“Як же я його цілував, як я плакав”. Історія 4-місячного Тимофія з Охматдиту

Тимофію чотири місяці. Зранку у понеділок, 8 липня, в Охматдиті йому мали робити перев’язку після складної операції на голові. Коли почалися обстріли, мама Наталя тримала Тимофія на руках.

У цей час дідусь Тимофія – Геннадій у селі Глеваха, що під Києвом, читав новини про вибухи.

8 липня в результаті ракетної атаки Росії у столиці постраждали три лікарні, житлові будинки, завод і бізнес-центр. Загинуло понад 30 людей.

Геннадій кинувся дзвонити невістці.

"Понад усе на світі я хотів почути її голос, хотів почути, що з ними все в порядку, що вони живі, але зв’язку не було. Моє серце десь поділося, я не міг дихати. Мій онук, так багато дітей там – я як уявив все це!", - каже Геннадій.

Ветеран, учасник АТО у 2014-2015 роках, Геннадій знав, якими страшними можуть бути наслідки обстрілів лікарні. Він відразу поїхав до Охматдиту.

Дорога з села до центру Києва зайняла багато часу. У області все ще була тривога. Чоловік не міг викликати таксі, зробив кілька пересадок на метро.

Геннадій ще не дуже орієнтувався у місті. Тільки нещодавно вони з дружиною виїхали з окупації з Запорізької області. Пережили там багато знущань, обшуків, побиттів. Через Росію, Білорусь, Польщу, через численні блокпости вони у травні 2024 року дісталися України. Вперше побачили онука, який народився під час війни, знайшли за допомогою волонтерів житло.

Тепер найбільше у світі Геннадій знову хотів побачити Тимофія.

"Як же калатало моє серце. Зв’язку з Наталею так і не було. Поки я їхав, я думав, що триста разів помру", - розповідає Геннадій.

На Контрактовій площі він вийшов з метро і все ще намагався викликати таксі. У місті, яке в той день паралізували обстріли, знайти машину було важко.

Спроби Геннадія дістатися Охматдиту побачила Анна, яка проходила поруч. Вона показала чоловіку, де зупиняється маршрутка, і поїхала разом з ним. Після маршрутки до самої лікарні вони йшли пішки. На підступах до лікарні було багато машин. Приїжджали і від’їжджали швидкі, пожежні.

18-річна Анна розповіла Геннадію, що колись в Охматдиті їй врятували і тому вона мусить їхати туди, щоб допомогти.

"Те, що я побачив, коли підійшов до лікарні, я не забуду ніколи – стовпи диму, розкидані уламки, цегла, дерево, обладнання, розбита вщент будівля лікарні і великий мурашник людей. Я не знав, живі мої рідні, чи ні. Я благав мене пропустити. Поліція сказала, що поки не закінчиться тривога, не можуть. Я чекав. Встиг дати інтерв’ю журналістам, де сказав, що я цього ніколи не пробачу Росії".

На момент атаки на лікуванні в Охматдиті перебувало 627 дітей, понад 50 з них зазнали поранень. Загинули лікар, відвідувач лікарні і одна дитина.

Хлопчик, який пережив багато

Родина Наталі живе на Чернігівщині. У червні 2024 року патронажна сестра, яка оглядала хлопчика, помітила зміни форми його голови і направила на додаткове обстеження.

Після численних консультацій та оглядів Наталя почула діагноз сина – краніостеноз, скафоцефалія. Це раннє закриття черепних швів, що призводить до деформації черепа і підвищення внутрішньочерепного тиску. Якщо вчасно не втрутитися, можуть статися незворотні зміни у розвитку дитини.

"Лікарі сказали, що терміново потрібна операція, адже можуть бути дуже важкі неврологічні відхилення", - розповідає Наталя.

Так наприкінці червня 2024 року Тимофій і його мама опинилися в Охматдиті. 1 липня хлопчику зробили операцію на черепі.

"Операція, слава Богу, пройшла успішно. Нас дуже гарно прийняли в Охматдиті. Тут чуйні і уважні лікарі і до дітей, і до батьків", - говорить Наталя.

Вони з сином лежали у відділені дитячої нейрохірургії Охматдиту. Зранку у понеділок, 8 липня, малюк мав пройти черговий огляд. Йому повинні були зробити перев’язку і вирішити, чи знімати шви.

Перші вибухи пролунали близько 10 години. Затрусилась вся лікарня. Зникло світло. Наталя схопила сина і побігла в укриття.

У бомбосховищі вже було багато дітей. Зовсім маленьких. Хтось з крапельницями, хтось з перев’язками.

"Ми були налякані, але лікарі нас заспокоювали, як могли. Приносили воду, дитяче харчування. Були іграшки для дітей".

У бомбосховищі вона з сином провела понад дві години. У повітрі був запах диму. Операційний блок, де ще кілька тижнів тому Тимофію зробили операцію, посікло уламками. Повністю зруйновано корпус токсикології, де дітям проводили діаліз.

У старому хірургічному корпусі вибито майже всі вікна, значно пошкоджено п’ять відділень.

У новому корпусі, який відкрили лише нещодавно, пошкоджено 13 відділень, а також реанімації, операційний блок, відділення радіології, єдина в країні онкогематологічна лабораторія.

"Я досі не вірю, що таке могло статися. Це ж дитяча лікарня. Такі маленькі діти. Було дуже страшно. Весь цей час Тимофій був у мене на руках. Він бідолашка втомився і заснув", - говорить Наталя.

В укритті з пацієнтами весь час були лікарі. Після того, як закінчилась тривога, Наталю з Тимофієм провели у відділення. Хлопчика оглянули медики.

"Йому зробили перев’язку. Оскільки процедур у нас вже ніяких не було, нас відпустили додому. Шви сказали зняти в інший день. Але в якій лікарні, ми ще не знаємо. Ми на зв’язку з лікарем"

Тимофій з мамою почали вибиратися з охопленого димом Охматдиту. Наталя змогла додзвонитися свекру.

Йшов з дитиною по уламках

"Я чекав на цей дзвінок. Мене так калатало. Переживав, що може бути нова хвиля обстрілів. Нарешті почув її голос".

Геннадій і Наталя домовилися зустрітися перед лікарнею. У юрбі було легко загубитися. Там у той час працювали сотні людей. Розбір завалів тривав більше доби. Медики і рятувальники виносили з лікарні вціліле обладнання – мікроскопи, дитячі ліжечка, інкубатори, документи.

Онука і невістку Геннадій побачив здалеку.

"Як же я його цілував, коли побачив, як я плакав. Я ніс свого онучка на руках і всі давали мені дорогу. Рятувальники, поліцейські, люди, всі розступилися. Я обережно ступав по розкиданих уламках цегли".

Геннадій каже, що у той момент почувався щасливим і розгубленим водночас.

"Я не розумів, як нам звідси вибратися. Навколо таке робилося. Аж тут до мене підійшов чоловік і просто запитав, чи потрібна мені допомога. Я попросив довести нас додому".

Чоловіка звали Василь. Він розповів, що приїхав до Охматдиту, як почув про обстріл. Він відвіз Геннадія з онуком та невісткою до Глевахи.

"Я пропонував йому гроші. Він не взяв. Записав його номер у телефоні – "Василь друг". Як же я йому вдячний. Як я вдячний всім людям, які були там і допомагали", - каже Геннадій.

Тільки коли він з онуком зайшов у хату, випив води, відчув, "що його серце повернулося на місце і він знову може дихати".

Василь, який допоміг родині, сказав, що приїде ще, щоб звозити їх до лікаря, коли буде потрібно.

Анна, з якої Геннадій прийшов до Охматдиту, сказала, що пішла здавати кров, у неї 1+, вона потрібна всім.

Родина попросила про анонімність, тому ми не називаємо прізвища і не публікуємо світлин.

Внаслідок російської атаки 8 липня на Київ загинуло 34 людини. Із них – шестеро дітей. Поранені 121 людей.

Тільки 10 липня завершили розбирати завали на місці всіх обстрілів – біля трьох лікарень, на заводі, біля житлових будинків і у бізнес-центрі.

Цього ж дня стало відомо, що помер маленький хлопчик, який на момент ракетного удару був у критичному стані у відділенні реанімації Охматдиту. Після удару його транспортували до однієї з лікарень Києва.