Алексієвич: "Я - літописець червоної утопії"

Лауреат літературної Нобелівської премії Світлана Алексієвич в інтерв'ю ВВС розповіла про свій жанр роману голосів і про обов'язок Заходу зупинити Путіна в Україні. На початку розмови кореспондент ВВС Джеймі Кумарасамі попросив Нобелівського лауреата описати її відчуття після того, як вляглися перші пристрасті після присудження їй Нобелівської премії.

Джеймі Кумарасамі:

Світлана Алексієвич: Я б могла сказати, що відчуття з самого початку були робочі: що треба і далі працювати, думати і працювати. У моєму житті вже майже місяць - суцільні інтерв'ю, суцільні зустрічі. Так що поки працювати не виходить - в такому прямому сенсі. Але я маю на увазі - думати і працювати. У мене є нові ідеї, нові дві книги лежать на столі - я це мала на увазі! Премія - це, звичайно, свято. Тим більше така премія - це велике свято! Але головне в житті не міняється - все одно залишаєшся з новою книгою перед чистим аркушем у тій же розгубленості, в думанні, як же це зараз зробити, бо нецікаво робити те, що ти вже вмієш робити...

Джеймі Кумарасамі:

Світлана Алексієвич: Я вже це відчула, звичайно. Не можна більше так легко і недбало говорити про певні речі. Треба продумувати більше якихось думок. Тому що люди звертаються до мене. У той же час, не можна ставати такою собі службою добрих послуг і без кінця роздавати інтерв'ю, висловлюючи свою думку, оскільки моя справа - це письменство.

Джеймі Кумарасамі:

Світлана Алексієвич: Ні-ні, я мала на увазі громадську позицію. Письменство - це зовсім окремо, і тут я незмінна: якби є мій шлях, і я йду цим шляхом. А говорячи про відповідальність, я мала на увазі громадську позицію, оскільки сьогодні ця роль збільшилася. Це особливо правда для Білорусі, яка зараз у дуже складній ситуації.

Джеймі Кумарасамі:

Світлана Алексієвич: Я не уявляю, яка може бути різниця. У мене є загальна гуманітарна позиція, ліберальна позиція, якщо говорити про конкретні речі, які відбуваються у нас. І є моє письменництво - теж із системою якихось ідей, уявлень. Я думаю, як людина я цільна. Я не думаю, що там - одне, а тут - інше. Воно все входить у якийсь загальногуманітарний погляд.

Джеймі Кумарасамі:

Світлана Алексієвич: Той жанр, яким я займаюся, він дуже складний. З одного боку, я дістаю, здобуваю і розшукую матеріал як журналіст. Я можу сказати про себе... Якщо Флобер говорив про себе, що він - Людина-Перо, то я можу сказати, що я - Людина-Вухо: я весь час слухаю. Не тільки тоді, коли записую людей і розмовляю з ними, але і тоді, коли де-небудь у кафе, їду в таксі, просто йду по вулиці. Тобто вухо весь час "на вулиці". Я весь час слухаю. Тут я як журналіст завжди. А просто потім, коли я вже працюю над матеріалом, осмислюю його, опрацьовую, то роблю це як літератор. Жанр складний. Він вимагає багато різних якостей, а журналістська робота мені завжди подобалася.

Джеймі Кумарасамі:

Світлана Алексієвич: Я в дитинстві виросла в селі. Не так багато років минуло після війни, і це село було в основному жіночим, оскільки чоловіки загинули в партизанах або на фронті. І я пам'ятаю, як жінки вечорами збиралися і розмовляли - про війну, взагалі про життя і про кохання. Я дізналася більше від цих жінок на цих лавочках, ніж із книг. Книги були блідішими за те, що я чула. Потім, коли я довго після факультету журналістики шукала себе, то пробувала різні жанри. Але стало очевидно для мене - так влаштоване моє око, моє вухо, - що для мене правда не вміщується в одне серце, в один розум. Я зрозуміла, що правда - вона така невловима, таємнича річ, вона розсипана - в кожній людині є шматочок цієї правди, шматочок історії. Життя наше дуже прискорилося. І тому роман голосів мені здався тією формою, яка, за моїми відчуттями, може передати той світ, що нас оточує.

Джеймі Кумарасамі:

Світлана Алексієвич: Ну, я думаю, що є якби "правда часу", яку прийнято вважати правдою. Але це теж відносно: одне прийнято вважати правдою в Росії, інше прийнято вважати правдою в Америці чи Англії. Люди все-таки з одного боку розділені, а з іншого боку є якась правда часу. І є правда людини - його особиста правда, його маленька історія. І ось з усього цього постає велика історія.

Джеймі Кумарасамі:

Світлана Алексієвич: Я думаю, що це новаторське рішення журі Шведської академії. Що ж порадувало багатьох журналістів і мене насамперед - що вони почули час, що час вимагає нових форм, що старі форми вже не вміщають того, що відбувається. У нас уже немає часу повільно і довго - як Лев Толстой - сидіти й осмислювати події. Все просто нашаровується одне на інше. Для мене це радісна річ - не тільки як особистий успіх, але і те, що мій погляд на світ, на те, як його передати, як його відобразити, знайшов таку підтримку. І я думаю, що це допоможе багатьом людям піти ще далі, зробити речі, які будуть точніші в часі, тому що час рухається, а разом з ним рухається його відображення - рухається література, рухається документ. Але це дуже сильне рішення журі.

Джеймі Кумарасамі:

Світлана Алексієвич: Ви знаєте, в Білорусі я живу в стані як би "змови мовчання". Про мене не пише офіційна преса, телебачення - мене немовби немає. Але оскільки у нас немає кордонів з Росією, а там мої книжки виходять, і вся російська преса доступна в Білорусі, то в мене немає відчуття, що я відокремлена від свого читача, від свого глядача. Я роблю те, що хочу, - мені ніхто не заважає. І навіть люди, з якими я розмовляю, у них вже немає почуття страху. Вони мені довіряють.

Джеймі Кумарасамі:

Світлана Алексієвич: Справа в тому, що те, чим я вже майже 40 років займалася, - я пишу історію утопії, ось тієї "червоної" утопії, червоної імперії, яка панувала майже 100 років. Я їздила не тільки по Росії, але і по Україні, і Казахстану - по всьому тому простору, що нещодавно був Радянським Союзом. Звичайно, найбільше по Росії, тому що в Росії цей експеримент дійшов до кінця. Якщо в Білорусі час як би зупинився - ми ще живемо в умовах суміші соціалізму і, навіть не знаю, імператорського такого президентства, - то в Росії абсолютно чистий експеримент доведений до кінця. Залишилася "червона" людина після червоної імперії. І ось цей проміжний стан, коли він сахається то в релігію, то готовий сахатися в фашизм, мілітаризм. Там легше простежити те, що відбувається. У нас інакше - ми живемо все ще в напіврадянському часі.

Джеймі Кумарасамі:

Світлана Алексієвич: Про це дуже добре у Шаламова є. (Варлам) Шаламов, який просидів 17 років у таборах, і найкращий, я вважаю, російський письменник ХХ століття. Його "Колимські оповідання" - великий твір. У нього є така фраза, що табірний досвід занапащає і ката, і жертву. Я думаю, що не можна вийти з табору, того табору, в якому ми жили майже 100 років, - і бути вільними відразу. Свобода - це не швейцарський шоколад або фінський папір, або "Бентлі", які у нас зараз на вулицях. Свобода - це стан, навички життя, яких у нас абсолютно немає. Ми були наївні в 90-і роки, коли думали, що ось - не буде комуністів - і миттєво буде оте нове, інше життя, і ми будемо вільними. Виявилося, що йти до свободи - це шлях, довгий шлях. Ось ця "червона" людина, коли вийшла з табору, то виявила, що не має навичок для цього нового життя. І звичайно, вона знову відмовилася від свободи і повернулася в те, що знала - мілітаризм, рабство - все те ж саме. У мене остання книга так і називається - "Час секонд-хенд".

Джеймі Кумарасамі:

Світлана Алексієвич: Історія не любить умовного способу. Все відбулося вже. Але мені здається, що більшу відповідальність несе еліта, яка під час комунізму добре сиділа на кухні і мріяла. А коли довелося будувати нове життя, виявилася абсолютно неспроможною - не мала ні ідей, ні знань, як це робити, як пояснити народу. І сама не знала шляхів, якими і як іти. Поруч з нами є Польща, є Прибалтика, яким вдалося уникнути того, що відбуватиметься в Білорусі та Росії. Мабуть, там інша історична пам'ять, інші ментальні навички. Тут цього не було.

Джеймі Кумарасамі:

Світлана Алексієвич: Думаю, що так. Це наш спільний ентузіазм і романтизм 90-х, коли світ перестав боятися атомної війни і коли мало не пельмені були "Горбачов". Я, пам'ятаю, зайшла в Німеччині в якесь кафе, а там - пельмені "Горбачов". І коли дізнавалися, що ти росіянин, то готові були тебе мало не обнімати, цілувати. Це був якийсь загальний ентузіазм, що ось він - вільний світ. Так, я думаю, ми були всі спочатку наївні, а потім все-таки світ боявся Росії, як він її боїться всю історію - як такий величезний простір. Його не можна приборкати, його не можна контролювати, його не можна зрозуміти - і він і сам себе не може зрозуміти і проконтролювати. І звичайно, стали грати роль якісь прагматичні мотиви - убезпечити себе від Росії. Не було зроблено те, що свого часу треба було зробити: треба було не покласти Росію на лопатки, а треба було їй допомогти - під час і Горбачова, і під час Єльцина, який наробив багато помилок. Але вже пізно. Тепер нам знову треба новий час - чекати його, тому що свій шанс ми упустили.

Джеймі Кумарасамі:

Світлана Алексієвич: Я думаю, що правильний напрямок зараз - допомагати створенню громадянського суспільства. Хоча цю небезпеку - розвиток громадянського суспільства - в Росії вже відчули, і прийнято багато законодавчих актів, у яких обмежують фінансову допомогу цим організаціям. Але все одно треба намагатися це робити. А найголовніше зараз - не дати Росії можливості воювати в Україні, і далі розв'язувати там громадянську війну. І тут Захід повинен вести себе рішучіше.

Джеймі Кумарасамі:

Світлана Алексієвич: Знаєте, в часи комунізму багато людей потрапляли у в'язницю за розповсюдження книг Солженіцина. За це загрожувала кримінальна відповідальність. І люди отримували кримінальний термін. Але нам здавалося, що чим більше людей прочитають "Архіпелаг Гулаг" Солженіцина, тим більше буде вільних людей. Але коли прийшла свобода і була скасована цензура, вийшли мільйонними тиражами книга Солженіцина, вона лежали на книжкових розкладках, а люди бігли повз них. Людей захопило саме життя - їм стало цікаво жити. Куштувати різну смачну їжу, якої раніше не було, одягати якийсь інший одяг, купувати нові пральні машини, кавомолки. Це було їм цікавіше - не кажучи про те, що для цього потрібно було заробляти гроші. Люди працювали на багатьох роботах, а водночас підприємства зупинилися. Тож книги опинилися осторонь. Так що я думаю, що мистецтву треба бути скромнішим. Ми робимо свою справу, але сподіватися на те, що книга може перевернути світ, - я б не була в цьому так впевнена. Але з іншого боку, якби таких книг не було, то напевно люди була б ще гіршими.

Джеймі Кумарасамі:

Світлана Алексієвич: Спираючись на свій невеликий досвід війни, оскільки я була в Афганістані, бачила людей Сходу, спостерігала, як вони живуть, як вони думають, - я можу сказати, що це зовсім інший світ. Нам важко в ньому орієнтуватися. Ми до кінця так і не зрозуміємо, що там відбувається. Мені здається, це ризиковане починання. Ми це бачимо по тому, як американці були в Афганістані - не тільки росіяни, й англійці були в Афганістані - і як небагато там усі досягли. Тому що це світ, який живе за якимись своїми законами, в іншому часі. Я думаю, що тут політика повинна бути більш майстерна, більш витончена. І вже точно - я абсолютно завжди проти того, що ХХI століття так і залишилося часом сили, добою насильства. Бо треба не вбивати і не бомбити, а треба "вбивати ідеї" - сперечатися на рівні ідей. Вже ХХІ століття, а ми все одно - варвари. Ми проблеми вирішуємо варварським способом - тобто війною!

Джеймі Кумарасамі:

Світлана Алексієвич: Справа в тому, що зараз уже втрачено час. Зараз це вже така пухлина, яка розрослася, і тут уже не залишається нічого іншого, як воювати, оскільки вони кинули виклик усьому світу. Але воювати потрібно разом. Я не політик, але я бачу, що у Європи, Америки та Росії різні уявлення про шляхи боротьби, і важко розібратися, що там насправді відбувається.

Джеймі Кумарасамі:

Світлана Алексієвич: Я не настільки володію темою, щоб відповісти на це питання. Єдине, що зрозуміло - не можна допустити, щоб події в Сирії розвивалися далі, але в той же час я сумніваюся в такій фігурі, як Асад, і в тому, як Росія дивиться на цю проблему. А у Америки та Європи - свій погляд. Важко відповісти на це питання.

Джеймі Кумарасамі:

Світлана Алексієвич: Ви знаєте, за ось уже 40 років на цьому шляху у мене було дуже багато різних почуттів. Не завжди мені здавалося, що я здатна пройти до кінця цей шлях. У мене були моменти, коли людина мені здавався дивовижною, прекрасною - особливо в перших книгах про радянських жінок, які були на війні. Були моменти, коли людина мені здавалася звіром і потворою, а людська природа - темною, звіроподібною такою. Було дуже багато різних почуттів, але я завжди собі говорила, що я не збираю колекцію жахів - це не моя мета. Моя мета - зібрати колекцію людського духу. Тому що нам усім - завжди, а особливо сьогодні, - потрібна мужність просто для того, щоб жити. Така мужність ідеалізму, я б сказала. Тому що людині, щоб зберегти її людські якості - божественні якості, людині потрібно бути в якомусь сенсі ідеалістом. І тому мета моїх книг - накопичення духу, накопичення людської мужності бути людиною, збільшувати в собі Людину, сторожити в собі Людину.