"Злочин століття". Чому вбивство, яке скоїли два студенти 100 років тому, досі бентежить

Сто років тому заможні чиказькі студенти Натан Леопольд і Річард Льоб жорстоко вбили 14-річного Боббі Френкса. Чому популярна культура досі одержима цим моторошним злочином?

Шокувати США 1920-х років було непросто.

Країна все ще відчувала наслідки Першої світової. Епоха сухого закону призвела до швидкого зростання кримінальних угруповань. Десятиліття завершувалося двома найгіршими економічними кризами в історії: депресією 1920-1921 років і крахом Волл-стріт 1929-го.

З усім тим, у 1924 році двоє студентів із Чикаго вразили усю країну, намагаючись скоїти так званий "ідеальний злочин".

Вони вірили, що їхній план дозволить їм пережити ейфорію від зухвалого вбивства і можливості вийти сухими з води.

Те, що спочатку починалося як інтелектуальна цікавість, викликана філософськими ідеями, які вони вивчали, закінчилося жорстоким убивством дитини.

Сто років по тому злочин не стерся з памʼяті американців, закарбований у десятках творів - в кіно, театрі, літературі та на телебаченні. Серед них і класична стрічка Альфреда Хічкока "Мотузка".

Факти

Леопольд і Льоб були друзями дитинства, обоє із забезпечених сімей. Коли вони скоїли злочин, 19-річний Леопольд щойно закінчив Чиказький університет і сподівався вступити на юридичний факультет Гарварду. 18-річний Льоб вивчав історію на юридичному факультеті Чиказького університету.

21 травня 1924 року, після кількох місяців планування, вони заманили в машину 14-річного Боббі Френкса, далекого кузена Льоба. Вони вбили хлопчика, хоча хто саме це зробив, досі достеменно не відомо, і сховали його тіло.

Після цього чоловіки втілили свій підступний план - вони підкинули хибні докази, щоб заплутати поліцію, у тому числі фальшиву вимогу викупу для родини Френкса.

Але незабаром план розвалився: тіло виявили вже наступного дня, 22 травня. Це було раніше, ніж очікувалося, і тому версія з викупом стала непереконливою. До того ж Леопольд випадково залишив на місці злочину окуляри специфічної форми, які швидко вказали на нього.

Під тиском Леопольд зізнався у злочині та назвав Льоба своїм спільником.

Утім, шокувало країну не так вбивство, як його мотив.

Леопольд і Льоб представили свій злочин як інтелектуальний вчинок, на який їх спонукала теорія Фрідріха Ніцше про "надлюдину".

Вони вважали себе вищими істотами, які, шукаючи гострих відчуттів, можуть досягти статусу надлюдини завдяки вбивству.

Суд над ними почався у липні 1924 року і швидко став сенсацією у ЗМІ.

За справу взявся відомий адвокат Кларенс Дерроу, який виступив проти смертної кари. Леопольд і Льоб визнали себе винними, і зрештою суддя виніс вирок про довічне ув'язнення плюс 99 років.

Чоловіки потрапили до різних в'язниць, їхні сім'ї від них відмовилися.

У 1936 році Льоба вбив співкамерник, а Леопольда звільнили умовно-достроково у 1958 році. Він прожив решту свого життя у відносній анонімності, опублікував кілька статей і помер у 1971 році.

Справа Леопольда і Льоба лишила глибокий слід, як у суспільстві, так і правовій системі США. Газети охрестили її "злочином століття" і багато дискутували про сам злочин, покарання та реабілітацію.

Письменниця і журналістка Ніна Барретт ретельно вивчила цю справу для своєї книги The Leopold and Loeb Files 2018 року.

Вона вважає, що причина постійного інтересу до цієї справи зрозуміла.

"Я думаю, вона продовжує захоплювати митців, тому що суперечить нашим уявленням про мотив вбивства і про те, що означає бути цивілізованим", - сказала вона BBC Culture.

Вона також додала, що "попри велику увагу до вбивства, ніхто ніколи так і дав задовільного пояснення, чому Леопольд і Льоб вважали вбивство сусідського хлопчика захопливим".

Вплив на культуру

Цікаво, що першою на злочин відреагувала культура Британії, а не США.

Наприкінці 1920-х років американське суспільство було ще не готове творче переосмислювати злочин.

Однак у британського автора Патріка Гамільтона було своє уявлення про те, чому студенти скоїли це вбивство. Як і багато інших письменників, Гамільтон любив проводити час у кафе та пабах.

Саме такими довгими днями, долаючи свою залежність від алкоголю, він почав писати те, що стане його проривною п’єсою "Мотузка", сюжет якої надихнула справа Леопольда та Льоба.

У своїх творах Гамільтон часто заглиблювався у психологію своїх персонажів, і вбивство американського хлопчика дало ідеальний для цього матеріал.

Прем'єра відбулася 3 березня 1929 року в лондонському театрі Strand, і "Мотузка" мала успіх.

Сюжет пʼєси розгортається в елітному районі Лондона Мейфер, а не в Чикаго, а Леопольд і Льоб перетворилися на студентів Оксфорду - Віндема Брендона та Чарльза Гранілло.

"Я намагався написати п’єсу жахів і змусити вас тремтіти", - казав Гамільтон у передмові до свого твору.

"Це лише трилер і нічого, крім трилера".

Але Гамільтон недооцінив себе. П'єса заглиблювалася у мотиви людей, які вважають себе вищими за суспільство. Не за горами була Друга світова війна, в якій така інтерпретація ніцшеанських ідей нацистами стало причиною масштабних звірств.

"Мотузка" була чим завгодно, але не простим трилером.

Популярність п'єси у Вест-Енді зацікавила продюсерів Бродвею, які поставили її у Нью-Йорку під новою назвою - "Кінець мотузки".

Потім п’єса потрапила на телеекран, коли 1939 року її екранізувала BBC. Згодом у 1947 році зʼявилася ще одна постановка з Дірком Богардом у ролі одного з убивць.

І зрештою у 1948 році власну версію історії показав Альфред Хічкок, знявши фільм з оригінальною назвою пʼєси "Мотузка".

Інтерпретація Хічкока

Хічкок був добре знайомий зі справжніми злочинами, тому не дивно, що історія в основі "Мотузки" одразу захопила його.

Режисер та історик кіно Марк Казінс, переосмислюючи Хічкока, нещодавно сказав: "Мотузка" - інтелектуальний і моральний центр творчості Хічкока. Він не намагався розважати глядача. Він не зображує вбивство зі сторони, у "Мотузці" він дивиться прямо на нього. Він не намагається помʼякшити його".

Фільм також торкався ризикової теми гомосексуальних стосунків - тоді незаконних і значною мірою демонізованих - між його Філіпом (Фарлі Ґрейнджер) і Брендоном (Джон Далл) - його версією Леопольда і Льова.

"Мотузка" також стала надзвичайно експериментальною для Хічкока. Це був не лише його перший кольоровий фільм, він також вирішив створити ілюзію, наче стрічку зняли одним безперервним кадром.

Хоча насправді їх було 10, результат все одно став унікальним на той час - моторошний ефект присутності вдалося створити.

"Мотузка" виявилася одним із найефектніших фільмів Хічкока, але незручні питання, які він порушив, публіка сприйняла неоднозначно.

Як написала критик Chicago Tribune Мей Тінне: "Якщо метою Хічкока було шокувати жахливою історією вбивства, йому це більш ніж вдалося".

Вона також попереджала, що фільм не для "надто чутливих глядачів".

Письменниця Ніна Барретт розуміє, чому "Мотузка" викликала такий дискомфорт.

"Фільм здається дуже тривожним, тому що, попри те, що в кінці є спроба винести з цієї історії мораль, я відчуваю, що він також прикрашає те, що вони [вбивці] зробили".

Стрічка провалилася у прокаті не в останню чергу тому, що у деяких шахтах і містах його показ заборонили. Це, однак, не завадило іншим творцям шукати натхнення у справі Леопольда і Льоба. Навіть навпаки - здається, їх це лише підштовхнуло.

У 1950-х роках у в’язницю до Леопольда прийшов письменник Меєр Левін.

Він був сучасником вбивць, і ця справа інтригувала кілька років. Левін звернувся до Леопольда з ідеєю створити з історії роман.

Леопольд сказав Левіну, що не хоче, щоб його злочин обростав художніми деталями і натомість запропонував Левіну допомогти йому з мемуарами. Але Левін його не послухався, чим сильно розчарував Леопольда.

Точніший у деталях

Так зʼявився роман "Примус" (Compulsion) 1956 року - художній, але близький до правди.

На відміну від "Мотузки", дія "Примусу" розгорталася у Чикаго. Роман оповідав про інтелектуальні маніпуляції головних героїв, яких цього разу назвали Штайнером і Штраусом. У ньому також йшлося про їхні романтичні стосунки, скоєння злочину і драматичний судовий процес.

Леопольда книга не вразила, не в останню чергу і тому, що його художнє альтер его, Штайнер, був однозначно зображений підбурювачем і виконавцем злочину.

"Вплив "Примусу" на мій психічний стан був приголомшливим", - пізніше писав про книгу Леопольд.

"Мене від неї нудило фізично, я маю на увазі буквально. Мені не раз доводилося відкладати читання, щоби перечекати, поки нудота вщухне".

Утім, роман став бестселером, і його теж екранізували, а за роботу взявся досвідчений голлівудський режисер Річард Флейшер.

Протягом багатьох років Флейшер вивчав реальні вбивства, і зрештою у нього вийшов, мабуть, найефектніший кримінальний фільм, який коли-небудь зняли, - "Ріллінгтон Плейс, 10" (1971).

З Орсоном Веллсом у ролі адвоката Джонатана Вілка (вигадана версія Дарроу), фільм став хітом, попри те, що Леопольд намагався заблокувати його виробництво.

У 1970 році Леопольд подав до суду на Левіна, його видавців і дистрибʼюторів фільму за втручання у приватне життя.

Однак суддя штату Іллінойс відхилив справу вбивці. Він заявив, що оскільки Леопольда визнали винним у "злочині століття", його приватне життя викликає мало співчуття.

Те, як Леопольд намагався зупинити "Примус" стало одним із перших прикладів того, як фігурант кримінальної справи засуджував її висвітлення у ЗМІ. Хоча зазвичай сьогодні у ролі обвинувачення виступають сім’ї жертв, а не злочинець.

Протягом століття справа Леопольда і Льоба продовжувала впливати на популярну культуру.

Після "Примусу" з’явилися й інші книги, які надихнуло чиказьке вбивство, як-от роман Джеймса Яффе "Нічого, крім ночі" (1957) та "Доля молодшого брата" Мері Картер (1957).

Останньою екранізацією історії став фільм Тома Каліна "Непритомність" 1992 року. Навіть детектив Коломбо долучився до події у серії "Коломбо йде до коледжу", яка оповідає історію засуджених студентів.

У 2019 році феномен вбивці-психопата, натхненного ідеями Ніцше, ліг в основу третього сезону популярного американського кримінального шоу "Грішник".

І нові інтерпретації, без сумніву, ще продовжать з’являтися, адже жадібність аудиторії до справжніх злочинів не вщухає.

Але чому це похмуре вбивство стало таким популярним у мистецтві?

Ніна Баррет вважає, що сама історія набула статусу міфу.

"І сталося це швидко, адже вона порушила глибокі й складні питання, на які немає відповідей", - каже письменниця, маючи на увазі жахливий мотив вбивства, що лежить за межами загальнолюдського розуміння.

І цей злочин XX століття з великою ймовірністю продовжить жити й далі.