згодом виявилося, що Ірак такої зброї не мав, але навіть до цього юристи-міжнародники попереджали, що такі аргументи недостатні.

Одним із них був Кір Стармер – тоді провідний юрист у сфері міжнародного права та прав людини зі статусом королівського адвоката.

Він писав, що аргументи, подані британським урядом, недостатні, щоб вважати війну законною.

Несподіваний нейтралітет Лондона

Двадцять три роки потому Стармер сам сидить у кріслі прем'єр-міністра, і перед ним постає вибір: долучитися до війни, розпочатої без підтримки ООН, або поставити під загрозу стосунки з найближчим і найважливішим союзником Британії, який значною мірою гарантує й її безпеку.

За 20 місяців при владі Стармер пішов на багато компромісів як у зовнішній, так і у внутрішній політиці.

Він вибудував робочі стосунки з новим президентом США, попри численні ідеологічні суперечності між ними, попри шкоду, якої тарифи Трампа завдають британській економіці, попри зневажливі слова американського лідера про європейців, що воювали за Америку в Афганістані.

Але міжнародне право, у тому розумінні, яке має він сам, стало для британського прем'єра червоною лінією.

Після цього Тегеран почав відповідати на удари США та Ізраїлю атаками по військових базах і цивільній інфраструктурі в країнах Перської затоки, а згодом і по британській базі на Кіпрі. Це створило загрозу для життя британських громадян і військових у регіоні.

Тоді Стармер дозволив американській авіації використовувати бази, але лише з оборонною метою – тобто для ударів по іранських ракетних установках, але не, наприклад, для ліквідації іранських лідерів.

Йдеться про базу Королівських ВПС Ферфорд у графстві Глостершир в Англії, а також про базу на острові Дієго-Гарсія в Індійському океані.

"Ми діємо, щоб зменшити загрозу, використовуючи розташовані в регіоні літаки для перехоплення авіаударів, відправляючи більше техніки на Кіпр і дозволяючи американським літакам користуватися британськими базами, щоб нейтралізувати здатність Ірану завдавати ударів", – заявив Стармер у парламенті в середу.

"Чого я не був готовий зробити в суботу – це втягнути Британію у війну без упевненості, що для цього є законні підстави і реалістичний, продуманий план. Моя позиція залишається незмінною", – додав він.

Уряд також оприлюднив резюме своєї правової позиції: "Міжнародне право дозволяє Британії та її союзникам застосовувати силу або надавати підтримку у її застосуванні за умови, що самооборона є єдиною доступною відповіддю на збройний напад, а застосована сила є необхідною та пропорційною".

І хоч це прямо не сказано, із цієї заяви та зі слів прем'єр-міністра випливає, що сам удар США та Ізраїлю по Ірану британська влада не вважає законним. Про це ж пишуть, посилаючись на свої джерела, Daily Telegraph і Financial Times.

Стармера часто звинувачують у відсутності чіткої політичної платформи, визначеного набору поглядів і постійних розворотах у внутрішній політиці. Але якщо є щось, у що він справді вірить, то це значення міжнародного права, вважає британський журналіст Льюїс Гудолл.

"Підозрюю, що якби ми змогли зазирнути всередину Кіра Стармера, то в самому серці знайшли б (…) священність міжнародного права для нього", – сказав Гудолл у подкасті The News Agents.

Але у рішення британського прем'єра може бути й прагматична політична логіка, зауважив співведучий подкасту, колишній старший політичний кореспондент BBC Джон Соупел.

Він вважає, що для Стармера важливим уроком є приклад Тоні Блера – попереднього прем'єр-міністра від Лейбористської партії.

Попри низку досягнень, зокрема найтриваліший період безперервного економічного зростання за 200 років та низький рівень безробіття, спадщина Блера затьмарена підтримкою Америки у її війнах.

"Він дивиться на період прем'єрства Тоні Блера, який був позначений низкою видатних успіхів (…) Але плямою на репутації Тоні Блера є війна в Іраку. Люди озираються назад і запитують: чому ми пішли за Джорджем Бушем? Чому Британія погодилася діяти разом із США, коли не було другої резолюції Ради Безпеки", – пояснює Соупел.

І якщо питання міжнародного права завжди залишаються предметом дискусій, то соціологія чітко показує, який політичний вибір є доцільним. 49% британців виступають проти американської операції в Ірані і лише 28% її підтримують. Рівно половина громадян королівства не згодна на використання британських баз американською авіацією для ударів по ракетних установках, і лише 32% це підтримують.

Реквієм за особливими відносинами

Позиція британського уряду викликала чимало критики по обидва боки Атлантики.

Лідерка Консервативної партії Кемі Баденок і голова популістської партії Reform Найджел Фарадж звинуватили Стармера у бездіяльності та бажанні сподобатися виборцям‑мусульманам, що, на їхню думку, ставить під загрозу стосунки з Америкою. В уряді відповідають, що діють в інтересах країни та всіх її громадян – незалежно від їхньої віри.

"Боже мій, яке сором і приниження наклав цей чоловік на землю Вінстона Черчилля", – обурюється колумністка Daily Telegraph Алісон Пірсон. Вона стверджує, що якби Стармер був прем'єром у 1939 році, то, посилаючись на міжнародне право, не став би воювати з нацистською Німеччиною.

Більш прагматичний кут для критики обрав оглядач консервативного журналу Spectator Еліот Вілсон. Він пише, що Іран і так завжди вважав Лондон своїм ворогом, і нюанси британської позиції цього не змінять: "Мученицький правовий формалізм прем'єра штовхнув його на курс, який розлютив нашого друга і підтвердив те, що наш ворог і так уже знав".

Зв'язок між Лондоном і Вашингтоном часто називають "особливими відносинами", маючи на увазі найтісніший, майже родинний союз, який тільки можливий між двома країнами. Сказавши "ні" Трампу, Стармер розірвав цей союз, твердять критики.

"Особливі відносини мертві", – заявив Марк Тіссен, лояльний до Трампа американський публіцист і коментатор телеканалу Fox News.

До критиків приєднався і Майк Пенс, колишній віцепрезидент США в першій адміністрації Трампа: "Я ніколи не думав, що нудьгуватиму за Тоні Блером".

"Особливі відносини між Британією та США існують із кінця Другої світової війни. Я завжди казав, що за роки моєї роботи у Конгресі, а потім у Білому домі їх можна описати простою істиною: коли ми вирушаємо [в бій], Британія вирушає теж", – сказав Пенс.

"Моє звернення до прем'єр‑міністра Стармера таке: народ Сполучених Штатів і народ Сполученого Королівства справді пов'язані нерозривними узами. (…) Прем'єр‑міністр Стармер має спиратися на нашу спільну історію – і не чекати, поки Іран завдасть нових ударів по британських інтересах у всьому регіоні", – наполягав Пенс.

Але "особливі відносини" між Лондоном і Вашингтоном – це міф, який політики змушені повторювати, навіть якщо самі в нього не вірять, пише журналіст Бен Джуда, який до недавнього часу працював радником глави МЗС Британії.

Джуда згадує, що на зустрічах і з командою Байдена, і з командою Трампа було очевидно: справді особливі відносини вони мають з Ізраїлем, а не з Британією. Ба більше, британська стратегія просто більше не працює, вважає Джуда: "Наддержава, довкола якої ми вибудували свою систему безпеки, стала непослідовною, непередбачуваною і відірваною від колишніх союзів".

Джуда порівнює Європу з далекою провінцією Римської імперії, яка чекає на новини з метрополії: "Мені здавалося, що ми не до кінця незалежні – ані як Велика Британія, ані як європейці. По суті, ми настільки вбудовані в американську систему безпеки, що без неї не можемо ані нормально функціонувати, ані захищати себе".

Якщо прем'єр‑міністр Британії не проведе межу, країна ризикує перетворитися на домініон Вашингтона – як сто років тому Австралія й Канада фактично підкорялися вказівкам із Лондона, пише колишній радник МЗС у уряді Стармера.

Стармер обрав єдину можливу в цій ситуації стратегію, вважає колумніст Financial Times Джанан Ґанеш, який часто критикує уряд.

"Якби Британія беззастережно підтримала ще одну американську війну на Близькому Сході без визначених термінів і в ситуації, коли не існувало неминучої загрози, це означало б, що недавній досвід її нічому не навчив, – пише Ґанеш. – Якби Британія виступила проти війни, вона накликала б на себе гнів Дональда Трампа, а це може бути питанням життя і смерті. Оборона нашого архіпелагу залежить від американської підтримки, зокрема від системи ядерного стримування Trident".