Архіви 2010-06

Тут обожнюють футбол, однак фото Фабіо Капелло - тренера англійської збірної, якому загрожує звільнення, - на перших шпальтах газет не знайти. У день, коли Англія грає на Чемпіонаті Світу, тут не сперечаються, який з воротарів вийде в основному складі, не скасовують побачень і під час матчу можна знайти вільний паб. Коли Англія грала із США, на вулицях можна було зустріти людей з американськими прапорами. Шотландці демонстративно не вболівають за англійську збірну.

Утім, є нюанс: шотландські футбольні фанати не бажають своєму «великому брату» програшу з великим рахунком і не хочуть, щоб англійці осоромилися. Як на мене, саме ця, здавалося б, дрібна деталь дуже добре демонструє нинішні стосунки між заклятими друзями - Шотландією і Англією. Британські історики, соціологи, психологи, журналісти, економісти написали, пишуть і ще напишуть тисячі книжок про ці непрості стосунки, утім більшість погодиться, що відносини між Единбургом і Лондоном трохи потеплішали відтоді, як Велика Британія розпочала процес деволюції. Деволюція - це делегування повноважень регіонам, теоретично тимчасове, хоча терміни не обов'язково визначені. Британці вдалися до асиметричної деволюції, коли кожен регіон сам визначає, скільки повноважень йому треба вимагати. Наприклад, у Вельса, Північної Ірландії та Шотландії - різні фінансові й правові стосунки з Лондоном. Таке собі об'єднання в роз'єднанні. Якщо англійці вважають «деволюцію» справою завершеною, швидше принципом, за яким регулюються відносини з частинами Об'єднанного королівства, то будь-який шотландський політик нагадає, що деволюція - "процес". Звісно, знайдеться й той, хто уточнить - "процес поступового переходу до незалежності".

За грубим підрахунком процес деволюції розпочався наприкінці 70-х, коли населення п'ятимільйонної Шотландії проголосувало за відновлення Шотландського парламенту, який увійшов до складу парламенту Об'єднанного королівства під час «Акту про Унію»1707 року. В решті решт парламент Шотландії "Холіруд" відкрили 11 років тому. Якщо шотландська система освіти завжди відрізнялася від англійської, а банк Шотландії друкував власні гроші, то тепер шотландці можуть вирішувати усе, окрім питання податків, оборони й міжнародних відносин. Щоправда, Единбург, як і Белфаст має власне представництво в Брюсселі, а якщо Британія, наприклад, веде переговори в Єврокомісією про рибальство, то на зустріч обов'язково відправлять міністра Шотландського уряду.

Кам'яний, скляний, ергономічний, сповнений символів, функціональний, мінімалістський, технологічний, збудований відповідно до місцевого ландшафту парламент - головна місцева гордість. Здається, нині важливіша за Единбурзький замок.

На зустрічі троє депутатів з партій-опонентів (Лейбориської, Національної, Консервативної) в унісон пояснюють наскільки їхній Холіруд демократичніший і прогресивніший за лондонський Вестмінстер. Так як створювали його недавно, шотландці намагалися перейняти позитивний досвід з усієї Північної півкулі. У Шотландії дійсно справедливіша виборча система, спокійно працює уряд меншості, який теоретично можна відправити у відставку будь-якого дня, куди простіші відносини між депутатами і виборцями, а нове законодавство про доступ до публічної інформації майже унеможливило скандали з витратами, які так збентежили британців. Троє перших спікерів, очільник Шотландського уряду, кілька міністрів, п'ятірко депутатів, судді, адвокати, здається, хором співають оду Холіруду. Однак мені пощастило зустрітися ще з одним шотландським політиком - колишнім депутатом і першим міністром охорони здоров'я Сьюзен Дікон. На початку вісімдесятих вона ще студенткою брала активну участь у русі за незалежність, обралася до першого парламенту і врешті отримала міністерський портфель в одній з найважливіших для регіонального уряду сфер. У її голосі чується розчарування. Екс-міністр погоджується, що парламент Шотландії мало не казковий, що на її батьківщині куди краща за загальнонаціональну виборча система. От тільки місцеві політики забувають -перед тим як тріумфувати треба відповісти на питання: чи покращилося медичне обслуговування відтоді як Шотландія отримала парламент, чи стала кращою освіта, чи вирішилися проблеми із транспортом? Ні. За її словами, шотландські політики не помітили, як захопилися процесом, забувши про мету, створивши парламент і нормалізувавши його роботу, вони зарано подумали, що все зроблено.

Власне на цьому етапі дискусія "чи може бути незалежність самоціллю, так само як до певної міри самоціллю для шотландців став парламент" видалася надміру знайомою. Що первинне - вирішення проблем соціальних, а потім незалежна влада чи навпаки? Тож вирішила хай по другому колу запитати про це самих шотландців, в тому числі скептиків і ту саму Сьюзен Дікон. Як виявилося, і в цьому шотландці виявилися єдині. «Часи, коли спершу йшлося про медицину й освіту минули. Тільки маючи власний законодавчий орган, можна говорити про прогрес і відповідальність місцевої влади. В іншому разі відповіддю на всі негаразди будуть звинувачення на адресу Лондона. Окремий парламент - необхідний грунт, основа», - власне такими були всі відповіді. Я не беруся вирішувати наскільки репрезентативним виявилося опитування, але повірю тим, хто за своїм статусом має в цьому розбиратися. Розмови про те, що важливіше - власні інституції чи соцстандарти - шотландці вважають пройденним етапом, дискурсом минулого століття. Якби 11 років тому шотландці свій парламент не відновили, вони б досі говорили про необхідність його створити, а вже потім освіту, медицину й транспорт.

Багато в чому нормальні стосунки з Лондоном - теж результат деволюції. Хоча вряди-годи мова заходить про референдум щодо незалежності Шотландії, опитування стверджують: «за» проголосує близько 30% відсотків шотландців. Як зазвичай буває в соціології, якщо питання сформулювати інакше, змінивши незалежність» на «від'єднання», то таких ще менше. Хоча колишній дипломат і лідер одного з шотландських кланів обов'язково згадає про знайдену у сімдесяті в водах Шотландії нафту, сьогодні він зауважить, що нафта - минуле, що її вистачить на тридцять років, а тим часом Шотландія на передовій у розвитку енергії вітру. Хоча перший спікер нового Шотландського парламенту розповість, що серед загиблих в Афганістані найбільше шотландців, але тут же роз'яснить, що його співвітчизників традиційно більше в бойових частинах британської армії. Під час прийому Перший міністр Шотландіє не уникне можливості пожартувати над британським прем'єром, з яким зустрівся того дня, але так само гостро кепкуватиме зі своїх політичних опонентів на місці. Ще один шотландський міністр з гордістю пригадає, як свого часу тут під час одного з візитів освистали Маргарет, але додасть - насправді англійським робітникам за часів Залізної Леді жилося не краще, ніж шотландцям. От хіба Єлизавету Другу тут називають просто Єлизаветою, бо та, котра Перша ніколи не правила цим краєм.

На сам кінець знову додам, що шотландці обожнюють футбол й уважно слідкують за чемпіонатом світу, в тому числі за перипетіями довкола англійської збірної - просто неохоче в цьому зізнаються, кажуть «хіба зі спортивного інтересу». І так як нині на Туманному Альбіоні всі розмови про футбол, важко уникнути спортивних аналогій. Відносини Шотландія - Англія нагадують матч між країнами на тій турнірній стадії, коли обидвом командам вигідна нічия. Багата на дорогих гравців, з довгою історію успіхів Англія намагається не провокувати суперника, тоді як невеличка Шотландія щойно пробилася до фінальної стадії. Фани вимагають перемоги, але тренер розуміє, що маючи іншу вагову категорію - краще не ризикувати. Ось і грають зберігаючи ворота сухими поки час на їхньому боці. Звісно, така тактика працює лише в деяких матчах і гарантовано не у фіналі. На щастя, реальність складніша за футбол, а отже має куди більше варіантів розвитку ситуації окрім програшу чи перемоги.

• Закладка
• links.i.ua |
• Facebook |
• Livejournal |
• Twitter
• - Що це таке?

На диво багато українських журналістів нині говорять про журналістику як про бізнес, а про редакційну політику - як корпоративний інтерес власника. Особливо дивує, коли вдають, що це «нормально» і «як на заході». Чути щось подібне від колег з західних (читай капіталістичних) країн доводилося куди рідше. Хіба дехто обачно заміняв поняття «журналістика» на «мас-медіа». Американські та європейські медійники зазвичай воліють додати своїй професії дещицю вишуканості.
Наймолодший в історії головний редактор «Jerusalem Post», а сьогодні один із членів редколегії головної фінансової газети світу «The Wall Street Journal» порівнює журналістику з класичною музикою, а саме - дорогим і красивим хобі, яким не заробиш грошей, якщо тільки не граєш у дуже відомому оркестрі. Утім, до журналістики такого ґатунку він зараховує тільки таку, яку робить сам, а отже винятково газетну, винятково в респектабельному виданні, котрих на весь світ одиниці. Себе вважає, хай не першою скрипкою, але принаймні гарним віолончелістом. Можливо, самовпевненості йому додало звання «Young World Leader», присвоєне Економічним Форумом у Давосі, а, може, такими їх виховують у Лондонській Школі Економіки.

Та швидше за все ця впевненість завдяки тому, що «The Wall Street Journal» - перша загальнонаціональна газета США, де працює 2000 журналістів, 60 постійних бюро, це видання, котре щодня продає у середньому 2.1 мільйони копій, в тому числі китайською, іспанською, японською. «Необхідна складова хорошого оркестру не лише професіоналізм і тонкий музичний слух виконавців, а й уміння чути одне одного і диригента», - продовжує редактор. Необхідна складова роботи у «The Wall Street Journal» - сповідування редакційних принципів, тобто прийняття редакційної філософії, суть якої в тому, що вільний ринок уже врятував, рятує і врятує світ. Інакодумцеві тут не затриматися, але не тому що звільнять, чи скажуть шукати роботу відповідно до власних переконань. Без віри у вільний ринок у цьому енергономічному ньюзрумі почуватимешся, як атеїст у церкві. Редактор намагається пояснити, що «The Wall Street Journal», по-перше, не трибуна Вол Стріт, що їм закидають, а, по-друге, пропагує не вільний ринок для США, а вільний ринок для всіх, тож щойно Вашингтон почне щось субсидувати - американському уряду буде непереливки. Три роки тому «The Wall Street Journal» придбала корпорація найбільшого і водночас найодіознішого медіамагната світу Руперт Мердок. Звісно, намагаюся дізнатися, як це вплинуло на редакційну політику. «Аж ніяк», - запевняє мій співрозмовник. (Чи міг він сказати щось інше - подумала я.). «The Wall Street Journal» - перлина в медіа імперії австралійця і будь-яке втручання Мердока може похитнути віру читачів у незаангажованість видання, а це - однозначна втрата продажу, відповідно прибутків і зниження активів». Хто-хто, а Мердок не з тих, хто зарізаже курку, що несе золоті яйця. (Ну й для потреб ідеологічних він має щонайменше Sky та Fox). Редактор наполягає: щойно десь з'являється інформація про їхнього власника, «The Wall Street Journal» має критикувати його якомога голосніше, аби тільки не звинуватили у заангажованості. Окрім дотримання усіх базових журналістських стандартів, корпоративна політика «The Wall Street Journal» найжорсткіше регламентує фінансову діяльність журналісти, котрі не мають права грати на біржі, купувати акції, адже мають більший доступ до фінансової інформації і шанси цю інформацію використовувати, тож не зможуть залишатися неупередженими.
Один з членів редколегії іншого стовпа американської журналістики «The New York Times» сучасну журналістику (знову ж таки за винятком кількох дуже респектабельних видань-конкурентів і самого Таймз) порівнює з Голлівудом. «Ларрі... нагадайте мені його прізвище... а Кінг - ні, ні ці люди не мають до нашої професії жодного стосунку», - зауважує редакторка. За її словами «так звана сучасна американська журналістика» робиться як голлівудські блокбастери - багато спецефектів, зіркові обличчя, захмарні гонорари і мало сенсу. Справжня журналістика, на її думку, хіба в «The New York Times», але це робота ідеалістів, які не надто переймаються прибутками. Редакційна політика - окрема історія. Однак «The New York Times» - одні з небагатьох, хто попросив вибачення за свій непрофесіоналізм, зокрема про те, що вірили в існування зброї масового знищення в Іраку. Провину Таймз визнали у редакційній статті кілька років тому, відтоді намагаються спокутувати гріхи.

Ще один досвідчений британський журналіст, котрий півжиття пропрацював в інформаційній агенції «Reuters» порівнює журналістику зі спортом. Робота в інформагенції - безупинні стометрівки і марафони, де перемогу визначають секунди. Редакційні принципи - це жорсткі правила, порушення яких призводить до дискваліфікації, бо інакше ані він, ані його агенція не мали права порівнювати себе з багатократними олімпійськими чемпіонами.
Перекладати американо-британські медіареалії на українські грунт справа надто невдячна, особливо за відсутності Волл Стріт, дорогих оркестрів, Голівуду та набору золотих Олімпійських нагород. Хоча кожен із співрозмовників працює у приватній компанії, де перед акціонерами стоять конкретні фінансові задачі, жоден не назвав журналістику бізнесом, і не порівняв її з «виробництвом ковбаси», що також полюбляють деякі українські медівники.
Порівняння журналістики з зароблянням грошей в Україні до того ж небезпечне, бо наш бізнес і стосунки «власник-найманий працівник» функціонують за викривленими законами. Відповідно і редакційна політика, яку менеджери свідомо називають «корпоративними інтересами», звелася до сліпого виконання волі великого боса. Та й це не страшно, аж поки вказівки власника/акціонера законні. Бо, що б не наказав власник, працівник приватного ковбасного цеху не має права додавати в ковбасу зіпсоване м'яса, лікар приватного шпиталю не має права діагностувати іншу хворобу та рекомендувати шкідливі ліки, а робітник хімзаводу -
виливати нітрати у річку. Відповідальність виконавця не знімається. От тільки неясно чому тоді журналіст може брехати, приховувати інформацію і ставити суспільству не той діагноз - байдуже кому належить його компанія.

Ще тиждень тому могла б навести куди цікавіший і, здавалося, правильніший приклад (без жодних блокбастерів і оркестрів) - безперечно однієї з найбільш якісних газет у світі французької «Le Monde». Протягом десятиліть 53% акцій належить самим журналістам, що вберегло газету від «корпоративних інтересів». Якось у 80-ті редакція примудрилася звільнити головного редактора.
На жаль, сказати це сьогодні вже не можу: до кінця цього тижня журналісти «Le Monde» мають продати своє видання через фінансові проблеми. Щоправда, співробітники «Le Monde» самі обирають собі власника, такого, що не посміє вимагати від них сліпого сповідування «корпоративної політики», а за якийсь час доберуть по-французьки красивий відповідник для свого ремесла.

• Закладка
• links.i.ua |
• Facebook |
• Livejournal |
• Twitter
• - Що це таке?