"Це єдині дні, коли я живу". Як жінки їздять на побачення у прифронтові міста і села

Як хоч якось намагатись жити сімейним життям, коли чоловік – військовий і приїжджає додому в відпустку 10, максимум 20 днів на рік? Їздити до нього на побачення у прифронтову зону, вважають деякі українські жінки.

Краматорськ, Слов'янськ, Костянтинівка – перони цих міст на Донбасі бачили багато пар, які в сльозах зустрічаються після місяців розлуки.

Таким парам мало спілкування онлайн, а деякі не вірять у стосунки на відстані.

Демобілізації в Україні досі не передбачено, тим часом із кожним роком війни кількість розлучень в країні зростає.

Тому деякі дружини кажуть, що для них це спосіб зберегти сім'ю.

Інші вважають, що так вони підтримують чоловіків, щоб вони не жили тільки війною.

Як проходять такі небезпечні побачення?

"Ми мріємо про дитину"

Артем та Оксана з Білої Церкви були в шлюбі півтора року, як Росія почала повномасштабне вторгнення в Україну.

Чоловік пішов на фронт і жінка залишилася вдома сама.

Для неї це відчуття було нестерпним.

"Прокидаєшся вранці і ти одна в чотирьох стінах", – каже Оксана ВВС Україна.

"До війни ми мали побутові сварки ні про що, а коли він поїхав, я наче втратила ґрунт під ногами".

Вперше вона поїхала на побачення в квітні 2022 року – це було в тилу, коли Артем був на навчанні, тому він не заперечував.

Але потім стало ясно, що відпустки військові отримують рідко, а Артем ще й служив танкістом і брав участь в контрнаступі на Харківщині.

Наступне побачення було в листопаді, за несприятливих обставин.

Чоловік отримав поранення, у Оксани стався викидень, а через кілька днів померла її бабуся. Артем на милицях приїхав на похорон і друге їхнє побачення пройшло у вагоні поїзда, коли жінка супроводжувала його назад у лікарню в Харкові.

Після цього Оксана почала їздити до чоловіка регулярно.

Він заперечував, вмовляв їхати за кордон.

"Але я не уявляю, як би я його не бачила. Для мене ці дні єдині, коли я живу, а не виживаю", – каже жінка.

Коли вони не бачаться довше, ніж три місяці, Оксана починає просити його йти до командира, щоб той дав їм день-два побачитися.

Керівництво йде назустріч і розуміє ситуацію, каже жінка.

"Я не пам'ятаю хронології усіх побачень на Харківщині, Донеччині. Пам'ятаю, як зникав страх. У 2022 році я боялася їхати в Харків, а потім розбомблені села біля кордону вже були не страшними", – каже жінка.

Спланувати побачення складно.

Подружжя мріє про дитину, тому треба було влаштувати все так, щоб і чоловік мав вільний час, і Оксані на роботі дали вихідний, і квитки на поїзд були, і щоб побачення випало на дні, коли можна завагітніти, каже жінка.

Із поїздок їй запам'яталися "погляд чоловіка, обійми в перші хвилини". А ще місця, де доводилося спати.

Часто це були закинуті холодні хати, куди їх безплатно пускали переночувати місцеві.

"І з одного боку радісно від зустрічі, а з іншого – сумно, тому що ти засинаєш і бачиш навколо чужі фотографії, життя, які понівечила війна".

Зараз Оксана до чоловіка не їздить – вона вагітна і от-от народить.

Це третя її вагітність – під час війни вона багато переживала і мала два викидні, а тому на цей раз обережніша.

Чоловік, каже Оксана, навіть іноді приховує, що їде в гарячі точки, і зізнається тоді, коли повернувся.

Іноді йому вдається вириватися до дружини в Білу Церкву хоча би на пів дня.

Та чи вдасться йому вирватися на пологи – це велике питання.

Військовим дають відпустки за сімейними обставинами, каже жінка. Але все залежить від ситуації на фронті, та і день пологів не заплануєш.

"Звичайно, кожна жінка хоче, щоб чоловік був поряд у такий час, але в той час як я тут, виношую нашу дитину, я знаю, що мій чоловік у правильному місці".

Дві доби дороги, 50 хвилин побачення

Добиратися у прифронтову зону складно.

Найчастіше жінки їдуть поїздами до великих міст, а потім на автобусах чи таксі – до села, де живе чоловік.

Квитки на потяг дістати непросто.

"Укрзалізниця" бронює кілька місць для родичів військових, але дістатись на схід все одно складно.

Пасажирки, які їдуть на побачення ближче до фронту, іноді відрізняються своїм нетиповим зовнішнім виглядом. На фото з перонів Краматорська можна побачити жінок на підборах.

"Зі мною їхало кілька жінок – видно були, що дуже змучені, але вдягнені красиво, не по-дорожньому. Їхали до своїх чоловіків і хотіли виглядати якнайкраще, через що деякі під ранок сильно замерзали", – розповідає ВВС Україна Лілія із Чернівців.

"Одну жінку так колотило, що я дала їй свою куртку зігрітися", – додає вона.

Іноді буває так, що жінки проводять у дорозі більше часу, ніж на самому побаченні, адже військові в такі моменти не у відпустці, а лише на перерві від роботи, і це може раптово закінчитися.

Так сталося нещодавно, 12 листопада, під час поїздки Наталі Осідач зі Львова.

Вона їхала до свого чоловіка Ігоря Пригоди і везла їсти його побратимам, але в цей день були жахливі обстріли.

"Ми були у Слов'янську, і коли доїхали, стало відомо, що обстріляли відразу 5 прикордонних міст. Я з чоловіком побула на пероні 50 хвилин і він на той же потяг посадив мене назад".

"І все одно ці 50 хвилин були найкращими", – каже зі сльозами Наталя.

Жінка старається їздити до чоловіка кожні два-три місяці, хоч подорож дорога – приблизно 5 тисяч гривень в два боки.

Ще треба зняти квартиру подобово.

Ціни у прифронтових містах доступні, але буває різне. Наталя збиралася до чоловіка на Новий рік, і в оголошенні було написано 800 гривень за добу, а виявилося 2,5 тисячі, "тому що свята".

"А я хіба ж на курорт їду?" – каже жінка.

Чоловік Наталі не надто задоволений тим, що дружина так ризикує, щоб його бачити.

"Він каже – "знову мені нерви робиш", але я все одно їжджу", – каже Наталя.

Вона з Ігорем разом уже 22 роки, мають двох дорослих дітей. Жінка звикла, що чоловік поруч "все життя, а тут раптом його немає".

Такі поїздки – це можливість знову побути "як сім'я", каже жінка.

Куди піти у Слов’янську чи Покровську

Діані та Юрію Лісовим за 40, це не перший їхній шлюб.

Вони одружилися вже під час повномасштабної війни. І з того часу дружина була з ним на побаченні всюди – Краматорськ, Слов'янськ, Покровськ, Запорізька область.

Вона приїжджала до чоловіка і на три дні, і на десять.

Юрій – оператор ударних БПЛА в штурмових бригадах, і працює переважно вночі, а тому вдень може бути разом із дружиною.

Або він зайнятий вдень, а вона готує їсти на орендованій квартирі чи гуляє з собачкою, знайомлячись із місцевими, які її вже впізнають.

"Може це трохи легковажно, але ми віримо в долю і вирішили, що ніхто не знає – прилетить у Києві чи ближче до фронту", – каже жінка.

Були моменти, що поруч падали КАБи, каже Діана, а якось вона приїжджала саме тоді, коли ЗСУ виходили з Авдіївки, "і небо весь час було червоне і було відчуття, наче відбувається землетрус, коли бомбардували".

"Не знаю, може це у мене так, але з коханою людиною мені чомусь спокійніше у Покровську, який під постійними обстрілами, ніж коли в Києві за вікном чуєш шахеда, чи коли над моїм будинком летіли дві крилаті ракети".

Побачення часто проходять просто - "ми не палимо і не п’ємо, тому в нас сік, квіти, фрукти, така не юнацька романтика, а дуже теплі та класні відносини”.

Майже всі жінки, з якими поспілкувалася ВВС Україна, раніше не були у східних областях України.

Вони з подивом відзначають, які гарні місця є на Донбасі та загалом на Сході. Діана з Юрієм так облюбували Хортицю, острів у Запоріжжі, що якось їздили туди спеціально з Покровська.

"Я ніколи так багато не подорожувала Україною", – каже жінка.

Про те саме каже Єлизавета із Сум.

Її чоловік Ігор – командир взводу мінометної батареї.

"Разом із ним я побачила Слов'янськ – там такий неймовірний парк. Ще їздили на Солені озера, мені там сподобалося", – розповідає вона.

Багато жінок зізнаються, що для них ці поїздки – як маленьке життя.

"Після них дуже важко повертатися в порожню квартиру. Я тиждень валяюся та плачу, так мені важко налаштуватися на повсякденний ритм", – каже Єлизавета.

Чи справді побачення рятують стосунки

Багато жінок кажуть, що побачення у прифронтових зонах зміцнили їхні стосунки з чоловіками.

Але є й інші історії.

У соцмережах жінки діляться, як вони важко добиралися до коханого, а потім виявлялося, що чоловік завів собі коханку чи "польову дружину" в прифронтовому селі.

Подібна історія сталася і з Марією (ім'я змінене).

"Я їздила на побачення до колишнього чоловіка, коли ми були в шлюбі. Але він не оцінив цю жертву", - каже жінка ВВС Україна.

Це сталося в 2015 році, коли бойові дії були тільки на Донбасі.

Її чоловік, кадровий військовий, пішов на війну, а вона залишилася з дітьми.

Попри проблеми зі здоров'ям, вона часом по три доби добиралася на побачення з Києва поїздами і автобусами, тягнучи з собою величезні сумки.

"На одному вокзалі міліціонери мене вже впізнавали, шкодували і доводили до потяга", - згадує Марія.

Разом із чоловіком вони ходили у прифронтовій зоні в кафе, знімали готельні номери.

Але все почало змінюватися "після пекла в Дебальцевому".

Після тих подій чоловік став "зовсім іншою людиною" і звільнився з армії. Через ПТСР діти і дружина стали його боятися, траплялося фізичне насильство, каже жінка, і зрештою чоловік почав заводити романи на стороні та одружився з підлеглою.

Попри прикрий досвід, через кілька років Марія теж вийшла заміж – і теж за військового, який воює з часів АТО.

Але на цей раз усе інакше, каже вона.

"Він такий порядний, хороший. Я могла на нього образитися та послати, а він все одно питає – чи є в мене гроші? Чи є теплі колготки? А чи є в моїх дітей що їсти?"

Новий чоловік не дозволяє Марії їздити до нього на побачення.

На початках вона їздила, а потім припинила.

Насправді це великі ризики, каже жінка, тому що в дорозі може статися будь-що.

Одного разу вона добиралася машиною по Bla Bla Car, і водій почав приставати – жінка мусила вийти з машини в "чисте поле в мороз" і йшла так пішки кілька кілометрів.

"Зараз, коли я кажу, що мені треба до батьків у Харків – чоловік уже нервує", - каже вона.

Побачення на фронті не запорука збереження сім'ї, каже Марія.

"Зберегти стосунки можна, коли разом проговорюєте цілі, коли маєте спільне бачення ситуації. Насправді підтримувати стосунки можна по-різному".