"Ми прийшли вас визволяти". Як Росія викрадає українців з окупованих територій і де вони зникають

У колоніях та слідчих ізоляторах Росії, а також на окупованих нею територіях перебувають тисячі українських цивільних. Їх затримували під час фільтрації або прямо на вулицях з формулюванням "за протидію СВО" та закривали у СІЗО і колоніях без звинувачень, слідчих дій, судів та строку звільнення. Тому знайти їх офіційним шляхом неможливо, а для їхнього визволення, на відміну від військовополонених, не існує жодних механізмів.

Застереження: стаття містить опис тортур.

"У всьому" зізнався

Коли Володимира Бузинова питаєш, що було до війни, він на мить замовкне.

"Я вже й забув, як це. Життя розділилося на дві частини".

Коли почалася повномасштабна війна в Україні, Володимир із 24-річним братом Микитою, їхньою матір'ю та дівчиною Микити Катериною перебралися до села Михайло-Коцюбинське за 20 кілометрів від обласного центру Чернігівської області — у перші дні війни багато чернігівців сподівалися перечекати обстріли.

"Але наприкінці лютого через Михайло-Коцюбинське почали їздити їхні колони, – згадує Володимир. — Наші танки спочатку стояли на перехресті, відбивалися скільки могли. Але сили були нерівними. І на початку березня вони вже заїхали до центру села".

Весь час, доки російська армія намагалася наступати на Київ, через Михайло-Коцюбинське рухалися колони техніки супротивника. Деякі чинили опір по-своєму: намагалися не виходити з будинків і не вступати в діалоги з росіянами, але фіксували координати військової техніки та відправляли українським військовим. Жінка, яка провела тижні в окупації, розповіла, що зачинила вікна свого будинку, залишивши невелику щілину, через яку стежила за військовою технікою і два тижні рахувала танки.

"Вони [росіяни] як отримують прильоти по своїх колонах, так відразу по всіх селах шукають, хто передає координати, — каже Володимир. — 4 березня почали шукати й у нашому селі: ходили всіма хатами, допитували. І до нас зайшли".

У цей момент розпочався обстріл.

З членами сім'ї до підвалу, щоб сховатися від обстрілу, набилося понад десяток військових, каже Володимир. Розмістившись між мішками з картоплею, росіяни проводили урок політінформації: "ми вас прийшли визволяти, звільнити від вашої влади, а Путін класний".

Коли обстріл закінчився, у підвал спустився "старший" — сім'я Бузинових так вирішила за манерою спілкування цього чоловіка, бо жодних розпізнавальних знаків на ньому не було. Він відібрав телефони, пішов перевіряти і швидко повернувся: Володимира, Микиту та їхню матір відразу вивели на вулицю.

"Вони почали кричати на нас, казати, що ми передавали координати. Показували якісь скріншоти із геолокацією". Володимир та Микита наполягали, що жодних відомостей не передавали. Їм ніхто не вірив. Щоб "розколоти" чоловіків, військові їх розділили.

"Микиту відвели за дерева. І далі ми почули імітацію розстрілу. Як вони ставили всіх, кого спіймали, до стіни, і кричали: "Готуйся! Цілься!" Тільки "стріляй" не сказали. Вони привели Катю до Микити, поставили навколішки біля нього, спрямували їй у голову автомат. Сказали: "Не зізнаєшся - зараз цю покладемо". Микита міг у чомусь зізнатися, щоб врятувати Катю. Тому що її відпустили, а нам сказали: "Він усе розповів, йому загрожує до 15 років".

Усіх, кого в такий спосіб схопили російські військові, посадили в машину та відвезли. Якийсь час полонених тримали у тому ж селі, у підвальному приміщенні. Але потім вони зникли зовсім.

"Краще, якщо думають, що ти злочинець"

Цивільне населення – найвразливіша група людей під час війни, особливо тієї, яку одна із сторін продовжує називати "спеціальною воєнною операцією". Саме так Росія виправдовує затримання громадянських українців — нібито ті протидіяли СВО.

Після вторгнення в Україну російська влада не робила відмінностей між військовополоненими та захопленими цивільними. Міністерство оборони Росії у відповідях на запити про цивільних підкреслювало, що вони "утримуються відповідно до вимог Женевської конвенції про поводження з військовополоненими".

Женевська конвенція про захист цивільного населення під час війни нічого не говорить про можливість взяти цивільних у полон, але забороняє брати заручників.

Все, що стосується полону, у конвенціях передбачене виключно щодо військових. Цивільних, згідно з чинними міжнародними нормами, можна тільки затримати, причому “відповідно до законів і правил окупуючої сторони”, а також із гарантією на справедливий судовий процес.

“Якщо йдеться про затримання, значить, або в кримінальному кодексі, або в адміністративному має бути стаття, що “протидія СВО” – це адміністративне правопорушення або кримінальний злочин. Тоді б це додало процесуальності статусу цих людей, і ми як правозахисники могли б направити адвоката. Але на це мені відповідають: "Ні, що ви, ми ні в чому їх не звинувачуємо і не підозрюємо, вони просто затримані за протидію СВО", - розповідає юрист Поліна Муригіна, авторка проєкту Every Human Being, який займається пошуком цивільних у російських колоніях.

За російськими законами, затримати людину до судового рішення можна лише на 48 годин і за суворо встановленою процедурою – з оформленням протоколів уповноваженими особами.

Влітку 2023 року цей строк збільшили до 30 днів для затримань в умовах воєнного стану (запроваджено указом Путіна у чотирьох окупованих регіонах України – самопроголошених "ДНР", "ЛНР", частинах Запорізької та Херсонської областей) – але лише якщо затриманий підозрюється у скоєнні тяжкого злочину або порушив пов'язані з воєнним станом заборони та обмеження.

Але час, місце та підстава “затримань” українців військовими найчастіше ніде формально не зафіксовані, кримінальні чи адміністративні справи не порушені, розслідування не ведеться, випливає із рішень судів, з якими ознайомилася ВВС. Людина просто зникає. І навіть знайти її в цій системі, не говорячи вже про те, щоб витягти з неї, дуже складно.

"Допомагаючи таким полоненим, ми зіткнулися з юридичним парадоксом: краще, якщо про тебе думають, що ти злочинець", - каже Муригіна.

Якщо людині висунули обвинувачення, вона починає існувати в юридичному полі, в неї з'являються права. Якщо вона військовополонений, її можна обміняти. Цивільні ж “затримані” сидять у російських колоніях та СІЗО часто без захисту, без звинувачень та без суду. Вони існують усередині російської пенітенціарної системи, причому формально їх там немає.

За словами адвоката Марії Ейсмонт, у більшості відомих їй випадків українських військовополонених та цивільних утримували окремо від інших ув'язнених. "Виняток становить "Лефортово" (московське СІЗО - ВВС), але там у арештанта якщо і є співкамерник, то один, а з іншими мешканцями СІЗО він не бачиться навіть у коридорах", - каже вона.

При цьому у тих, кого офіційно звинуватили у злочинах - здебільшого це терористичні статті, але не лише – право на адвоката визнається російською системою правосуддя. До таких кримінальних справ входять захисники, підтверджує Ейсмонт.

До тих же, хто сидить без звинувачень, доступу адвокатів фактично немає, зазначає вона: “Ні мені, ні іншим колегам не вдалося знайти таких людей і зустрітися з ними, попри те, що родичі просили з'їздити, і була інформація, де вони перебувають, і кожен затриманий має право на адвоката”.

Навіть якщо міноборони РФ підтверджувало, що "затриманий за протидію СВО" перебуває "на території Росії", назвати місце та допустити до нього адвоката військові відмовлялися до закінчення "перевірочних заходів". Термінів у таких “заходів” немає, оскаржити їх неможливо.

"Ми намагалися звертатися і до військових, і до цивільних судів, – каже адвокат Леонід Соловйов, який майже два роки безуспішно розшукував харківського студента. — Правових інструментів тут не існує, це абсолютно політична площина".

Відступ

Колона російських військових вийшла з Михайло-Коцюбинського 31 березня 2022 року у рамках загального відступу з-під Києва та Чернігова. Українці почали доставляти до Чернігівської області їжу та воду, а також збирати тіла вбитих.

Микити Бузинова серед них не було. Його сім'я була впевнена, що хлопець вижив, але що трапилося з ним далі — вони не знають. Одразу після звільнення Чернігівської області Бузинові розпочали пошук Микити.

Вони пішли найзрозумілішим і, мабуть, єдиним доступним шляхом — стали розсилали листи через російську систему "ФСІН-лист" — сервіс, що дозволяє відправити електронне послання до деяких колоній та слідчих ізоляторів.

Це не лише зручний спосіб зв'язку з ув'язненими, а й можливість для адвокатів, правозахисників та сімей знайти людину в російській пенітенціарній системі: якщо адресат перебуває у колонії, то відправники мають отримати підтвердження про доставку листа.

Родичі та друзі Бузинова відправляли листи, доки не отримали відповіді від бєлгородського СІЗО-3, яке підтвердило, що Микита перебуває в установі. Туди вирушив адвокат, але в ізоляторі йому сказали, що такої людини вони не мають.

21 червня ВВС надіслала два листи до закладів Бєлгородської області — до СІЗО-3 та до виправної колонії 4 Алєксєєвка.

22 червня прийшла відповідь із СІЗО-3: “Адміністрація установи СІЗО-3 Бєлгород повідомляє: лист №… пройшов цензуру та вручений адресату”. Зазвичай це означало б, що людина, якій адресований лист, справді перебуває в цій установі.

Але наступного дня таку саму відповідь ми отримали з ВК-4 Алєксєєвка.

10 липня ВВС повторила спробу - листи були відправлені до тих самих установ та ще кількох колоній та СІЗО в інших регіонах, де, за відомостями журналістів та правозахисників, утримуються полонені з України.

У більшості установ відповіли, що такого ув'язненого вони не мають. Крім трьох, включаючи ті самі СІЗО-3 та ВК-4 Бєлгородської області, які ще раз звітували про доставку.

“Досить часто буває так, що я приїжджаю, а мені кажуть, що людини там немає. Або до неї просто не пропускають, або людину реально могли перевести в інше місце. Ти ж не можеш пройти туди з інспекцією по всіх камерах. Доводиться керуватися тією відповіддю, яку ти отримуєш на прохідній чи у кращому разі в кабінеті начальника”, — каже адвокат Леонід Соловйов.

Прикладів успішних поїздок, коли захиснику вдалося б зустрітися з полоненим українцем, опитані ВВС адвокати не мають. Нам відомий один випадок, коли “затриманого” українця вдалося знайти за допомогою "ФСІН-листа" та підтвердити його місцеперебування у колонії, але адвоката до нього не пропустили. Подальша доля чоловіка невідома.

Мирні "військовополонені"

Проєкт Every Human Being довго займався справою 25-річного Івана Гончара, мешканця Маріуполя, затриманого під час фільтрації на російсько-українському кордоні у квітні 2022 року. Намагаючись знайти молоду людину і відправити до неї адвоката, авторка проєкту Поліна Муригіна почала листуватися з російським міністерством оборони.

“У мене була теорія про те, де він перебуває. І ми прямо запитали про це міноборони. У відповідь отримали довгу тираду про те, що Гончар має статус "затриманий за протидію СВО", - каже Муригіна.

У відповіді відомства, яка є в розпорядженні ВВС, йдеться, що інформацію про місцеперебування Гончара не можуть надати третім особам, але він перебуває "відповідно до вимог Женевської конвенції про поводження з військовополоненими". Ось тільки яке відношення Гончар, який ніколи не служив в армії, мав до військовополонених, у міноборони РФ не пояснили.

Анастасія Пантелєєва, аналітик “Медійної ініціативи за права людини” (МІПЛ), яка документує порушення прав людини та воєнні злочини під час війни в Україні, звертає увагу, що, як тільки українська армія проводить контрнаступальні операції на певних ділянках фронту, російська армія та ФСБ затримують там цивільних українців "за протидію спеціальній військовій операції".

"Людину можуть заарештувати за те, що у нього вікна в будинку виходять на потенційно важливу для російських військових ділянку. І якщо їх обстрілюють, то в коригуванні вогню звинувачують того, хто мешкає поряд", — каже Пантелєєва.

Так, у листопаді 2023 року, після того, як українські військові закріпилися на лівому березі Дніпра, МІПЛ отримав заяви про нові викрадення українців на окупованому лівобережжі Херсонщини.

Ці люди продовжують зникати у в'язницях на території, яку захопила армія Росії. Є свідчення, що деяких в'язнів переводять то до анексованого Криму, то до Росії.

При цьому, за словами правозахисників, у кримських СІЗО перебувають переважно українці: ВВС поговорила з одним із в'язнів СІЗО-1 та СІЗО-2, який, серед іншого, розповідав про те, що в обох ізоляторах до українців ставилися "як до недолюдей".

Розповідають звільнені

Українські правозахисники, з якими поспілкувалася ВВС, визнають, що більше інформації про цивільних заручників вдається отримати саме від звільнених: або обміняних українських військовополонених, або від цивільних.

З погляду українського законодавства, цивільна людина, затримана російськими силовиками на окупованій території України, по суті, за підтримку своєї країни — це заручник. Таке затримання в умовах окупації української суверенної території юридично кваліфікується як викрадення та взяття у заручники.

В рамках усіх обмінів полоненими, які відбулися між Україною та Росією під час війни, додому повернулися понад 140 цивільних українців, каже омбудсмен Дмитро Лубінець.

Є ті, кого росіяни відпустили без пояснень. Скільки точно таких людей - невідомо.

Звільнені люди розповідають про своїх співкамерників або згадують імена та прізвища, які чули на перекличках, обшуках, коли людей вивозили на допити та забирали на етапи.

Саме завдяки свідченням військового, який опинився вдома в результаті обміну, Юлія Хрипун дізналася, що її батько (Юлія попросила не називати його ім'я) перебував до серпня 2022 року у кримському СІЗО. До російського вторгнення він працював охоронцем складу зерна біля Токмака у Запорізькій області. Цей склад майже відразу окупували російські військові, і чоловік просидів там весь перший місяць війни. Потім його заарештували.

Спочатку він опинився в Оленівській колонії Донецької області, потім його відправили до Курська. Як і у випадку з Іваном Гончаром, Росія заявила, що чоловік вважається військовополоненим, хоча фактично є цивільною людиною.

З Курська батька Юлії перевезли до СІЗО у Криму. Український військовий, який сидів з ним в одній камері, бачив, як його вивели кудись. Сподівалися, що чоловіка забрали на обмін, але той так і не повернувся додому. Через чотири місяці після цього донька отримала офіційне підтвердження від Червоного Хреста, що у серпні 2022 року батько справді перебував у в'язниці в Криму.

Де зараз батько, дівчина не знає.

Останній великий обмін військовополоненими відбувся 3 січня цього року – в Україну повернулися шестеро цивільних. Це дає надію рідним полонених та правозахисникам дізнатися нову інформацію про українців у російських в'язницях.

"Вибачили" провину перед Росією

Водночас українські правозахисники шукають інші способи роздобути інформацію про цивільних та місця їхнього утримання.

“Якщо рідні перебувають на підконтрольних Україні територіях, то вони звертаються до поліції, інших державних органів, до правозахисників - [...] припускаючи, що їхніх близьких могли вивезти до Росії. Цих людей вносять до списків цивільних заручників, навіть якщо поки що немає свідків їхнього викрадення. Так само чинять державні органи. Але буває так, що людину внесли до цього списку, а потім виявляється, що вона загинула. Нещодавно на Чернігівщині ексгумували в лісі чоловіка, про якого думали, що його відправили до РФ”, — ділиться досвідом Анастасія Пантелєєва.

Вона зазначає, що до жовтня 2022 року на нещодавно окупованих територіях родичі писали в місцевих соціальних мережах повідомлення про зникнення людини та шукали свідків її викрадення, але потім перестали.

"Це може бути пов'язане з тим, що Росія взяла під повний контроль ці території. Люди почали боятися так діяти”, – каже експерт.

Про ще один спосіб знайти затриману в окупації людину ВВС розповів 29-річний Антон Ломакін, який сам пройшов через полон. Його бабуся попросила жінку з російським паспортом, виданим у Росії, сходити до окупаційної адміністрації та запитати, де утримують онука. Це допомогло: "своїй" таку інформацію надали. Коли до цієї адміністрації зверталася сама бабуся, їй нічого не відповіли.

За словами Юлії Хрипун, таким чином знаходять одиниці. Коли в окупаційних адміністраціях чи органах влади Росії дізнаються, що така людина не є прямим родичем, їй зазвичай відмовляють у відповіді.

Антон потрапив у полон, не зумівши поїхати після початку повномасштабного вторгнення. До цього він працював поліцейським у Херсоні, влітку 2022-го він ховався і збирав інформацію, яку потім передавав ЗСУ. За його словами, його здав напарник, який привозив продукти.

“Коли мене везли після затримання, застосовували електрошокер по ногах та інших частинах тіла. Дорогою провели імітацію мого розстрілу. Мене вивели, я побачив, що переді мною якась траншея, яма чи окоп — урвище землі. Мене поставили на коліна і сказали молитися, запитали, чи я курю цигарки. Запитали, чи маю ще щось цікаве для них розповісти. Перезарядили автомат. Потім вистрілили над лівим вухом убік. Було три-чотири короткі черги. В одного з присутніх там задзвонив телефон. Він увімкнув гучний зв'язок. І з того боку сказали, щоб мене не розстрілювали. Мене забрали назад”.

Антона привезли до ізолятора тимчасового тримання на вулиці Теплоенергетиків у Херсоні. Там його допитували чотири рази. За його словами, під час допитів його били, погрожували та обливали холодною водою так, щоб він майже захлинався.

Свідчення Антона ідентичні тому, що розповідають інші в'язні цієї в'язниці під час окупації міста.

Якось сказали підняти ноги з п'ятами вгору. Я відмовився. Мені приставили автомат до геніталій та дали вибір. Я, звісно, вибрав ноги. Вони взяли дві гумові палиці та били дуже довго ними по п'ятах. Якщо я опускав ноги, змушували їх знову піднімати. Якщо вони опускалися, били по голові та спині”, — каже Антон.

Росія ж продовжує стверджувати, що полонені утримуються відповідно до вимог Женевської конвенції, яка забороняє тортури. ВВС попросила міноборони Росії прокоментувати свідчення українців про нелюдське ставлення та тортури і чекає на відповідь.

Разом із Антоном у камері сиділо ще семеро чоловіків: один був колишнім українським поліцейським, інший жив у центрі Херсона біля будівлі, де розташувалися російські військові. Обох звинуватили в тому, що вони є агентами СБУ. Частина співкамерників не могла пояснити свого затримання.

Перед визволенням Херсона Антона Ломакіна етапували до окупованої Голої Пристані, де російська окупаційна влада розконсервувала місцевий ізолятор тимчасового тримання — раніше його закрила українська влада через невідповідність умов утримання європейським стандартам. З Голої Пристані Антона етапували до ізолятора у Чаплинці на Херсонщині, який також до війни не діяв.

Через 104 дні його випустили без документів та грошей. Чоловіка врятувало те, що він знав, як дістатися дружини одного з ув'язнених. Від неї подзвонив бабусі. Незабаром він опинився на волі у рідному Херсоні, на той момент уже звільненому.

Десятки, сотні, тисячі

За інформацією міністерства з питань реінтеграції тимчасово окупованих територій України на листопад 2023 року, у російському полоні перебувають 4337 українців. З них 3574 людини — це військові, 763 людини — цивільні. Українська влада спирається на дані Червоного Хреста, але він далеко не завжди отримує доступ до місць неволі, де утримуються українці в Росії, не кажучи вже про ізолятори та колонії на окупованих територіях.

Якщо у так званих "ДНР" та "ЛНР" система в'язниць для українців створювалася ще з 2014 року, то в окупованих частинах Херсонської та Запорізької областей цивільних полонених тримають у відділах поліції чи підвальних приміщеннях.

Український уповноважений із прав людини Дмитро Лубінець озвучує іншу цифру: 25 тисяч зниклих цивільних українців. Значну частину цих людей могли викрасти російські окупаційні сили, вважає чиновник, не називаючи точної цифри. За його даними, викрадення на окупованих територіях продовжуються.

За оцінками проєкту з пошуку зниклих українців "Знайти своїх", в анексованому Криму та на окупованих територіях можуть перебувати близько 7500 цивільних українців. За словами його засновниці Катерини Осадчої, цифра не є остаточною, але відображає реальний масштаб проблеми. За час війни волонтерам її проєкту вдалося розшукати у місцях несвободи близько 200 осіб.

“Головна проблема – це те, що є зниклі цивільні люди, про яких ніхто нікуди не заявляв. Тобто, нам потрібен повний список усіх людей, яких викрали і є свідки того, що це сталося. Але такого списку немає”, – пояснює Анастасія Пантелєєва, аналітик “Медійної ініціативи за права людини”.

Російським і українським правозахисникам вдалося ідентифікувати понад 30 колоній і СІЗО, з яких надходили повідомлення про цивільні полонених, які перебувають у них. Але доступу до цих людей немає.

ВВС також попросила російське міністерство оборони розкрити інформацію про кількість цивільних українців, затриманих на окупованих територіях, а також надати список колоній та СІЗО, в яких перебувають ці люди. На момент публікації відповіді не надходило.

"Цивільних беруть у полон із різних причин. По-перше, хочуть ізолювати людей, які можуть допомагати Збройним силам України, можуть сміливо висловлюватись, — каже Пантелєєва. - По-друге, ми не знаємо планів РФ на обмін. Але якби Україна погодилася міняти своїх цивільних на військових, то це був би небезпечний прецедент. Росія могла б почати брати ще більше цивільних заручників, щоб витягати з полону своїх військових. По-третє, цивільні полонені українці – це елемент тиску на українську владу. З їхніми родичами із боку РФ ніхто не спілкується. Ці люди можуть тиснути лише на українську владу".

"У цього не було якоїсь мети, я вважаю, — міркує адвокат Леонід Соловйов на питання ВВС про те, навіщо Росії тримати в полоні без звинувачень цивільних українців. — Просто збирали всіх, хто здавався їм підозрілим. Але відпустити цивільних - це означає визнати те, що їх тримали безпідставно, тобто визнати помилку. Таке в Росії не практикується. Плюс, можливість поповнювати обмінний фонд".

Що робить Україна

Окрім родичів, з українського боку пошуком людей та розслідуванням їх викрадень займаються національна поліція та офіс генерального прокурора України. У рамках міжнародної ради експертів при цьому офісі створили підгрупу з цивільних полонених.

“Громадські організації, благодійні фонди, українські та міжнародні правозахисники – усі зібралися в одному місці у цій підгрупі. Ми сподіваємось, що це дасть серйозний поштовх для вирішення проблеми. Також розробляється законопроєкт щодо цивільного полону. Але все це досить складно, забюрократизовано. Мені хотілося б, щоб ці рішення були вже прийняті позавчора”, — розповідає Катерина Осадча, засновниця проєкту “Знайти своїх”.

Вона додає, що за останні півроку на рівні держави відбулися зрушення. “Вони виявляються у тому, що на цивільних полонених звернули увагу та почали з цією проблемою розбиратися. Але щодо повернення людей з полону зрушень немає”.

Якщо людина зникла на окупованих територіях і є свідки її затримання представниками РФ, то національна поліція кваліфікує це як воєнний злочин. "Якщо ж даних, які свідчать про затримання чи утримання стороною агресора у нас недостатньо, можлива кваліфікація як "зникнення за особливих обставин", у цих справах правоохоронці шукають відповіді на запитання, де ж зараз людина, чи утримується вона десь, чи замордована..." – пояснює Ірина Діденко, начальниця управління офісу генпрокурора України.

Вона зазначає, що саме родичі часто дають цінні свідчення в таких розслідуваннях: “Наше завдання зафіксувати свідчення та простежити, де може перебувати людина зараз, адже часто їх переміщають з однієї катівні до іншої. Так, саме катівню, адже 90% утримуваних піддаються тортурам”.

У міжнародному праві немає конкретного алгоритму, як звільняти цивільних людей з полону. Згідно з Женевськими конвенціями, військового можна поміняти тільки на військового. Юридично цивільну людину можна звільнити, але не обміняти на комбатанта, тобто того, хто тримав зброю.

"Потенційно найбільш ефективним механізмом звільнення та повернення цивільних заручників може бути роль держави-покровителя, тобто третьої сторони. Вона не бере активну участь у війні в Україні і одночасно може мати діалог з РФ, щоб підтвердити статус утримуваних. А надалі домогтися їхнього звільнення", - пояснює Ірина Діденко.

У цій справі, зокрема, можуть допомогти такі країни, як Катар, Об'єднані Арабські Емірати, Саудівська Аравія, Туреччина. Ті вже домовлялися про обміни військовополоненими, повернення депортованих дітей, звільнення іноземців із російського полону. Саме за участю Об'єднаних Арабських Еміратів до України в рамках останнього обміну полоненими вдалося повернути не лише військових, а й цивільних.

На ООН надії немає навіть правозахисників, які називають механізми організації “застарілими” — адже в її документах не передбачені схеми звільнення таких “затриманих”.

“Куди ми тільки не зверталися, — каже Володимир, брат зниклого Микити Бузинова з Чернігівської області. — Спершу була дитяча ілюзія, що міжнародні організації допоможуть. Думали, що Червоний хрест, ООН чи ОБСЄ займатимуться… Все, що ми отримували від усіх організацій: зареєстровано, прийнято. Далі нічого”.

Володимир та дівчина Микити Катерина продовжують пошук. Катерина, пройшовши через погрози вбивства та викрадення свого хлопця, влаштувалася працювати у правозахисну організацію, яка допомагає військовополоненим та цивільним.