Чому кохання відбирає розум, або Про сентименталізм як хворобу української літератури

Володимир Лис. Країна гіркої ніжності. – Харків: Книжковий Клуб "Клуб Сімейного Дозвілля", 2015.

Сюжет роману пунктирно проходить мало не через ціле століття. Тут і репресії ворогів народу в тридцяті, і війна, і Українська повстанська армія, і київський революційний майдан… І завжди, намагається переконати автор, усе визначається силою любові.

Сентиментальна оповідь у наші постмодерні часи якось не надто переконує, та все ж читач може отримати задоволення принаймні від розгадування і розплутування хитросплетінь у стосунках закоханих. Бо без цього непросто зрозуміти, чому майже всі персонажі мають клопоти з нерідними батьками, прийомними дітьми, непізнаними бабусями тощо.

Роман і починається з того, що раптом суботнього ранку лунає дзвінок, дівчинка-школярка відчиняє двері, а незнайома літня жінка, яка стоїть на порозі, чомусь називає себе її бабусею.

Бабуся то й бабуся. Хоча б не забути, як її, ніколи не бачену, звуть, бо ім’я Даздраперма не щодня ж трапляється. Це ніби має бути складноскорочене слово – і зашифровано в ньому вірнопідданий лозунг "Да здравствует первое мая". Так назвав у тридцяті доньку київський радслужбовець високого рангу. Зрозуміло, що маємо це сприймати, як знак часу, - але надто вже тривіальний: таку деталь із дивоглядними іменами знайдемо в багатьох текстах про ту достопам’ятну епоху.

Далі дізнаємося про поневіряння доньки ворогів народу, дитбудинок, війну. Наша Даздраперма опиняється на Західній Україні, знаходить підкинуте немовля, вдочеряє знайду.

Така-от дивна психологічна особливість письма Володимира Лиса: у його героїв (особливо героїнь) кохання геть відбирає розум. Воно стара-добра сентиментально-романтична епоха в це ніби вірила, але ж розповідається не про дам у корсетах, кринолінах і вуалях, а про емансипованих уже жінок, загартованих трудовими радянськими буднями.

А все ж кидають (як зробила це героїня роману) печене й варене – у цьому разі маму, київську квартиру, улюблені книжки, друзів, перспективу гарної освіти тощо – і з великого кохання (чи здуру?) віддають дівочу цноту і серце разом із нею місцевому кримінальному авторитету.

Далі вже раціо зовсім відключається: Віта їде до обранця в колонію, влаштовується там на роботу, ділить із ним і біди, і ліжко, і радощі.

Колись, ще у двадцяті, здається, український футурист Михайль Семенко написав вірш про аборт. Тоді це мала бути крута футуристська провокація. В романі Володимира Лиса аборти – така буденна складова доль багатьох героїнь, що навіть рахувати, скільки тих операцій згадано в книжці, тяжко. Ну, боляче і шкідливо для здоров’я, але ж коли любов відібрала глузд, то що поробиш…

Навіть співчувати героїням не дуже хочеться (а про те, щоб викликати читацькі сльози, прозаїк, як на мене, дбає). Ці жінки ніби приплетені до сучасного сюжету з якихось давніх претекстів.

Сентименталізмом українська література хворіла страшенно довго, з ускладненнями і рецидивами. Але імунітет – принаймні в останні десятиліття – ніби виробився. Тож не треба його розхитувати. ХХІ століття сентиментальним щось не виглядає.