Журналістика: класична музика, дешеві блокбастери, спорт чи виробництво ковбаси?
|2010-06-08, 9:26
На диво багато українських журналістів нині говорять про журналістику як про бізнес, а про редакційну політику - як корпоративний інтерес власника. Особливо дивує, коли вдають, що це «нормально» і «як на заході». Чути щось подібне від колег з західних (читай капіталістичних) країн доводилося куди рідше. Хіба дехто обачно заміняв поняття «журналістика» на «мас-медіа». Американські та європейські медійники зазвичай воліють додати своїй професії дещицю вишуканості.
Наймолодший в історії головний редактор «Jerusalem Post», а сьогодні один із членів редколегії головної фінансової газети світу «The Wall Street Journal» порівнює журналістику з класичною музикою, а саме - дорогим і красивим хобі, яким не заробиш грошей, якщо тільки не граєш у дуже відомому оркестрі. Утім, до журналістики такого ґатунку він зараховує тільки таку, яку робить сам, а отже винятково газетну, винятково в респектабельному виданні, котрих на весь світ одиниці. Себе вважає, хай не першою скрипкою, але принаймні гарним віолончелістом. Можливо, самовпевненості йому додало звання «Young World Leader», присвоєне Економічним Форумом у Давосі, а, може, такими їх виховують у Лондонській Школі Економіки.
Та швидше за все ця впевненість завдяки тому, що «The Wall Street Journal» - перша загальнонаціональна газета США, де працює 2000 журналістів, 60 постійних бюро, це видання, котре щодня продає у середньому 2.1 мільйони копій, в тому числі китайською, іспанською, японською. «Необхідна складова хорошого оркестру не лише професіоналізм і тонкий музичний слух виконавців, а й уміння чути одне одного і диригента», - продовжує редактор. Необхідна складова роботи у «The Wall Street Journal» - сповідування редакційних принципів, тобто прийняття редакційної філософії, суть якої в тому, що вільний ринок уже врятував, рятує і врятує світ. Інакодумцеві тут не затриматися, але не тому що звільнять, чи скажуть шукати роботу відповідно до власних переконань. Без віри у вільний ринок у цьому енергономічному ньюзрумі почуватимешся, як атеїст у церкві. Редактор намагається пояснити, що «The Wall Street Journal», по-перше, не трибуна Вол Стріт, що їм закидають, а, по-друге, пропагує не вільний ринок для США, а вільний ринок для всіх, тож щойно Вашингтон почне щось субсидувати - американському уряду буде непереливки. Три роки тому «The Wall Street Journal» придбала корпорація найбільшого і водночас найодіознішого медіамагната світу Руперт Мердок. Звісно, намагаюся дізнатися, як це вплинуло на редакційну політику. «Аж ніяк», - запевняє мій співрозмовник. (Чи міг він сказати щось інше - подумала я.). «The Wall Street Journal» - перлина в медіа імперії австралійця і будь-яке втручання Мердока може похитнути віру читачів у незаангажованість видання, а це - однозначна втрата продажу, відповідно прибутків і зниження активів». Хто-хто, а Мердок не з тих, хто зарізаже курку, що несе золоті яйця. (Ну й для потреб ідеологічних він має щонайменше Sky та Fox). Редактор наполягає: щойно десь з'являється інформація про їхнього власника, «The Wall Street Journal» має критикувати його якомога голосніше, аби тільки не звинуватили у заангажованості. Окрім дотримання усіх базових журналістських стандартів, корпоративна політика «The Wall Street Journal» найжорсткіше регламентує фінансову діяльність журналісти, котрі не мають права грати на біржі, купувати акції, адже мають більший доступ до фінансової інформації і шанси цю інформацію використовувати, тож не зможуть залишатися неупередженими.
Один з членів редколегії іншого стовпа американської журналістики «The New York Times» сучасну журналістику (знову ж таки за винятком кількох дуже респектабельних видань-конкурентів і самого Таймз) порівнює з Голлівудом. «Ларрі... нагадайте мені його прізвище... а Кінг - ні, ні ці люди не мають до нашої професії жодного стосунку», - зауважує редакторка. За її словами «так звана сучасна американська журналістика» робиться як голлівудські блокбастери - багато спецефектів, зіркові обличчя, захмарні гонорари і мало сенсу. Справжня журналістика, на її думку, хіба в «The New York Times», але це робота ідеалістів, які не надто переймаються прибутками. Редакційна політика - окрема історія. Однак «The New York Times» - одні з небагатьох, хто попросив вибачення за свій непрофесіоналізм, зокрема про те, що вірили в існування зброї масового знищення в Іраку. Провину Таймз визнали у редакційній статті кілька років тому, відтоді намагаються спокутувати гріхи.
Ще один досвідчений британський журналіст, котрий півжиття пропрацював в інформаційній агенції «Reuters» порівнює журналістику зі спортом. Робота в інформагенції - безупинні стометрівки і марафони, де перемогу визначають секунди. Редакційні принципи - це жорсткі правила, порушення яких призводить до дискваліфікації, бо інакше ані він, ані його агенція не мали права порівнювати себе з багатократними олімпійськими чемпіонами.
Перекладати американо-британські медіареалії на українські грунт справа надто невдячна, особливо за відсутності Волл Стріт, дорогих оркестрів, Голівуду та набору золотих Олімпійських нагород. Хоча кожен із співрозмовників працює у приватній компанії, де перед акціонерами стоять конкретні фінансові задачі, жоден не назвав журналістику бізнесом, і не порівняв її з «виробництвом ковбаси», що також полюбляють деякі українські медівники.
Порівняння журналістики з зароблянням грошей в Україні до того ж небезпечне, бо наш бізнес і стосунки «власник-найманий працівник» функціонують за викривленими законами. Відповідно і редакційна політика, яку менеджери свідомо називають «корпоративними інтересами», звелася до сліпого виконання волі великого боса. Та й це не страшно, аж поки вказівки власника/акціонера законні. Бо, що б не наказав власник, працівник приватного ковбасного цеху не має права додавати в ковбасу зіпсоване м'яса, лікар приватного шпиталю не має права діагностувати іншу хворобу та рекомендувати шкідливі ліки, а робітник хімзаводу -
виливати нітрати у річку. Відповідальність виконавця не знімається. От тільки неясно чому тоді журналіст може брехати, приховувати інформацію і ставити суспільству не той діагноз - байдуже кому належить його компанія.
Ще тиждень тому могла б навести куди цікавіший і, здавалося, правильніший приклад (без жодних блокбастерів і оркестрів) - безперечно однієї з найбільш якісних газет у світі французької «Le Monde». Протягом десятиліть 53% акцій належить самим журналістам, що вберегло газету від «корпоративних інтересів». Якось у 80-ті редакція примудрилася звільнити головного редактора.
На жаль, сказати це сьогодні вже не можу: до кінця цього тижня журналісти «Le Monde» мають продати своє видання через фінансові проблеми. Щоправда, співробітники «Le Monde» самі обирають собі власника, такого, що не посміє вимагати від них сліпого сповідування «корпоративної політики», а за якийсь час доберуть по-французьки красивий відповідник для свого ремесла.
