Забута Моне: як шедеври невістки художника виринають із забуття

Бланш Ошеде-Моне не дуже відома в історії мистецтва. Але вона не лише допомагала своєму вітчиму Клоду Моне, але й створювала власні чудові картини – часто тих самих місць, що і знаменитий митець.

"Копиці сіна у Живерні", "Тополі край води", "Ранок біля Сени". Ці картини викликають у пам'яті лише одне ім'я – великого Клода Моне, мерехтливі полотна якого, зіткані зі світла та атмосфери, є наріжним каменем імпресіонізму.

І хоч Клод Моне також зображував ті самі краєвиди, ці картини належать пензлю його падчерки, а згодом і невістці Бланш Ошеде-Моне (1865–1947). Вона навчилася малювати поруч із Моне, і її роботи виставляли та продавали найвідоміші паризькі артдилери того часу. Її найкращі роботи виконані з таким смаком, що не можливо не замислитися, як так сталося, що її ім'я практично забулося в історії.

Нова виставка "Бланш Ошеде-Моне у світлі" в музеї Сідні та Лої Ешкеназі в Індіані покликана відновити репутацію мисткині. На ній зібрано 40 картин художниці, а також альбоми замальовок, фотографії та листи, які свідчать не лише про її місце у світі імпресіонізму, але й роль, яку вона відігравала як асистент та компаньйон Клода Моне у роботі на пленері. Вона - єдина із його рідних чи всиновлених дітей, чия пристрасть до малювання відбивала його власну.

Ще одна причина забуття Ошеде-Моне в історії – це те, що дуже небагато із близько 300 її картин є у громадських колекціях. У її рідній Франції найбільша кількість картин у відкритому доступі представлена у муніципальному музеї Вермона, поблизу Живерні, де родина Моне жила впродовж кількох десятиліть. Там виставлені вісім картин і одна пастель Бланш. Врешті, минулого року і сам музей хоробро перейменували на музей Бланш Ошеде-Моне – до 150-річчя імпресіонізму.

У музеї Орсе в Парижі, який вважають найкращою колекцією імпресіоністів у світі, є лише дві картини, і обидві вони на час написання цієї статті не були виставлені.

У Британії у громадському доступі взагалі немає картин Ошеде-Моне, а у США лише одна - в художньому музеї Огайо.

Виставка в Індіані – перша у США, яка присвячена виключно Бланш Ошеде-Моне, свідчить про те, що мисткиня нарешті здобуває заслужену увагу.

"Хоча цілком очевидно, що роботи Ошеде-Моне залишаються порівняно невідомими та дещо недооціненими на ринку, також зрозуміло, що поступово вона здобуває більше визнання у колекціонерів та музеїв", - каже Джулія Левілль, керівниця аукціонів нью-йоркського відділення Sotheby's.

Як Бланш з'явилася в житті Моне

Бланш Ошеде-Моне була донькою Ернеста Ошеде, багатого бізнесмена та торгівця сучасним мистецтвом. Едуар Мане, Огюст Ренуар, Гюстав Кейботт, Мері Кессет і, звісно, Клод Моне були регулярними гостями у його прекрасному будинку на бульварі Османа в Парижі, а також у його маєтку у Монжероні.

Бланш було 11 років, коли вона вперше зустрілася з Клодом Моне у 1876 році. Її батько замовив 35-річному художнику чотири панелі для столової у Монжероні. Ошеде був важливим патроном Моне, - власне, це саме він придбав Схід сонця - Враження (1872), картину, яка дала назву імпресіонізму.

"Я пам'ятаю його приїзд. Мені представили його як великого художника, він мав довге волосся. Це вразило мене, і я миттєво відчула до нього симпатію, було ясно, що йому також подобається бути з дітьми", - пригадувала Бланш у автобіографічних записках наприкінці свого життя. Ці записки її брат Жан-П'єр згодом використав як основу для особистої розповіді про життя Моне і його родини у Живерні.

У своїх нотатках Бланш також виділяє картину Моне "Весна або Читання" (1872) як таку, що їй особливо подобалася із великої колекції її батька. Вона пише, що "була приголомшена" тим, як промені сонця лягають на спідницю жінки з картини – першої дружини Моне, Каміли.

Шість місяців, які у 1876 році Моне провів у Монжероні, принесли цілу серію картин, зокрема, і "Верби біля річки", хоча ця картина недовго належала Ошеде. Через фінансові негаразди він був змушений продати майже усю свою колекцію у 1878, так само як і обидва будинки.

Клод Моне запросив Ернеста Ошеде, його дружину Алісу та їхніх шістьох дітей (Марту, Бланш, Жака, Жермена та Жан-П'єра) жити зі своєю родиною – дружиною Камілою та двома синами – Жаном, якому тоді було 11 років, та щойно народженим Мішелем, у будинку у Ветеї, на північ від Парижа.

Здоров'я його дружини, Каміли, швидко погіршувалося, і у 1879 вона померла. Після цього стосунки Клода Моне і Аліси Ошеде "можна було назвати партнерськими", каже Гейлі Пірс, співкураторка виставки, присвяченій Бланш Ошеде-Моне. Але вони не брали шлюбу до 1892, коли Ернест Ошеде помер. На час своєї смерті він вже певний час не жив із родиною.

Найбільш рання робота, представлена на виставці, датована 1882 роком, коли переформатована родина винайняла будинок у приморському курортному містечку Пурвілль поблизу Д'єппа. На картині Моне "Прогулянка до мису в Пурвіллі" зображена 17-річна Бланш зі своєю старшою сестрою Мартою. А сама Бланш тоді також заповнила цілий альбом сонячними замальовками з узбережжя.

Навесні 1883 Моне перевіз родину до Живерні, де Бланш почала малювати по-справжньому. Задоволений її ентузіазмом, Клод Моне почав брати Бланш у свої походи на пленер. Як написав у біографії Бланш її брат Жан-П'єр, "вона допомагала йому у всьому – носила його полотна та мольберти разом зі своїми. Все це вона складала у візок, який тягала по стежках, полях та луках, і який час від часу повністю промокав. Так сталося, наприклад, коли він малював свій Ранок на Сені".

Клод Моне також рекомендував падчерці, які виставки їй слід відвідати. У 1891, наприклад, він попросив свого друга Гюстава Жеффро, впливового критика та журналіста, знайти для неї квиток на Салон національного товариства образотворчого мистецтва. Пізніше того ж року Моне взяв падчерку на вечерю із Джеймсом Вістлером у його лондонському будинку, а також щоб вона могла подивитися на відому Кімнату з павичами, яку Вістлер створив для суднобудівного магната Фредеріка Лейланда для його будинку поблизу Гайд-парку.

Порівняння двох Моне

Картина Клода Моне "Ліс у Живерні: Бланш Ошеде біля мольберта та Сюзанна Ошеде за читанням", написана у 1887 році, свідчить, що мольберт Бланш стояв зовсім поруч із мольбертом Клода Моне. Якщо ж це вона у білій сукні за мольбертом на картині Джона Сінглера Серджента, що називається "Моне у його плавучій студії" (також 1887), то це означає, що Клод і Бланш Моне малювали поряд і у цій подорожі річкою.

Тож не дивно, що картини Бланш часто перетинаються за тематикою із картинами Клода Моне, як от її "Тіні на луках (Живерні)" із його "Весняний пейзаж у Живерні" (1894), або її "Копиці" (близько 1894) із його "Кінцем літа" (1890-91).

Жюлі Мане, донька художниці-імпресіоністки Берти Морізо та брата Мане Юджина, після візиту до Живерні у 1893 році також описувала дві картини Бланш як "дерева, що віддзеркалюються в річці, дуже схожі на картини пана Моне".

Племінник Ошеде-Моне, історик мистецтва Філіпп Піке, пояснював, що "її манера є більш експресивною через бажання краще передати, що вона бачить, а не що відчуває". Іншими словами, картини Бланш можна назвати більш ґрунтовними і прямими з точки зору малюнку та композиції, і менш атмосферними, якщо порівнювати із картинами Клода Моне. Їй також більше подобалося малювати той самий предмет з різних точок на противагу тому, як Моне малював той самий предмет чи вид у різну пору дня.

Наприклад, на її картині "Скирди у Живерні" (1893), яку минулого року продали на аукціоні Sotheby's, "вони (Бланш і Клод Моне) перебувають приблизно у тому самому місці, але вона зумисне обрала інший ракурс", каже Пірс. "Її картина також є більш ґрунтовною. Вона менше цікавиться атмосферою, і більше уваги приділяє самому предмету. Її композиція є дуже добре продуманою".

Саме у той період майстерність Бланш Ошеде-Моне розквітла. Американський художник Теодор Робінсон писав у своєму щоденнику: "Я бачив кілька робіт мадмуазель Бланш, і вона дуже зросла порівняно з її ранішніми роботами, - весняний пейзаж, проданий (чиказькому мільярдеру) Поттеру Палмеру просто чарівний".

Її швидкий прогрес також відзначав і Клод Моне. У 1895 році він писав своїй дружині Алісі із Норвегії: "Не можу дочекатися, аби побачити, що вона написала за моєї відсутності, особливо після того, що ти розповіла мені".

У 1897 Бланш вийшла заміж за Жана, сина Клода Моне від першого шлюбу, і молоде подружжя переїхало в Руан. Певний час її справи й далі йшли вгору – у 1905 вона почала виставлятися у Салоні незалежних в Парижі, а у 1907 – у Художньому салоні Руана. Але у 1912 її чоловік отримав серйозну травму, і вона залишила малювання, аби доглядати за ним.

Коли через два роки Жан помер, Бланш повернулася до Живерні, де щойно овдовілий Клод Моне був у розпачі від того, що почав втрачати зір, - через це йому було дедалі важче працювати. Його друзі були раді, що Бланш вирішила повернутися. Як сказав їй Гюстав Жеффро, "ми раді за тебе та за нього. Ваше спільне горе ще більше зблизить вас".

Саме присутність і підтримка Бланш надали Моне сили, аби почати монументальну композицію із лататтям, якій він присвятив останні роки свого життя, і в якій він сподівався створити "ілюзію безкінечної цілісності".

На виставці, присвяченій Бланш, є фото, де вона поруч із Клодом Моне, коли він малює латаття.

Близький друг Моне, французький прем'єр-міністр Жорж Клемансо, пізніше писав, що Бланш ґрунтувала полотно для його латаття. Але вона заперечила:

"Всупереч тому, що кажуть чи пишуть, я не додала ані мазка до полотен Моне. Це було б святотатством".

Після смерті Клода Моне у 1926 році Бланш написала: "Нас залишив дух цього будинку… Він осяював тут усе".

З дозволу сина Моне, Мішеля, Бланш залишалася у Живерні до кінця свого життя, піклуючись про дім та студію великого імпресіоніста, а також доглядаючи за його улюбленим садом.

Майже одразу після його смерті вона знову почала малювати, і вже у 1927 відбулася її персональна виставка в галерії Бернгайма-Жюне у Парижі. Критики дуже прихильно поставилися до повернення Бланш Ошеде-Моне, а один із них назвав її "більш, ніж спадкоємицею великого імені".

Втім, невдовзі після смерті Моне світ втратив інтерес до імпресіонізму, а Бланш залишалася вірною стилю свого вчителя. Її творчість можна назвати хвостом від комети великого художнього напрямку, хоча, ймовірно, найбільшим внеском Бланш у нього була її незмінна підтримка і відданість.

"Без неї Клод Моне просто не вижив би в ізоляції, яка вбила б його", - писав артдилер Рене Жимпель.

"Саме вона підтримувала його життя, і прийдешні покоління не повинні її забувати".