Пропозиція поїхати в Манчестер на футбольний матч між "Динамо"-Київ та "Манчестер Сіті" мені надійшла серед ночі. Колега мусив залишитися в Лондоні з сімейних обставин. Так я, в пуховій курточці, під якою ховався біло-блакитний светр, з бутербродом на дорогу і в дещо здивованому настрої опинилася перед Посольством України в Великій Британії, звідки вирушав наш фургон.
Окрім юних - і, ясна річ, перспективних дипломатів, у фургоні зі мною їхав футбольний супремо Української служби Бі-Бі-Сі Олег Рац.

Олег безперестанно говорив про бали в таблиці Europa League і про шанси Ман Сіті. Я прикидалася, що все розумію; а тим часом ми все наближалися з Лондона, який узагалі Англією важко вважати, до північного міста Манчестер.

За вікном проносилися все похмуріші й похмуріші пейзажі. На полях паслися вівці - як мені здавалося, все суворіші й суворіші. Врешті ми в'їхали в місто-герой Манчестер, і мені одразу стало страшно.
Манчестер, окрім самого центру, складається з районів, які не можна порівняти навіть з Оболонню, навіть із Теремками, ба навіть із Борщагівкою, а лише з найдальшою Троєщиною. І то ми говоримо про населення. Бо руйнація й депресивність Манчестера нагадали мені Макіївку. І стало зрозуміло, чому футбол і місцевий патріотизм відіграють тут таку важливу роль.

Поки ми доїхали, перед матчем лишалося дуже небагато часу, а хотілося славетного місцевого елю "Боддінгтон". В околицях колишнього легкоатлетичного стадіону "Сіті оф Манчестер Стедіум" виявився лише один паб. І все було б добре, але на дверях там чітко виднілася табличка:

"Тільки для місцевих фанатів!"

Спостерігши недобрі пики людей, які курили на виході з пабу, я засумнівалася. Моє кругле слов'янське обличчя й сильний тахтаулівський акцент навряд чи робили мене схожою на прихильницю Манчестер Сіті. Проте Олег не став мене слухати. "Ну нехай, принаймні домашні кольори Сіті - блакитний і білий, отож замаскуюся светром", - подумала я й перейшла на англійську мову.

Проте подальші події показали, чому з мене вийшов би нікудишній шпигун. Поруч із нами сидів пикатий дядько в біло-блакитному шалику, на нашою з Олегом материнською мовою було написано: "Динамо-Київ". А з іншого боку - "Манчестер Сіті".

-О, ти диви, - сказала я йому на рідній мові. - З одного боку одне, з іншого інше, а кольори однакові!

Дядько дивився на мене мовчки.

-Я був на грі в Києві, де наші програли, - зрештою сказав він англійською. В мене в голові пронеслися апокаліптичні картини: нас із Олегом викидають з пабу, ми відбиваємося, падає клітка з папугами, летить пір'я, розбиваються картини на рустикальні теми... але дядькові цього всього, видно, теж не хотілося, тому він просто відсалютував нам пивом.

Ну, а далі ми пішли на стадіон, з'їли там по традиційному хот-догу й випили дуже суворого північного напою "Бовріл" із варених бичачих кісток. Футбол був нудний, наші продули 0-1, але ми вирішили це вважати умовною перемогою, бо "Динамо" цей результат влаштовував.

"Поза грою" (якого я чекала, бо принаймні знаю, що це) так і не було. Запам'яталися тільки оголошення якоюсь дивною мовою, яка мусила правити за українську: ті оголошення жіночий голос читав із невимовною мукою і з таким російським прононсом, порівняно з якою Микола Азаров здавався взірцем української орфоепії. Ще запам'яталося, що гол забив болгарин. А ми ще їхні стотинки приймали в СРСР.

Наш стадіон був напівпорожнім. Через телевізійні вимоги гра почалася о шостій, і для багатьох це було занадто рано, щоб потрапити на стадіон із роботи.
За версією Олега, всі поїхали дивитися гру в Ліверпулі: всі, кого ми бачили по дорозі, окрім одного фаната в футболці воротаря Ман Сіті, були в ліверпульських кольорах. Він мріяв: "От якби випало й нам грати з Ліверпулем, поїхали б іще на 52 милі північніше, в Ліверпуль!"

Проте на наступній стадії - в одній четвертій фіналу Ліги Європи - "Динамо" випало грати з португальською "Брагою". Отож з одного боку до Португалії трохи далекувато, але з іншого - там і своїх українців-заробітчан для підтримки не бракуватиме.

• Закладка
• links.i.ua |
• Facebook |
• Livejournal |
• Twitter
• - Що це таке?

"Дорогі жінки України! Прийміть мої сердечні вітання із прекрасним святом весни - 8 Березня. Щиро бажаю вам добра і щастя, любові й радості, лагідних сонячних днів та здійснення усіх заповітних мрій. Щоб у вашому серці ніколи не згасав вогонь любові, а в родині завжди панували добробут і злагода. Нехай ваші діти будуть здоровими, а дім - благополучним. Зі святом Вас!" - так звернувся до українських жінок президент Віктор Янукович.

"Мені надзвичайно приємно вітати Вас сьогодні зі святом весни і любові - Міжнародним жіночим днем! Ваші прекрасні очі, чарівні посмішки завжди створюють піднесений настрій, додають наснаги, бадьорості й оптимізму, сповнюють життя світлом віри і надії", - підхопив Микола Азаров, керівник уряду, в якому немає жодної жінки.

Як неважко підмітити, в привітаннях двох українських лідерів з нагоди Міжнародного Жіночого Дня є такі слова:

Любов
Лагідний, сонячний
Мрії
Злагода
Діти
Дім
Віра
Надія

Досить легко також помітити відсутність таких слів:
Права
Кар'єра
Рівність
Сила
Внесок
Охорона материнства
Реальні кроки щодо боротьби з дискримінацією на робочому місці.

Міжнародний Жіночий День почали відзначати рівно сто років тому. Спершу він називався "Міжнародний День Жінок-Робітниць". Його ідея полягала в тому, щоб боротися за кращі умови праці для жінок на тлі інтенсивної індустріалізації. В дорадянській Росії в 1917 році масова демонстрація жінок у цей день стала одним з етапів, які призвели до жовтневої більшовицької революції. Свято прижилося й на радянському і пострадянському просторі. Зараз в Україні це свято весни, кохання, лагідних мрій, дому, і взагалі жінок, які не дуже багато виступають.

У цей день люди, які називають себе тверезо мислячими, люблять ставити питання: що святкуємо? Рівність прав? Гідність для всіх? Любов до наших дорогих і коханих? Статеву приналежність?

Є й такі, хто хоче копнути глибше за всіх. Останніми роками популярні теорії про те, що 8 березня - це завуальоване єврейське жіноче свято Пурим, ніби від цього щось змінюється. Видно, незнищенний прошарок суспільства в Україні, який не може спокійно жити, поки не знайде єврейську змову в якомусь явищі. Дехто бурчить, що це день Клари Цеткін.

Представники влади регулярно наголошують, що рівність жінок в Україні забезпечена Конституцією і чинним законодавством. Бо ж усім відомо, що в Україні Конституція і навколишня дійсність неподільні, практично як народ і партія.
А що ж народ? Народ, як показує березневе опитування Інституту Горшеніна, вважає, що чоловікам в Україні жити краще, чоловіки мають більше можливостей для самореалізації, і їм простіше зробити кар'єру.

Але ось привід для оптимізму.

55% жінок вважають, що працюють нарівні з чоловіками. 37,8% чоловіків вважають, що працюють нарівні з жінками.
Чверть чоловіків вважають, що жінки працюють гірше за них. П'ята частина жінок вважає, що це чоловіки працюють гірше за них.
4,5% чоловіків вважають, що жінки працюють краще; 6,2 відсотки жінок вважають, що кращими працівниками є чоловіки.
Не знали, що відповісти на ці питання, третина опитаних чоловіків і 18% опитаних жінок.

Отже, якщо жінки, на думку опитаних, і мають менше шансів зробити кар'єру, то принаймні очевидно, що з самооцінкою у них не так усе погано, і вони не лізуть за словом у кишеню.

І ще один цікавий момент у цьому опитуванні: фонд Горшеніна передбачив питання "Якби в родині було достатньо грошей, чи хотіли б українські жінки працювати?" (половина вважає, що хотіли б, 42% - що не хотіли б). Але показово, що соціологи не подумали запитати: якби в родині було досить грошей, чи хотіли б українські ЧОЛОВІКИ працювати? Мені дуже цікаво.

День весни, жінок, мімоз, коханих і дорогих бухгалтерш, про існування яких начальники згадують раз на рік, увійшов у побут нарівні з релігійними святами, і його тепер нікуди не подінеш.

Але ось чого немає: дня боротьби чоловіків за рівні права.

Відсутній день, у який чоловіки-домогосподарі, молодший медичний персонал, батьки, що весь час віддають вихованню дітей, учителі молодших класів та української мови й літератури встануть і скажуть: "досить! Годі нас принижувати і вважати невдахами! Ми - такі ж люди, як і жінки, ми хочемо жити в світі, який прийнято вважати жіночим, але ми обрали це життя і ці професії, ми пишаємося ними, і ми вимагаємо поваги і рівних прав".

Тільки, щоб не плутати, давайте призначимо його на дні, коли в продажі немає мімози. Наприклад, на Хануку.

• Закладка
• links.i.ua |
• Facebook |
• Livejournal |
• Twitter
• - Що це таке?

Джона Гальяно - одного з найвідоміших дизайнерів світу, головного творця Дому Діор із 1996 року - вигнали з роботи. Про це щойно повідомив Діор. Тобто не сам небіжчик Крістіан Діор, а керівництво Дому моди його імені.

Про те, що Гальяно - анфан терібль моди, я дізналася ще в 90-х роках, під час роботи в модному журналі "Єва" (який тоді виходив українською). З того часу яку статтю про Гальяно не читай, чи в британській пресі, чи у французькій, фраза "enfant terrible" (жахливе дитя) тягнеться за іменем цього дизайнера, як ніби це його по-батькові.

Гальяно екстравагантний і особисто, і в своїх колекціях, відверто нетрадиційної орієнтації і явно не створений для реального світу. Добре, думала часом я, що існує світ моди, в якому Гальяно та іже з ним комфортно, і можна бути анфан терібль. Попробував би він проявити свою екстравагантність де-небудь у Пирятині.

Цими ж днями Гальяно прославився в іншій іпостасі. Інтернетом поширилося відео, де він заявляє, що любить Гітлера. П'яний анфан терібль у паризькому кафе в артовому районі Маре додає своїм співрозмовникам, яких явно прийняв за єврейську пару: "Такі люди, як ви, були б мертві". Далі він пройшовся по зовнішньому вигляду жінки й назвав її шльондрою. Подробиці інциденту далі надходять, але, за припущеннями, вона запитала у нього, чому він не робить одяг, який можна було б носити.

Вже звучать голоси якщо не на захист Гальяно, то принаймні із закликами зрозуміти, в якому стресі він перебував на момент своїх нетверезих одкровень: за тиждень до двох дефіле, мовляв, дизайнер жив у неймовірному напруженні. Нагадують і про самогубство його славетного колеги Александра МакКвіна, дизайнера марки "Живанши" і марки свого імені, який покінчив із собою в віці 40 років у процесі підготовки до тижня моди.

Але навряд чи ці голоси змінять долю Гальяно: у нинішньому західному світі людина з репутацією ексцентрика може верзти казна-що досить довго, але зізнання в любові до Гітлера гарантує перерваний політ. Так само, як і антисемітські чи расистські заяви - у чому вже раніше переконався актор і режисер Мел Гібсон.

Чи є стрес і алкогольна інтоксикація виправданням у таких випадках? Дім Діор, стурбований величезним ударом по своїй репутації, так явно не думає. Та й недарма, мабуть, кажуть: що у тверезого на умі, те у п'яного на язиці.

Між Мелом Гібсоном і Гальяно, втім, є певна різниця. Якщо Гібсон усе життя виступав у своїх ролях та фільмах захисником традиційних цінностей, а під час інциденту з антисемітськими криками проявив себе в зовсім іншому світлі, то Гальяно завжди шокував, епатував, руйнував табу.

Чи справді він любить Гітлера і ненавидить жінок разом із євреями? Можливо, й сам Гальяно не відповість на це питання. Але могло бути й так: у світі, де вже нікого нічим не здивуєш, це жахливе дитя - якому все життя аплодували за епатаж - ухопилося за єдине справжнє табу, яким іще можна шокувати.

• Закладка
• links.i.ua |
• Facebook |
• Livejournal |
• Twitter
• - Що це таке?