"Як я навчилася жити з багатьма "я"

Важка емоційна травма може спричинити рідкісний психічний феномен, в результаті якого особистість людини розщеплюється на дві, три або більше. Кожна з таких альтер-особистостей по-своєму сприймає дійсність та взаємодіє з нею.

Як почувається людина, яка живе з таким синдромом?

До 40-го дня народження Мелані Гудвін не пам'ятала свого життя до 16 років. Тоді сімейна трагедія стала спусковим гачком для катастрофічних змін в її голові.

Лише багато років по тому жінка зрозуміла, що всередині неї живе кілька різних особистостей, кордони між якими не завжди є чіткими.

Всі ці альтер-его були Мелані, але Мелані різного віку: в 3 роки, в 16 і так далі.

Причому вікові етапи були не випадковими.

Поступово, пробиваючись крізь моторошний хор голосів у голові, до Мелані прийшли спогади: у трирічному віці вона пережила насильство, і ці епізоди повторювалися до 16 років.

"У мене немає доказів, - зазначає вона. - Мені просто доводиться жити з тим, що, як я вважаю, зі мною колись сталося, а також з моєю теперішньою реальністю".

У Мелані - множинна особистість, або, як тепер називають цей стан, "дисоціативний розлад ідентичності". Зміна термінології відбиває точнiше розуміння фахівцями суті захворювання.

Ідентичність - це спогади, поведінка в різних ситуаціях, ставлення до різних речей, сприйняття свого віку... І все це змінюється всередині однієї людини разом і повністю.

Мелані говорить про себе "ми".

"Ми складаємося з дев'яти різних людей, кожна з яких веде окреме життя, намагаючись позбутися пам'яті про насильство, що трапилося в дитинстві".

Життя з дисоціативним розладом ідентичності часом буває справжнім пеклом, говорить жінка. Мелані бракує відчуття цілісної індивідуальності, звичайного для більшості людей.

Раптове усвідомлення того, що в ній живуть кілька особистостей, які часом воюють одна з одною, для жінки було як грім з ясного неба.

Як же вона зрештою навчилася жити з багатьма Мелані всередині?

Розщеплення

Ми спілкуємось із Мелані в затишному кабінеті для консультацій Поттергейтского центру допомоги людям з дисоціативним розладам, що у місті Норвіч (Велика Британія).

Центр очолює Ремі Акварон, психотерапевт-аналітик, колишній директор Міжнародного товариства з вивчення дисоціативних розладів.

За свою понад 30-річну кар'єру Акварон працював із сотнями пацієнтів з такими розладами.

У більшості випадків, каже він, ці люди в дитинстві пережили насильство з боку дорослих, зазвичай у віці до 5 років.

Згідно з теорією, щоби впоратися зі спогадами про пережитий стрес, дитина перестає асоціювати себе з особистістю, яка постраждала, і таким чином розділяє себе на кілька частин.

Одна частина її особистості, як і раніше, зберігає спогади про пережите, а інша - ніби народилася вже після того, що сталося, і ніякого відношення до тих подій не має.

Або, наприклад, одна частина "я" пам'ятає про емоційну травму, а інша іде спати, третя спускається до сніданку і збирається в школу.

Якщо насильство тривало декілька років або, якщо дитина страждала від різних дорослих, то можлива поява ще більшої кількості особистостей всередині однієї.

Це "відокремлення" від страждання допомагає дитині жити далі. Фактично це такий радикальний спосіб пристосування, зазначає Акварон.

Утім, дисоціативний розлад розвивається не у всіх, хто пережив емоційну травму в дитинстві.

Як зазначає Ремі Акварон у своєму дослідженні, важливим сприятливим чинником є відсутність здорових близьких стосунків із дорослою людиною - прив'язаності.

Як пояснює психологія розвитку дитини, прив'язаність формується між малюком і дорослим, який піклується про нього.

Це - турбота не лише про фізичний чи матеріальний добробут дитини, але й про її емоційний стан. Таким чином доросла людина допомагає дитині зрозуміти свої емоції та впоратися з ними.

Без такого зв'язку, який може зруйнувати смерть близького родича, відсутність уваги до дитини чи жорстоке поводження з нею, маленька людина залишається наодинці зі своїми емоційними травмами.

І це стосується не лише трагічного досвіду. Загалом діти, які мали міцні теплі стосунки з дорослими, краще розвиваються та мають успішніше життя.

"У них - більш гармонійні відносини з партнером, вони менше страждають від стресу та навіть більше заробляють. Вони взагалі отримують помітно більше задоволення від життя", - пояснює Венді Джонсон, професор психології з Університету Единбурга.

Звичайно, це не означає, що в ранні роки наша особистість формується раз і назавжди. Щойно змінюються обставини життя, ми теж починаємо змінюватися.

Не дивно, що підлітки і юнаки так часто замислюються про самоідентифікацію, додає Джонсон. Адже саме в цьому віці у них і навколо них багато чого змінюється.

Близький зв'язок із дорослим і стабільність в житті дають відчуття цілісної особистості. Але якщо такі теплі стосунки відсутні, то риси дисоціативної особистості починають шалено розгойдуватися.

Одна з особистостей Мелані страждає на анорексію, інша - двічі робила спробу самогубства, оскільки відчуття розщеплення "я" завдавало дівчинці страшенних страждань.

Трирічна Мелані легко впадає в ступор від жаху, коли стикається з речами, що нагадують їй про емоційні травми минулого. З іншого боку, 16-річна Мелані може бути веселою та безтурботною.

Вона не грає ролі цих людей, вона дійсно є ними. Коли 64-річна Мелані поводиться як трирічна дитина, це просто на передній план виходить її інша особистість.

Зв'язок із минулим

Оскільки спогади однієї з особистостей можуть бути недоступними для інших, люди з дисоціативним розладом часто "втрачають" цілі відрізки часу.

Їм часом здається, що вони просто перестрибнули через кілька днів, а то й тижнів.

"Дехто дозволяє собі амурні пригоди. Але це не можна назвати зрадою, адже людина в цей момент просто не пам'ятає, що вона одружена чи заміжня", - пояснює Мелані.

Сама вона страждає від того, що не має хронології власного життя, не може уявити собі порядок, в якому з нею відбувалися різні події, починаючи від народження.

Її життя розбите на фрагменти, які погано співвідносяться один з одним.

"Я знаю, що я заміжня, - наводить вона приклад. - Але я це розумію тільки як спостерігач, дивлячись на себе з боку. Це не стало частиною мене, не зберігається в моїй пам'яті".

Люди з таким розладом часто скаржаться на поверхове сприйняття життя, підтверджує Акварон.

"Для більшості з нас спогади, підкріплені пережитими емоціями, забезпечують особистий ланцюжок подій, що починається з глибокого минулого, з нашого дитинства, що дає нам відчуття "безперервної" власної історії", - пояснює фахівець.

Людина з дисоціативним розладом не може відстежити себе в часі, додає він.

У цьому сенсі однією з психологічних переваг релігійності можна вважати те, що людина ніколи не відчуває себе самотньою або покинутою.

Її стосунки з Богом існували і тоді, коли вона була маленькою, і тоді, коли подорослішала. Де б ти не був, Бог завжди з тобою, підкреслює Акварон.

Є й інші способи відновити зв'язок із власним минулим. Раніше психологи вважали, що ностальгія може бути шкідливою.

Тепер їхня думка змінилася. Ностальгія власне й формує те саме відчуття "безперервності себе", вона підсилює почуття приналежності до навколишнього світу.

Це почуття цілісності свого "я" допомагає орієнтуватися в житті і насамперед у суспільстві.

У злагоді з усіма

Минуло приблизно чотири роки з того часу, як Мелані почала усвідомлювати в собі кілька особистостей. Одного разу в бібліотеці, де вона працювала, вона натрапила на книжку Джоан Френсіс Кейсі "Зграя".

Почавши читати її, Мелані дуже швидко зрозуміла, що вона, як і авторка книжки, має множинну особистість.

Вона розповіла про це чоловікові, з яким прожила до того моменту вже понад 20 років. "І він відповів, що це дещо пояснює", - згадує Мелані.

"Тому що він міг одного дня запитати мене "Хочеш кави?", а я йому відповідала: "Так, дуже хочу!" Але іншим разом на таке саме запитання я могла відповісти: "Ти ж знаєш, що я не п'ю каву. У мене на неї алергія".

"16-річна Мелані не п'є кави, а я люблю каву! Чоловік раніше казав, що ніколи не знає, до якої з Мелані він повернеться додому ввечері. А я тоді просто не розуміла, що він має на увазі".

Дивно, що вона так довго прожила з чоловіком, який не здогадувався, що з нею відбувається.

"Я була хорошою матір'ю і взагалі я непогано справлялася з соціальними ролями, з розумінням поведінки інших людей", - додає жінка.

На відміну від інших пацієнтів із дисоціативним розладом ідентичності, Мелані відчуває, що має одну домінуючу особистість, яка відповідає її справжньому віку.

Консультації фахівців дуже допомогли Мелані. Першим кроком був правильно поставлений діагноз. Адже її захворювання досить легко сплутати з чимось іншим.

Тих, хто чує голоси, часто називають шизофреніками.

Тим, хто відчуває різкі зміни настрою, можуть поставити діагноз біполярного розладу.

Того, хто, як трирічна дитина, ховається під ліжком від страху, можуть охрестити психопатом. І так далі.

Навіть у Великій Британії діагноз "множинна особистість" ставлять неохоче, попри те, що він є у всіх основних психіатричних довідниках.

Припускають, що приблизно 1% британців страждає на цей розлад (приблизно стільки людей мають шизофренію). Але все ще існує достатньо скептиків, які вважають, що ці люди просто грають у роздвоєння особистості, що це - їхні фантазії.

Втім, останні дослідження за допомогою МРТ мозку підтверджують: ці люди не грають, і це - не фантазії.

Тепер Мелані очолює асоціацію людей з дисоціативним розладом ідентичності First Person Plural.

Вона часто проводить бесіди з психологами, психіатрами, лікарями загальної практики та соціальними працівниками, намагаючись переконати їх, що цей розлад - цілком реальна річ.

Таким пацієнтам можна допомогти, але полегшення вони починають відчувати тільки після багатьох місяців терапії під керівництвом фахівця.

За словами Мелані, потрібна глибока та взаємна довіра між пацієнтом і лікарем, який допомагає налагодити стосунки між різними іпостасями самого себе, підштовхує до спілкування зі своїми альтер-его, вчить поважати їх.

Життя Мелані потроху налагоджується. Але вона все ще відчуває певні труднощі.

Наприклад, збираючись на прогулянку з чоловіком, у будь-яку мить 16-річна Мелані може завередувати і вирішити одягти щось інше, а 8-річна Мелані захоче взяти з собою улюблені іграшки.

Одного разу, вирушаючи на роботу до бібліотеки, вона дозволила 16-річній одягнутися так, як та хоче, але при цьому їхати довелося на велосипеді, адже в 16 років Мелані не водила машину.

"Поступово ми навчилися розуміти, що з нами з усіма відбувається", - додає жінка.

Звісно, трапляються критичні ситуації, коли, приміром, якийсь відвідувач бібліотеки ненавмисно може викликати погані спогади дитинства.

"Тоді я звертаюся до своїх дитячих "я" і кажу їм: не хвилюйтеся, бібліотека - це місце, де вас ніхто не образить. Я вам обіцяю, все буде добре, я подбаю про вас", - розповідає жінка.

Отже, різні особистості Мелані нікуди не зникли, але вони навчилися мирно співіснувати.

"Ми - не одне, але ми домовилися жити в злагоді, - підсумовує жінка. - Зазвичай це вдається".

Прочитати оригінал цієї статті англійською мовою ви можете на сайті BBC Future.

...