Президентові Кучмі не сподобався вираз обличчя кореспондента Бі-Бі-Сі, який запитував про брак досягнень євроінтеграційної політики.

Чому пан Кучма не сказав - на жаль не готова?
Провадячи кампанію перед переобранням на другий термін, він обіцяв виборцям, як було сказано, іншого президента і називав зразком для України шлях, яким пішли Польща, Угорщина, а також країни колишньої радянської Балтії.

Київський оглядач Леонід Тупчієнко з Інституту глобальної і регіональної безпеки та
Львівський публіцист редактор журналу „Ї” Тарас Возняк вважають, що багато українців від самого початку сприймали ті гасла позитивні і бажані, але - нездійсненними.

Литва змогла, а Україна - ні.

Ті, хто хоче бачити Україну в колі держав Європи не готові так легко змиритися з теперішньою ситуацією. Чому стати членами ЄС змогли стати колишні радянські республіки Литва, Латвія та Естонія? Чому цілком реальні перспективи втілити про-європейські прагнення мають Румунія, Болгарія і навіть донедавна спустошена війною Хорватія?

І Леонід Тупчієнко і Тарас Возняк наполягають, що українське керівництво на чолі з паном Кучмою більше не хотіло ніж не могло по справжньому наближати Україну до Європи.

У масштабному посланні президента Кучми до Верховної Ради з планом розвитку на 2002-2011тий рік передбачалися підвищення конкурентоспроможності української економіки зокрема через набуття членства у Світовій Організації Торгівлі до 2003-го року.

Леонід Кучма чорним по білому виписав у цьому документі, що 2011-й рік є терміном для створення „реальних передумов вступу України до ЄС”.

Україна є не в Євросоюзі, але - є.

На останньому для Леоніда Кучми у якості президента саміті ЄС –Україна на запитання чи дійсно єдиним результатом його роботи є неготовність президент заявив, що досягненням є збереження України як держави.

Можливо когось така відповідь і задовольнить, але будуть напевне і такі, хто зауважить на тому, що через гіперінфляцію, політичні катаклізми і розвал планової економіки пройшла не лише Україна.

Дослідження теми українських про-європейських прагнень виявило існування роздвоєності і не лише в президента Кучми. Київським аналітик Леонідом Тупчієнко сказав, що Україні не треба поспішати до членства, а треба спочатку розбудувати життя вдома.
Виходить, що принаймні деякі українці насправді хочуть не членства у Європейському Союзі, а прагнуть позичити лише частку матеріального добробуту?

Хотіти прав, але не обов'язків.

Чи реальні такі сподівання з боку українців - хотіти європейського добробуту на відстані, не беручи на себе зобов’язань? Хотіти доступу до каші у європейському казані, але досягати ту кашу ложкою на витягнутій руці. Хіба не серйозніше було б закотити рукави, приєднатися до збору дров під тим казаном і попросити місця у колі довкола нього?

Леонід Тупчієнко, який сказав, що поспішати до Європи не треба, пропонує свій шлях – пошуку стандартів, які б поєднували українські ідеали з європейськими. Скільки часу ще піде на пошуки? Чим поганий для українців вже знайдений європейський стандарт?

Прийшов час на приреченість.

Тарас Возняк попри увесь скептицизм знайшов щось схоже на оптимізм, заявивши, що Україна приречена на зближення до Європи, а в українському суспільстві вже настав час для появи дійсно про-європейського політика, здатного вести „на рівних” діалог з Європою.

Він щоправда зауважив, що зараз такого політика він ще не бачить „ні в опозиції ні в позиції”.