Три західні міфи про Японію

Із національними і расовими стереотипами завжди складно боротись, але у випадку з Японією західний світ особливо міцно тримається за давні міфи, стверджує доктор Кріс Гардінг з Единбурзького університету.

Коли 10 років тому я вперше приземлився в Японії, я не міг дочекатися, коли нарешті пройду нудну бежеву зону прильотів аеропорту Наріта і побачу справжню Японію.

Я був переконаний, що скоро загублюся у свіжих, насичено-зелених полях і лісах, серед паруючих струмків, що течуть з природних теплих джерел. Ковток зеленого чаю створить належний настрій для медитації у старовинному буддистському храмі посеред запашних кедрів. А згодом, коли впаде темрява, блискавичний потяг домчить мене у центр Токіо, у дивовижні обійми кінематографічного футуризму і божевільних розваг.

Жодна з цих фантазій не пережила тригодинного переїзду до Токіо в автобусі, затисненому серед інших машин на автобані, де безликі бетонні панелі уздовж узбіч лише часом розступалися, являючи такі самі безликі бетонні багатоповерхівки.

Разом із знайомим, що приїхав мене зустріти, я випив солодкого молока, яке продавалося під назвою "кава з льодом". У розмові ми виявили, що, хоча його батьки "формально буддисти", він гадки не має, що це означає, а храми асоціюються в його уяві лише з шкільними екскурсіями та небіжчиками.

Розмова вщухла, і я почав думати, чи не вимагати від японської федерації туризму повернення грошей. Мені продали не ту Японію!

Згодом я зрозумів, що вони лише робили свою роботу, заробляючи туристичні гроші з доступного їм матеріалу – одного надзвичайно наївного юнака і півтора століття західних стереотипів про Японію.

Ось три найкращі стереотипи (чи найгірші, залежно від вашої точки зору).

1. Японія за визначенням дивна

"Раптом ти опиняєшся у світі, де все дрібніше і витонченіше, ніж у нас, – світі менших і, здається, лагідніших істот, які до тебе усміхаються, бажаючи тобі добра, світі, де рухи повільні та м’які, а голоси приглушені... для уяви, виплеканої на англійських казках, це не що інше, як втілення старої мрії про Світ ельфів".

Це написав Лафкадіо Герн 125 років тому. Протягом наступного століття Японію відвідало незліченне число західних туристів і ділових людей. Японська культура прийшла до нас у книгах і фільмах. Та попри це все, ключовою нотою блискучої кінорозповіді про Японію, знятої у 1980-х Клайвом Джеймсом, лишається іронічний подив з усього навколо.

У швидкісному потязі, зголоднівши, він купує, як йому здається, бутерброд з шинкою (хоча відразу зауважує, що той схожий на пакунок з колготками). Як виявляється, насправді це пахучі сушені кальмари ("висушені й випрасувані", коментує пан Джеймс). Шокований мандрівник запихає кальмарів у кишеню на кріслі й поспішає до наступної пригоди – знайомства з вагонним телефоном.

Клайв Джеймс – не єдиний у своєму роді. За ним прийшов Майкл Пейлін, що поділяв схильність Джеймса спостерігати й тлумачити поведінку японців на відстані, не вступаючи у прямий контакт.

Можливо, мені не варто обурюватись – врешті-решт, це були легкі розважальні передачі. І все ж, якщо у більшості випадків документальні фільми змальовують нові місця з метою зробити їх більш зрозумілими для глядачів, щойно діло доходить до Японії, нас застерігають: "Облиште надії! Японці незбагненні!"

Чому? Можливо, почасти тому, що дивовижа та подив стали рідкісними і цінними явищами у нашому суспільстві, тож треба десь їх знаходити. Журналіст газети Financial Times Девід Піллінг цитує свою знайому, яка висловилась так: "Японія – найдивовижніше з бачених мною місць, якщо рахувати ті, де є каналізація".

Водночас Японія пропонує нам дзеркало для розгляду самих себе. Ми кажемо: "Японці такі-то..." – але насправді міркуємо: "А які ми?"

Японці лагідні та м’які – то може, це ми грубі й черстві? Японію стримує ідея колективізму, індивідуальне тут пригнічується – а чи такі вже ми вільні?

2. Японці – небезпечні люди

Безжальні вчинки часів Другої світової війни міцно закріпили за японською армією репутацію жорстокої і невблаганної. Втім, на заході вже давно бурлили ідеї про те, що японці як нація в принципі непередбачувані та небезпечні, і за удаваною ввічливістю вони ховають загрозу. Цей образ виник не пізніше 1850-х, коли на тлі тривалої японської толерантності до британських мандрівників та дипломатів раптом спалахнули погроми проти громадян західних країн та їхніх японських помічників. Насильство пояснили твердими переконаннями самураїв, і асоціація закріпилась.

Деякі з цих давніх уявлень про самураїв принаймні частково створені самими ж японцями – як продукт для експорту у західний світ, готовий платити добрі гроші за екзотичні казки про насильство та секс. Друга світова війна наклала свій відбиток: описи самурайської шляхетності та етики згубились, а лишились непохитна відданість, неприйнятність полону, байдужість до смерті – своєї й чужої.

3. Японські жінки – покірні

Японію уявляють як країну, яку фемінізм оминув стороною. Як японські, так і західні автори здавна були схильні видавати за ідеал японської жінки гейшу – привабливу і витончену, покірну чоловікові, але достатньо розумну, щоб складати цікаве товариство.

Потім прийшла відома американська вчена-антрополог Рут Бенедикт, яка десь почула, – і розповіла усім, – що японським дівчатам дають рівно стільки освіти, скільки треба, щоб правильно розставляти на поличках чоловікові книжки, після того як вони витруть з них порох. Станом на 1960-ті роки, коли розгублені західні чоловіки не знали, як сприймати рух за жіноче звільнення, усе це видавалося їм дуже привабливим.

У 1967 британці подарували своє остаточне схвалення японським жінкам в особі Мі Хами, яка стала подругою Бонда на ім’я Кіссі Сузукі у фільмі "Живеш тільки двічі". Коли господар-японець інформує Бонда про місцеві сімейні традиції – жінки займають нижче положення від чоловіків, їх це влаштовує, і вони щасливі прислужуватись чоловікам – Бонд благословляє цей порядок: "Думаю, я переїду сюди, коли вийду на пенсію..."

Якщо ви вважаєте, що на початку ХХІ століття таким ідеям вже немає місця, ви, певно, не слідкуєте за японською масовою культурою і не помітили успіху гігантського японського поп-гурту АКВ48.

Так, це 48 юних дівчат (у початковому складі, нині він значно збільшився), яким заборонено зустрічатись з хлопцями, а натомість наказано усміхатись і витанцьовувати у бікіні, чи стилізованих військових строях, чи ще у чомусь, що подобається тим, хто оплачує цю музику – соціально неадекватним молодим і не дуже молодим чоловікам (як кажуть критики).

Загалом, цей останній міф про Японію надто дорогий багатьом, щоб з ним розпрощатися: західні чоловіки оплакують патріархат, західні жінки шукають азійських сестер, які ще потребують звільнення, а японські корпорації гоняться за грубим чоловічим доларом (чи єною). Це ідеальний приклад того, як інтереси різних сторін об’єднуються для створення стереотипів з напрочуд довгим терміном придатності.

Д-р Крістофер Гардінг – письменник і телеведучий, а також викладач історії Японії та Індії в Единбурзькому університеті. Він має блог www.theboredomproject.com і сторінку у мережі Twitter @drchrisharding.