Чому Україна досі не прорвала російську оборону і як це може зробити

Коментарі в західній пресі щодо останніх подій на фронті в Україні сповнені розчарування. Наступ, про який так багато й довго говорили, не приніс швидкої перемоги українській армії.

Замість очікуваного прориву ЗСУ з боєм відвойовують кожен кілометр своєї землі в Запорізькій і Донецькій областях, а також обороняються на Луганщині, де російська армія намагається йти в наступ — втім, теж без особливого успіху. Чому так виходить?

За останні дні ЗСУ змогли досягти деяких успіхів, зокрема, в понеділок стало відомо про звільнення ще одного села — Урожайного, що підтвердили й російські джерела серед військкорів. Експерти кажуть про вихід ЗСУ до головної лінії російської оборони на окремих ділянках.

Однак це не схоже на ті стрімкі прориви, яких, можливо, очікували від українців багато журналістів, експертів та їхня аудиторія в багатьох країнах.

У західній пресі в останні тижні з'явилося багато аналітичних матеріалів, автори й коментатори яких намагаються осмислити те, що відбувається на фронті, зрозуміти причини та можливі наслідки.

Серед причин такої ситуації експерти вказують добре підготовлену оборону російської армії, недостатню підготовку українських військ, нестачу в ЗСУ певних типів озброєнь, а також відсутність в українців чисельної переваги.

При цьому, як зазначає більшість, українська армія все ще має можливість досягти успіху, оскільки вона зберегла резерви. Їх можна залучити після того, як вдасться прорвати оборону.

Третій етап

Військові експерти називають нинішній стан фронту "третім етапом" українського наступу на півдні в Запорізькій області та на Донеччині.

Під час першого етапу ЗСУ спробували широко застосовувати бронетехніку, щоб пробити російську оборону, однак зіткнулися з активним опором, який ускладнився численними мінними полями, дією гелікоптерів та артилерії. Швидкого прориву російської оборони не вийшло.

Під час другого етапу Україна змінила тактику, максимально сконцентрувавшись на власній артилерії, яка почала вимотувати російські частини в обороні та займатися контрбатарейною боротьбою. Ця тактика виявилась можливою за рахунок більшої дальності українських озброєнь та більшої кількості та якості артилерійських радарів, а також злагодженій роботі всіх складових цієї боротьби.

Іноді експерти називають такі дії формуванням поля бою. Цей термін із західної воєнної науки означає комплекс заходів, що готують успішний наступ. Наприклад, удари по складах супротивника, порушення комунікацій, зв'язку, придушення артилерійських позицій та протиповітряної оборони. Загальна мета такої підготовки — створити умови, за яких супротивник буде змушений оборонятися так, як це вигідніше для наступальної сторони.

Удари морських дронів по Кримському мосту та обстріли високоточними ракетами мостів у Чонгарі й Генічеську також цілком укладаються в цю концепцію — через анексований Крим залізницею й автомобільними дорогами підтримується постачання російського угруповання на півдні українського фронту.

У третій частині, про яку в пресі заговорили наприкінці липня, українці знову активізували наступальні дії.

Поки що ця активізація найменше схожа на прорив фронту й наступ з рішучими цілями, які пророкували взимку й навесні прихильники України і навіть її супротивники.

Попри дедалі більший натиск, залучення українських резервів, мобільних бойових дій, наступу з рішучими цілями на фронті не видно. Ба більше – на Луганщині наступати намагається вже російська армія, щоправда, також повільно й без успіху.

Перемога як ціль

При цьому Україні потрібна перемога на фронті з низки причин.

По-перше, звільнення всіх окупованих з 2014 року територій - офіційно оголошена Києвом ціль війни. По-друге, і про це багато говорили до початку наступу, успіх літньої кампанії визначить ставлення Заходу до України, від нього може залежати підтримка, політична й матеріальна.

"Як з політичних, так і зі стратегічних причин від контрнаступу чекають значних проривів на полі бою. Однак досі просування було важким, і це збільшує ймовірність того, що війна може тривати щонайменше до кінця наступного року. Якщо це станеться, то складне рівняння війни, яке включає здатність України чинити опір, готовність Америки надавати багатомільярдні пакети допомоги та згода Путіна на масові втрати, стане ще складнішим", — пише польська газета Rzeczpospolita.

Навряд чи українське командування не бачило цих недоліків своєї армії — про це свідчить хоча б той факт, що початок наступу багато разів відкладався.

Як вважає ізраїльський військовий експерт Давид Гендельман, Україна опинилась в ситуації, коли затягування війни працює проти неї.

"Для України це вкрай невигідно: мільйони біженців, ракетно-авіаційні удари по всій території, руйнація економіки та незрозумілі перспективи для держави загалом. Єдиний спосіб зламати цю тенденцію — це наступ, який у разі свого успіху може змінити стратегічну ситуацію на фронті, це потрібно як для продовження війни, так і для покращення позиції на можливих переговорах", — пояснив він в інтерв'ю ВВС.

То чому ж ЗСУ поки що не змогли досягти значних успіхів?

Очевидний напрямок

Головна причина, про яку пишуть українські, російські та західні коментатори, — це добре підготовлена оборона, яка складається з кількох рубежів.

Їх Росія звела за кілька місяців, упродовж яких Україна готувалася до наступу. Напрям удару української армії був надто очевидний.

Те, що наступ, найімовірніше, відбуватиметься у Запорізькій області у бік узбережжя Азовського моря, обговорювали ще взимку. Ця ціль була настільки зрозумілою, що багато хто вважав, що удару завдадуть в іншому, несподіваному для Росії, місці.

У разі успіху на цьому напрямку ЗСУ зможе розбити угруповання росіян на дві частини, ускладнивши становище російських військ на лівому березі Дніпра в Херсонській області, і, ймовірно, змусить їх відступити до Криму. І в Москві це добре розуміли.

У грудні 2022 року, як з'ясувала ВВС, Росія вже активно зводила укріплення у Запорізькій області, постачаючи туди бетонні надовби.

Оборона й наступ

Самі по собі укріплення й загородження, включно з мінними полями, не зупиняють, а лише стримують наступальні війська. Для подолання загороджень й розмінування існують різні інженерні машини, спеціальні підрозділи, що займаються інженерною розвідкою місцевості перед наступом, а потім допомагають військам долати їх.

Тому будь-які інженерні загородження ефективні лише тоді, коли за ними є війська — піхота, бронетехніка, артилерія, авіація, а також інженерні частини — мінні поля можна поставити заздалегідь, а можна виставити безпосередньо перед наступальними силами, у тому числі й дистанційно.

Крім того, оборона зазвичай має кілька рубежів, між якими можуть бути відстані у кілька кілометрів. Тому, навіть прорвавши один рубіж, наступальним частинам доведеться пробивати наступний.

Саме з такою обороною зіткнулися українські частини в Запорізькій області.

Після того, як з'ясувалося, що пробити російську оборону важко, українці, як кажуть численні коментатори, перейшли до тактики ураження російських сил за допомогою артилерії.

Оскільки саме війська є основною силою, що забезпечує стійкість оборони, то й послабити треба насамперед їх, а із загородженнями потім впоратись буде легше.

Під час такого наступу кожна зі сторін використовує широкий набір сил і засобів. Наприклад, інженерна техніка і сапери, які розчищають підходи до оборонних позицій, зазнають обстрілу артилерії. З нею, своєю чергою, найкраще справляється авіація наступальних військ.

Проти вертольотів й літаків застосовують системи ППО ближнього радіуса та свою авіацію. З ППО, своєю чергою, може ефективно боротися реактивна і ствольна артилерія наступальної сторони, а проти них — авіація та батареї сторони, що обороняється, у якої є свої інженери, що намагаються встановити нові мінні поля. Навіть на рівні підтримки це дуже складні комбінації. А в боях беруть участь ще й основні сили – піхота та бронетехніка.

Усю цю систему називають загальновійськовим боєм.

Ефективність кожної зі сторін у ньому визначають не лише зусилля й засоби, але й підготовка військ, починаючи з кожного військовослужбовця і закінчуючи великими формуваннями. Цю підготовку, вміння діяти у зв'язці з іншими учасниками бою, називають бойовим злагодженням.

Західні військові експерти, які аналізують дії українських сил, вважають, що з кількох причин ударні частини ЗСУ з цим злагодженням мають проблеми.

Чому не працює "американська тактика"?

На початку серпня в американській газеті New York Times вийшов аналітичний матеріал, в якому йдеться, що підготовлені для наступу українські війська відпрацьовували прийоми ведення бою на західних полігонах під керівництвом західних інструкторів, але не мали достатньо часу, щоб навчитися діяти злагоджено в рамках загальновійськового бою.

"Посадовці адміністрації Байдена сподівалися, що дев'ять навчених на Заході бригад загальною чисельністю близько 36 тисяч бійців продемонструють, що американський спосіб ведення війни перевершує російський. Тоді як в росіян жорстко централізована структура командування, американці навчили українців надавати старшим рядовим солдатам можливість швидко ухвалювати рішення на полі бою та застосовувати загальновійськову тактику — синхронізовані атаки піхоти, танків та артилерії", — йдеться у матеріалі.

Це визнають і американські військові. Прессекретар Пентагону бригадний генерал ВВС Пет Райдер на брифінгу 10 серпня сказав, що ЗСУ просто не вистачило часу, щоб освоїти "американську" тактику.

"Україна ніби повертається до стилю ведення війни, який вона вже давно [знає]… І навіть застосовує зараз… У якому вона має багато досвіду, це такий наголос на використанні важкої артилерії в радянському стилі. І я хочу запитати, озираючись назад, невже можна було очікувати від них майстерного вміння вести маневрову війну, яке у США відточували десятиліттями, враховуючи, як мало вони мали часу на підготовку?" — запитав він журналістів.

Американська тактика загальновійськового бою, про яку говорять експерти та військові, насправді принципово не дуже відрізняється від радянської. Головний елемент сучасної війни на сухопутному театрі - це маневр.

Але якщо говорити про якісь узагальнені принципи, то перевагами радянської школи загальновійськового бою будуть маневр, тиск, концентрація сил на ключовому напрямку, масована артилерійська підтримка, прикрите розгортання та велика глибина операції.

Американську тактику можна описати у таких термінах: координація всіх учасників бою, ситуаційна поінформованість та свобода ухвалення рішень на всіх рівнях командування, а також авіаційна підтримка та ізоляція поля бою.

Бойове злагодження насправді є важливим для будь-якої тактики загальновійськового бою, оскільки "синхронізовані атаки танків, піхоти та артилерії", про які йдеться в матеріалі NYT, лежать в основі дій сухопутних сил більшості країн, включно з Україною, США та Росією.

Брак часу

Питання тут радше не в якісному оснащенні армії, а в рівні підготовки. Як пишуть військові експерти Франц Стефан Гаді та Майкл Кофман, тактику маневрової війни українські війська цілком освоїли на нижчих рівнях, але вище за батальйон почалися проблеми.

"Хоча Україна може здійснювати загальновійськові штурмові операції на рівні взводу, це починає розвалюватись при спробі масштабування до рівня роти чи батальйону", - йдеться у їхній статті для Economist.

Один з авторів — Майкл Кофман — побував в Україні та свої висновки ґрунтує на власних спостереженнях.

"Десь 635 українців пройшли приблизно п'ятитижневий курс навчання, який містив основні бойові завдання, такі як стрільба, медична підготовка, навчання на рівні відділення, взводу та роти, а також батальйонні бойові навчання", — цитувало видання спікера міноборони США генерала Пета Райдера.

У липневій статті Майкл Кофман зробив висновок, який випливає також і з цих передумов: бойове злагодження працює на рівні максимум батальйону, а підготовка тривала лише п'ять тижнів, включно з індивідуальними тренуваннями, чого вочевидь не вистачило для повноцінної готовності до наступу.

Той факт, що ЗСУ перейшли на певному етапі до придушення російської оборони артилерією, свідчить радше про неможливість діяти інакше через брак сил і засобів, ніж про перевагу якоїсь особливої тактики.

"Бог на боці великих батальйонів"

Здатність російської армії до оборони, яку прорвали на малу глибину, зумовлена щільністю бойових порядків на фронті та створенням резервів.

Існує переконання, що наступальна сторона повинна перевершувати супротивника в живій силі та техніці втричі. Це співвідношення досить умовне, його беруть за основу, оскільки вважають, що наступальна сторона зазнає втрат втричі більше, ніж та, що обороняється. Насправді буває по-різному.

Як зазначив Давид Гендельман в інтерв'ю ВВС, "попри революцію у військовій справі, Бог, як і раніше, на боці великих батальйонів", і командування російською армією переконалося в цьому після українського наступу під Ізюмом восени 2022 року. Тоді головною причиною успішного прориву російської оборони стала нестача особового складу на фронті.

"Російська армія взагалі історично не звикла воювати за умов чисельної переваги супротивника, і це треба було виправляти. Тому провели часткову мобілізацію резерву, і російське угруповання зросло вдвічі, з 200 до 400 тисяч. Це ще теж не ідеальна кількість, але це великий стрибок. І саме це зараз першорядна й головна відмінність від торішньої ситуації", — каже він.

На його думку, якби зведені укріплення не обороняли стільки людей, то оборону вже прорвали б.

"Завдяки кількості є можливість усувати втрати та підтримувати оборону резервами", — вважає Гендельман.

Засоби війни

Деякі складові "американської тактики", наприклад, ситуаційна поінформованість, тобто максимально повна інформація про стан військ супротивника і власних сил, а також свобода рішень на нижчих рівнях командування, на думку експертів, були сильними сторонами ЗСУ від самого початку вторгнення в лютому минулого року і залишаються такими дотепер.

Цьому сприяла і підготовка української армії, яку тренували західні інструктори починаючи з 2014 року, та оснащення сучасним зв'язком — як зазначають багато проросійських військових блогерів й експертів, ЗСУ значно краще оснащені цифровими радіостанціями та іншими системами, що підвищують обізнаність та значно прискорюють ухвалення рішень.

Ще однією технічною перевагою ЗСУ є артилерійські радари, які дозволяють українцям успішніше вести контрбатарейну боротьбу — боротися з російською артилерією.

Однак армія — це не набір компонентів, а система, в якій взаємодія й координація між складовими важливіші за високі характеристики окремих ланок.

Тому ті переваги, які має українська армія, не можуть компенсувати дисбаланс, що виникає через слабкі ланки.

По-перше, це гостра нестача авіації. Хоча Україна має бойові літаки, масштабною авіаційною підтримкою назвати це важко.

Почасти через відсутність у ЗСУ гелікоптерів і літаків, російські війська змогли успішно застосовувати ударні вертольоти, які можуть вражати українську бронетехніку з дистанції, що перевищує дальність дії українських ПЗРК.

Крім того, літак, бойове навантаження якого більше, ніж залп артилерійської батареї, і який може застосовувати озброєння оперативніше — дуже ефективний засіб боротьби з артилерією.

Однак цей недолік Україна навряд чи зможе компенсувати у найближчому майбутньому — навчання пілотів на західних винищувачах тільки починається, а рішення про постачання цих бойових машин поки що не ухвалене. Про те, що ЗСУ потрібні винищувачі F-16, у Києві говорили ще рік тому.

У будь-якому випадку навчання пілотів на американських F-16 триватиме кілька місяців.

По-друге, українцям не вистачає інженерної техніки, яка завжди зазнає великих втрат при подоланні інженерних загороджень — мінних полів та перешкод.

Оскільки армія — це система, в якій всі ланки однаково важливі, а ще важливіша взаємодія між усіма складовими, всі ці недоліки неможливо компенсувати іншими перевагами.

Західна техніка

Однією з переваг ЗСУ, про яку багато говорили в останні місяці, стали західні системи озброєння та військова техніка. Однак ця перевага у певному сенсі стала і недоліком.

З одного боку, багато систем, які поставлялись і поставляються в Україну, були або розроблені порівняно недавно, або модернізовані до сучасного рівня, і вони перевершують ті зразки, що стояли на озброєнні ЗСУ до початку російського вторгнення.

Наприклад, Україна отримала британські танки Challenger II, які поставили на озброєння наприкінці 1990-х років. Німецькі танки Leopard 2A6 – модернізована версія машини, що відповідає всім сучасним вимогам. Серед інших сучасних засобів — шведська БМП CV90, американські бронемашини Stryker та Bradley та багато інших.

Багато хто з цих систем перевершують за тактико-технічними характеристиками аналогічні російські, але їхні переваги стають і недоліком.

Річ у тому, що освоєння техніки екіпажем потребує часу. Будь-яка бойова машина використовується в бою, де інколи все вирішують навіть не секунди, а частки секунд, і тому екіпаж має вміти керувати на рівні рефлексів.

Після початку вторгнення західні партнери України намагалися передавати їй системи озброєнь радянського зразка — у цьому випадку не потрібно було витрачати час на навчання екіпажів, які добре знайомі з такою технікою. Однак згодом запаси доступних Т-72, БМП та інших машин почали вичерпуватись.

Танки іншої війни

Крім того, що українським екіпажам довелося освоювати малознайомі бойові машини, з ними мали навчитись працювати й інші військові — піхотинці, артилеристи, інженери. Тобто відпрацьовувати те саме бойове злагодження.

Те, що західні танки, бронетранспортери й БМП були створені для іншої тактики, не могло не позначитись на якості цього злагодження.

Як розповів ВВС український експерт у галузі бронетехніки Андрій Тарасенко, бронетехніка радянського зразка створювалась для зовсім іншої тактики, ніж західні системи.

За його словами, радянську бронетехніку розробляли в рамках технологічної ідеології, що сягає корінням у 1950-60 роки, коли Радянський Союз готувався воювати в умовах ядерної війни — повномасштабної, або із застосуванням тактичних ядерних боєприпасів.

"Все, що ми зараз застосовуємо, — це машини, створені в ідеології 1960-х років, створені в умовах майбутньої війни. Ми бачимо акцент на протирадіаційний захист, машини, екіпаж яких захищений від світлового випромінювання під час ядерного вибуху, в них мало щілин та вирізів", — пояснює він.

Російський експерт, який побажав залишитись неназваним, розповів, що радянська й західна бронетехніка розроблялись для протистояння одне одному, і тому найчастіше їхні характеристики прямо протилежні.

За його словами, західна бронетехніка створювалась з розрахунку радше на оборонну війну, і тому машини - більш захищені, важкі, їхня конструкція більше підходить для позиційних боїв.

При цьому, як зазначив російський експерт, до радянської (російської) техніки під час розробки пред'являли "підвищені вимоги при подоланні переправ, включно з переправами дном водойм та через не найміцніші мости".

Загалом радянська бронетехніка (та її подальший розвиток) відрізнялась легкістю й мобільністю, тоді як західні зразки створювались з концентрацією на захищеність.

Це досить різні концепції, і вони не могли не позначитись на характері техніки та її бойовому застосуванні.

Щоправда, як зазначив ізраїльський експерт Давид Гендельман, ця проблема в жодному разі не така гостра, як загальний рівень підготовки військових.

"Насправді велика частина особового складу знає про радянську тактику й техніку не більше, ніж про західну, вони не знали ні того, ні іншого. Вони просто не встигли довчитись, а безпосередньо на "західне" їм не вистачило кількох місяців бойового злагодження. Отримана західна техніка є досить універсальною, щоб діяти в різних видах бойового застосування, а не лише для якоїсь "західної" тактики", — вважає він.

Ще однією проблемою, судячи з публікацій і коментарів у пресі та соцмережах, стала різність систем, які Захід постачав і продовжує постачати Україні. За інформацією проєкту Oryx, на озброєнні ЗСУ стоять щонайменше дев'ять різних бронетранспортерів, понад десяток БМП та близько 10 типів танків.

Це дійсно може ускладнити планування й проведення операцій, де кожен компонент має бути пов'язаний з іншими, причому всі, включно з командуванням, повинні враховувати характеристики й властивості учасників бою. Наприклад, швидко перекинути гусеничні машини за кілька десятків кілометрів не вийде, а колісна бронетехніка може зав'язнути в полі під час бездоріжжя.

Але всі опитані ВВС експерти відзначили, що найбільшою проблемою в цій різноманітності систем є те, що для кожного типу необхідно організовувати постачання запчастин, компонентів, а часто і боєприпасів.

За словами Давида Гендельмана, "у будь-якому випадку на даному етапі цю проблему вирішити неможливо, тож доводиться працювати з тим, що є".

Що далі?

Попри песимізм коментаторів в оцінці підготовки українських військ перед наступом, майже всі вони зазначають, що ЗСУ все ще мають можливість якщо не досягти рішучого успіху, то відсунути лінію фронту на велику відстань.

Як зауважує Майкл Кофман, недостатньо підготовлені бригади ЗСУ отримують бойовий досвід в боях, і їхня боєздатність підвищується. А крім нових з'єднань, яким не вистачає злагодженості, на фронті діють досвідчені частини.

За словами Давида Гендельмана, дії української армії на півдні та сході більше нагадують не швидкий прорив на Харківщині, а вичавлювання військ з правого берега Дніпра в районі Херсона.

"У якомусь сенсі можна сказати, що це "не вийшов Харків, спробуємо Херсон": постійний тиск з фронту з повільним прогризанням та періодичним чергуванням тактики дрібних піхотних та більших механізованих підрозділів, одночасно з постійними ударами по тилах, логістиці, з контрбатарейною боротьбою та грою на накопиченні втрат та втягуванні резервів", - пояснює він.

При цьому українські удари ракетами по комунікаціях, зокрема мостах, які з'єднують Крим з материком, укладаються в американську тактику ізолювання театру воєнних дій.

"Завдяки збільшенню чисельності, РФ має багато сил на півдні, але більшу частину резервів або вже кинула в бій, або розгорнула в смузі оборони. Тоді як ЗСУ значну частину резервів ще не залучили. Тому попри втрати й недоліки у підготовці, ЗСУ все ще мають теоретичний шанс рано чи пізно пробити стіну російської оборони", — вважає ізраїльський експерт.