"Як я їхав найшвидшим потягом на планеті"

Шанхайський поїзд на магнітній підвісці, що з'єднує міжнародний аеропорт Пудуна й систему міської підземки, може розвивати швидкість до 430 км/год.

Я відійшов від стійки реєстрації, тримаючи в руках посадковий талон. До відправки мого рейсу з Шанхаю лишалось менше двох годин, але замість іти до воріт, я розвернувся, щоб піти геть.

Якщо я правильно розрахував час, то можу скористатись шансом пережити ще одну пригоду перед тим, як залишу Китай. Я хотів проїхатись найшвидшим пасажирським потягом на планеті.

Шанхайський поїзд на магнітній підвісці, що з'єднує міжнародний аеропорт в Пудуні й систему міської підземки, може розвивати швидкість до 430 км/год, а це майже третина від швидкісті звуку.

Як один із небагатьох доступних широкому загалу магнітопланів у світі, це технологічне диво радше очікуєш знайти в тематичному парку, ніж на транспортній мапі.

Залізничний вокзал розташований прямо в центрі міжнародного аеропорту, а навколо - вказівні знаки китайською та англійською із симпатичними зображеннями поїзда, що мчить над рейками. І це не вигадка художника.

На відміну від простих поїздів, що котяться по рейках, магнітоплани ковзають, обходячи опір сили тертя.

Той, хто колись грався з магнітами, знає, що протилежно заряджені полюси притягуються, а два плюсові (чи мінусові) відштовхуються.

Магнітоплани використовують цю енергію, швидко вмикаючи і вимикаючи електромагніти, які рухають вагони вперед із надзвичайною швидкістю.

Я не зануда-ботан, але як фанат транспортних новинок, мав обов'язково це спробувати.

На дорогу до вокзалу знадобилося лише кілька хвилин. Там я знайшов автомат із продажу квитків і ознайомився з варіантами.

Квиток в обидва кінці коштував 80 юанів, що набагато дешевше, ніж квиток у Шанхайський Діснейленд.

Серед пропозицій був квиток першого класу, але я не спокусився на це, подумавши, що навряд чи в такому високотехнологічному потязі вагони економ-класу будуть обшарпаними.

Потім я глянув на мапу і завагався, усвідомивши, що збираюся зробити.

Якщо все піде за планом, моя подорож туди і назад, довжиною в 60 км, триватиме менше ніж 20 хвилин.

Якщо ні - я матиму цікаву розмову з представником авіакомпанії, пояснюючи, чому спізнився на літак.

Коли через вісім хвилин я приїхав на станцію в Лонг'яні, мені захотілося вийти і сісти на перший же потяг назад.

Це був мій останній шанс передумати. Але зробивши глибокий вдих, я засунув 100 юанів у щілину автомата.

За хвилину я вже заходив у сяючий вестибюль із золотими колонами. На електронному табло висвітлювався зворотній відлік до прибуття наступного поїзда.

Завдяки своїй нерішучості й автомату з продажу квитків я щойно пропустив попередній потяг, а до наступного залишалося майже вісім хвилин.

Коли на табло лишилася одна хвилина, на станцію з тихим гудінням заїхав блискучий білий потяг із чотирьох вагонів.

Автоматичні двері розсунулися, і я зайшов у чистий сучасний салон із сидіннями, оббитими м'якою блакитною тканиною. Досить мило, але нічого надзвичайного, крім електронного табло і спідометра в обох кінцях вагону.

Коли відлік на табло дійшов до нуля, двері зачинилися, і ми плавно виїхали зі станції.

Потяг відразу ж набрав швидкість і, як високотехнологічний гонщик, продовжував прискорення.

Дуже швидко на спідометрі з'явились цифри "100 км/год", потім "200 км/год". Із кожною новою позначкою в вагоні наростало пожвавлення.

Я думав, що мої попутники будуть незворушними, втупляться у смартфони та ігноруватимуть дивовижу подорожі. Та вони були збуджені, мов школярі.

На швидкості 300 км/год пасажири почали позувати для фото на фоні спідометра у проході між рядами крісел.

Пейзаж за вікном перетворився на розмите полотно. Всередині вагону "білий шум" ставав гучнішим. "Таке відчуття, ніби я лечу", - прокричав Тін Нгуєн, турист із Каліфорнії.

За мить ми досягли швидкості 431 км/год, що створило відчуття вільного падіння, достатньо тривале, щоб отримати насолоду від цього дива.

Потім поїзд почав уповільнюватися: 300 км/год, потім 250. На швидкості 100 км/год нам здалося, що ми ледве повземо.

Я схопив сумку і приготувався до швидкої пересадки. Коли двері розсунулись, я помчав до виходу, але замість звернути ліворуч до виходу з вокзалу - кинувся праворуч.

Я ковзнув карткою по турнікету, поспішив на платформу і з подивом зрозумів, що опинився біля того ж вагону, з якого щойно вийшов. Я міг би лишитись у вагоні, зекономивши на зворотному квиткові. Помилка недосвідченого користувача магнітоплана.

На зворотному шляху я помітив нові деталі подорожі: машини, що повзли по шосе паралельно рейкам, зникли. Але спочатку втратили чіткі контури, коли поїзд набрав швидкість.

Десь за чотири хвилини декілька пасажирів кинулись до одного боку поїзда. Я відірвав погляд від спідометра і помітив нечітку пляму за вікном. Це був інший магнітоплан, що рухався в протилежному напрямку.

Потяг уповільнив хід, і незабаром я вже крокував до терміналу. Цього разу я слухняно попрямував до охоронців та працівників імміграційного контролю, які рухались так повільно, що аж боляче було дивитися. Коли я нарешті дійшов до воріт, половина пасажирів мого рейсу вже зайняли свої місця.

Я прослизнув у салон літака за спинами пари, яку помітив у черзі на реєстрацію. Обвішані торбинками із магазину "дьютіфрі", вони мали знуджений і дещо похмурий вигляд.

Я не бачив їхніх покупок, але не сумнівався, що везу додому кращий сувенір.

Прочитати оригінал цієї статті англійською мовою ви можете на сайті BBC Travel.