"Як Гашек": чи можна жартувати про армію?

За час конфлікту на Донбасі в українському медіапросторі виник своєрідний жанр - щоденники бійців. <link type="page"><caption> Десятки мобілізованих та добровольців</caption><url href="http://www.bbc.com/ukrainian/society/2015/06/150604_soldiers_online_ko" platform="highweb"/></link> у соцмережах розповідають про їхній побут у тилу та на передовій.

Нерідко у дописах виринає й суперечливий та не завжди зрозумілий цивільним "армійський гумор".

Наприклад, один з артилеристів 72-ї бригади після відбиття <link type="page"><caption> атаки сепаратистів під Мар'їнкою</caption><url href="http://www.bbc.com/ukrainian/politics/2015/06/150604_maryinka_donbas_attack_causes_sd" platform="highweb"/></link> лаконічно пише: "Що й треба було довести". А інший боєць зі звичками хіпстера розмірковує, що краще: три години простояти на морозі на блокпостах або три години вислуховувати у казармі, як сусід по телефону спочатку свариться, а потім мириться з дівчиною.

Гумор в часи конфліктів - дуже делікатна тема. Якщо Солдат Швейк Ярослава Гашека вже став класикою, то в інших випадках не все так однозначно. Наприклад, у радянські часи трагікомедію "Женя, Женечка и "катюша" не хотіли випускати у прокат, бо "жартувати про Велику вітчизняну війну не можна".

Рекламщик з Києва Дмитро Якорнов, який пішов у армію добровольцем разом з четвертою хвилею мобілізації - один з "армійських блогерів".

Свої детальні описи "учебки" в Десні та подальшої служби він рясно супроводжував жартами та армійськими байками. А після того, як пішов з армії, видав книгу: "То АТО. Щоденник добровольця" - зі стилізованими під дитячі малюнки танками і літаками на обкладинці.

Про те, як до його текстів ставилися товариші по службі та командири, а також, як відреагували на пропозицію їх опублікувати російські видавництва, сам автор "Щоденника..." розповів у інтерв'ю ВВС Україна.

Терапія під обстрілами

ВВС Україна: Як з'явилася ідея написати книгу за мотивами служби?

Дмитро Якорнов: Ідея була просто вести щоденні записи, щоб нічого не забути. І щоб рідні могли читати, що відбувається зі мною. А пізніше, коли тексту стало багато і почали звертатися різні видання, вирішили - чому б не видати книгу.

ВВС Україна: А чому вирішили додати гумору у свій армійський щоденник? Наскільки зараз взагалі доречно жартувати про армію та АТО?

Д.Я.: Ця межа між тим, про що можна жартувати, а про що не можна, для мене була дуже важлива. Я намагався нікого не образити...

Якби за час моєї служби у нас була б якась складна ситуація, трагічні події, то зрозуміло, що я б про це не жартував. Я ж не психічно хворий. Але оскільки нічого подібного з нами не сталося, то я вирішив, що по-перше, жартами сам себе приводжу у якийсь більш веселий стан, а по-друге, допомагаю солдатам, які служать зі мною - вони читають по-вечорам і сміються.

Це була, свого роду, терапія. Особливо, коли ми потрапили вже у зону АТО й щовечора почалися артилерійські обстріли - настрій у всіх падав нижче плінтуса.

Та і як з'являвся цей гумор? Це були якісь абсурдні ситуації в армії, у які я потрапляв. Тут нічого придумувати не було потрібно, просто бери й записуй...

Це був гумор, з одного боку, сатиричний, а з іншого - просто така вже у нас армія.

ВВС Україна: Чи є якісь особливості армійського гумору?

Д.Я.: У мене таке враження, що планка гумору в армії суттєво занижена. От коли стоять вишикувані солдати, вони ведуть себе зовсім по-іншому, ніж звичайні люди. Достатньо щось гаркнути на непристойну тему, як всі вже сміються. Може це якийсь масовий інстинкт, а може трапляється тому, що постійно немає жінок, всі непристойності викликають якийсь нездоровий ажіотаж.

Серйозних розмов у армії взагалі фактично ніхто не веде. Для мене це було дуже дивним. От ми з друзями збираємося й іноді говоримо на досить серйозні теми. А в армії навпаки - люди часто уникають серйозних тем.

ВВС Україна: Навіть у зоні АТО?

Д.Я.: Так. Коли хтось когось починає іншого "грузити", його смикають: "Облиш, там зверху всі... негарні люди, навіщо про них говорити?".

Насправді ж усі реалісти, розуміють, що вся ця ситуація з АТО на довгі роки, і таким чином намагаються якось себе розкручувати...

Цей армійський гумор - це якась захисна реакція, спосіб для того, щоб агресія йшла в інше русло.

ВВС Україна: Полігон в Десні у вас описаний досить депресивно - багато п'янства, неорганізованості. Вас не звинувачували, що писати так - це зрада і відлякування мобілізованих?

Д.Я.: Та я хотів навіть у ЗМІ звертатися, щоб нами почали хоч якось займатися в Десні. Бо там, якщо ти сам собі не придумаєш заняття, то можна було днями просто лежати і нічого не робити.

Мої батьки навіть телефонували на гарячу лінію в Міноборони. Але нам сказали - ви нічого не зробите, про це всі знають і так, але для стількох мобілізованих просто не вистачає командного складу.

У моєму ремонтному батальйоні не було ні техніки, ні вчителів, ні підручників. Якщо з розвідкою, піхотою і танкістами ще нормально займалися, то з такими "каліками", як рембат, ніхто справи не мав.

Тож я і вирішив, що треба все описати, як є...

ВВС Україна: Були якісь образи через щоденник?

Д.Я.: Був момент, коли я підставив одну людину. Просто вона аж надто вихвалялася своїми амурними пригодами.

У мене проскочила фраза, яка була досить двозначна, але одна з дівчат сприйняла її на свою адресу. Говорилося про те, що от тернопільські дівчата і волонтери допомагають тернопільським хлопцям, одеські - одеським. А от, мовляв, є такий хлопець, якому допомагають і одеські, і полтавські. І все - виявилося, що полтавська не знає про одеську. Я фразу одразу затер, але було пізно.

Ставлення командирів

ВВС Україна: А командири ображалися?

Д.Я.: Були моменти, коли висміювалися саме командири. Коли, наприклад, на травневі свята прийшов п'яний командир і розповідав нам, що треба, щоб рота скинулася йому на те, щоб він з якоюсь дівчиною відпочив.

Мене це настільки обурило, що я спочатку взагалі хотів подати цей випадок повністю. Але пізніше я його пом'якшив, адже побачив, що офіцер, у принципі, хороший. В зоні АТО він не вживає і лише на свята дозволив собі зайвого.

Коли він прочитав про себе цей момент, він був дуже злий. Але ні до чого конкретного це не призвело, ми з ним переговорили і я прибрав деякі фрази. Але щоб мені хтось бив морду, такого не було.

ВВС Україна: Як начальство взагалі ставилося до щоденника?

Д.Я.: У Десні всі майори та інші начальники не знали, що я його веду. Там про них багато чого не дуже приємного. Але навесні минулого року там усім було все одно.

А пізніше, коли перевели у Чернігів та у зону АТО, щоденник спочатку викликав обережну недовіру. Потім був великий позитив - за рахунок того, що через Facebook я просив допомоги для нашого облаштування, читачі надсилали якісь кошти. За них ми облаштували два бліндажі, щоб не жити в полях.

Ставлення офіцерів до мого щоденника десь місяць було позитивним, вони бачили, що це реально приносить користь. Мене щодня питали: "Що там волонтери?"

Однак це тривало, поки інформація не почала поширюватися серед усього нашого керівництва сектора. Тоді почалися проблеми.

Керівництво вирішило, що занадто багато уваги до нього прикуто. І хоча з точки зору конспірології у щоденнику нічого такого не було, навіть юристи це підтвердили, але за місяць почався негатив. Знайшлися люди, які угледіли щось, що видавало наші позиції.

Зацікавилися й вищі чини. Пригадую, як лежу я у в кімнаті і чую, як на вулиці розмовляє по телефону наш старший офіцер: "Так, товариш генерал. Так, завівся у нас солдат-жартівник. Але він пише гарно, смішно. Як Гашек".

Десь п'ять хвилин він мене захищав, але потім чую, що тон почав змінюватися й офіцер сказав: "Прийняв, виконую". І на наступний день мені сказали, щоб у Facebook нічого не викладав.

ВВС Україна: А була якась формальна заборона?

Д.Я.: Сказали, що я нібито вже понаписував на те, що мене притягне СБУ до відповідальності за розголошення. Але жодних сигналів від самої СБУ не надходило.

Щоденник "карателя"

ВВС Україна: А з "того боку" не писали - з "ДНР" та "ЛНР"? Чи з Росії?

Д.Я.: Був момент, коли мені прийшла у голову ідея, що, можливо, цей текст буде цікавий комусь у Росії. Там же є прогресивні люди, не всі заражені імперським шовінізмом і ксенофобією.

Я надіслав пропозиції у кілька російських видавництв і отримав у відповідь просто шалену кількість огидних відповідей. Писали: як можна "танцювати на кістках", "ми ніколи не будемо розмовляти з карателем" і радили, куди мені подіти мій текст.

І це ж писали літредактори, освічені люди. Для мене це було шоком - така реакція на текст, який вони навіть не читали.

Але от коли один відомий блогер у себе розмістив посилання на мій щоденник, у коментарях виникла велика сварка про те, хто на яких позиціях у цій війні. Після цього до мене звернулося кілька росіян, які попросили надіслати книгу поштою, що я і зробив.

Проблема алкоголізму перебільшена

ВВС Україна: Які найбільші проблеми в українській армії, на вашу думку?

Д.Я.: Свого часу написав такий собі FAQ по цьому. Тоді на перше місце поставив хвороби.

Дуже важко було залишитися у нормальному стані, якщо поруч усі чхають та кашляють (У книзі описаний випадок, коли взимку 2015 р. у казармі в Десні, в якій жив Дмитро Якоронов, грипом та ГРВІ перехворіли майже всі солдати, які там перебували. - Ред.). Зараз ситуація, здається, стала кращою. Я дзвонив хлопцям, так вони кажуть, що цією зимою вже майже ніхто не хворів. Може, тоді в "учебці" такий спалах був.

Сьогодні ж найбільшою проблемою є те, що наші офіцери в головах ще залишаються військовими радянського зразка і не можуть чимось зайняти мобілізованих. Якщо офіцер хоче щось зробити зі своїм підрозділом, то він його ганяє і чомусь навчає. Але таких, на жаль, дуже мало.

Тому з тих двох сотень людей, з якими я познайомився у армії, лише кілька сказали, що вони задоволені підготовкою, що вони у Яворові займалися з інструкторами НАТО. Таких було двоє.

А у нашому підрозділі ніяких навчань по суті не проводилося. Я, яким був до армії, таким і повернувся.

ВВС Україна: А яка ситуація з алкоголізмом?

Д.Я.: Ця проблема, на мою думку, перебільшена. Так, вона існує, однак це ж проблема всього суспільства. Як можна її раптово вирішити в армії? У деяких селах після 12:00 може вже не виявитися жодної тверезої людини. А в армії з сіл 50-60% бійців.

У нас у підрозділі кількість тих, хто багато пив, ніколи не перевищувала 10%. Коли зовсім погано з дисципліною стало, дійшло десь до 20%. А потім знову стало так, що пило кілька людей, десь 5%.

Тих, хто були найбільш проблемними - бігали, махали кулаками й починали хапатися за зброю, - довго виховували, а якщо це не допомагало, то переводили в інші підрозділи. Або ж вони самі ставали більш адекватними. Я знаю трьох людей, які в "учебці" вели себе просто по-свинськи, а в АТО півтора місяці були у повній зав'язці.

В армії діє досить ефективна система штрафів. Якщо хтось напивається, то ним одразу займається Військова служба правопорядку, суд і його штрафують. Оскільки зараз підняли грошове забезпечення, то у людини вже є стимули до того, що вона може щось заробити в армії. Для чоловіка з села 7 тис. грн (або ж до 10 тис. грн в зоні АТО) - це вже великі гроші.

Від моменту, коли я прийшов у армію і коли я звідти йшов, вже було помітно суттєвий прогрес у питанні боротьби з п'янством.

ВВС Україна: У нас в медіапросторі зараз про АТО говорять переважно або у підкреслено героїчному стилі, або ж мовою сухих цифр, або ж як про "зраду" на якомусь рівні. Чи треба змінювати такі підходи?

Д.Я.: Мабуть ні. Мій досвід поки все ж не викликає особливого ентузіазму у людей. Мені доводиться пояснювати людям, чому цей щоденник має право на існування.

Просто занадто мало часу минуло з трагічних подій на Сході. Ставлення до війни може якось змінитися за два-три-п'ять років. Поки ж нехай все залишається, як є.