Перешліть цю сторінку другові		Версія для друку

		Світлана Дорош Бі-Бі-Сі, Київ

Головною ознакою минулого політичного року в Україні можна було б назвати поглиблення протистояння влади і опозиції. У цій програмі - спроба пригадати, як це протистояння розгорталося, хто був режисером і виконавцями. Ми також простежимо, які зміни сталися із провідними політиками України, які й 2004 року відіграватимуть ключову роль у житті країни.

В інтерв’ю Бі-Бі-Сі переважна більшість політологів і політиків заявляла, що 2003-ій не буде політично напруженим, оскільки, всі політичні конфлікти були подолані після парламентських виборів 2002 року і створенням провладної більшості у Верховній Раді і, що нової хвилі політичного протистояння слід очікувати у 2004, в рік президентських перегонів.

Оптимістом був рік тому і Леонід Кучма, який у новорічному привітанні українському народу сказав, що, нарешті, у державі з’явилася стабільність, бо створено парламентську більшість і сформовано коаліційний уряд, які разом нестимуть відповідальність за становище у державі.

Досить оптимістично аналітики і політики дивилися рік тому і на майбутнє політичної реформи, яка тоді була вперше проголошена президентом Кучмою.

Саме напередодні нового 2003 року він оприлюднив своє бачення Конституції, зміни до якої передбачали суттєвий перерозподіл владних повноважень.

Тепер, на початку 2004 року, мабуть, і президент, і парламентська більшість і опозиція можуть твердити про діаметрально протилежні політичні висновки року, що минув: про те, що протистояння не лише серед політиків, між владою і опозицією, але й усередині суспільства суттєво поглибилося.

Власне, для такого вердикту навіть не треба бути професійним політиком.

І висновком про поглиблення протистояння влади і опозиції як головної ознаки 2003 року можна було б і завершити підсумки року.

Але, ми спробуємо пригадати, як це протистояння розгорталося, хто був режисером, а хто виконавцями. Ми також простежимо, які зміни сталися із провідними політиками України, які і у 2004 році відіграватимуть ключову роль у житті країни.

Спочатку про те, як характеризують рік, що минув, науковці.

Наприкінці року фонд “Демократичні ініціативи” оприлюднила результати останніх досліджень, які можуть дати багато підстав для роздумів. Керівник наукових програм фонду Ірина Бекешкіна називає головним результатом наростання негативного ставлення громадян до політиків, причому, як до представників влади, так і опозиції.

Можливо, соціологи і мають рацію, що ПОДІЙ у політичному житті справді майже не було. Та ще й таких, які б запали у пам’ять пересічним громадянам. Але, були процеси, перманентні і віртуозні, які захопили увесь рік і триватимуть у 2004-му.

Головний з них – конституційний процес, що почався, практично, у новий 2003 рік заявами президента, котрий запропонував внести зміни до Конституції і по-іншому, ніж було досі, розподілити повноваження президента, уряду і парламенту.

Причому, Леонід Кучма ніби-то був готовий зменшити президентські повноваження.

Команда президента скромно замовчувала той факт, що протягом кількох попередніх років опозиція домагалася конституційної реформи. Їхні пропозиції президент називав “маренням сивої кобили”, а Конституційний суд не дав позитивного висновку на нього.

Але, часи змінилися і президент Кучма заявив, що час політичної реформи настав і що майбутній розвиток України залежить від того, чи зможуть депутати внести зміни до Конституції. Ключові із них - це право парламенту, який формується за пропорційною системою, формувати Кабінет Міністрів, а президентові – додаткові можливості для розпуску Верховної Ради. Тоді також пропонувалося створити двопалатний парламент.

Леонід Кучма одразу ж вирішив порадитися з народом і оголосив всенародне опитування.

Опозиція стверджувала, що влада мобілізувала на підтримку президентських пропозицій усі свої ресурси. Своє слово також сказали соціологи і політологи, з якими проводив публічні дискусії президент. Втім, це бурхливе обговорення не втілилося у конкретний розгляд законопроекту у стінах парламенту.

Президент відкликав його із Конституційного суду, запропонувавши принципово інший, оскільки у ньому з’явилася пропозиція обирати президента не всенародно, а у Верховній Раді. Цього разу команда Леоніда Кучми не вважала за потрібне порадитися з народом, хоча, здавалося б, що саме про це було б варто запитати громадян, а не, скажімо, як у попередньому опитуванні, про палати та про чисельність народних обранців.

Хоча не було секретом, що проект закону про зміни до Конституції був написаний юристами адміністрації президента, формально він називався проектом фракцій парламентської більшості. Як і попередній президентський проект, що обговорювався народом, новий документ парламентська більшість палко підтримувала.

Згодом у провладних фракцій з’явився іще один союзник: фракція комуністів, які давно мріяли про повернення до влади Рад і звуження президентських повноважень.

Комуністи поставили свої підписи під проектом змін до Конституції, що були передані до Конституційного суду, разом із “більшовиками”.

Блок “Наша Україна” заслуговує на окрему увагу. Прихильники Ющенка були категорично проти проведення конституційної реформи до виборів президента 2004 року.

Вони заявляли, що змінювати Конституцію за рік до виборів – нелогічно і пропонували йти легшим і надійнішим шляхом: ухвалювати кілька основоположних законів, які б не потребували конституційних змін, але допомогли б зняти багато проблем у стосунках органів влади.

Це закони про президента, про гарантії президенту, що залишає посаду, про Кабінет Міністрів, про вибори депутатів парламенту на пропорційній основі та про зміни у законодавство, що стосується місцевого самоврядування. Жоден з цих законів навіть не розглядався у Верховній Раді.

Багато аналітиків схильні вважати, що Віктор Ющенко і його однодумці помилилися, зайнявши позицію цілковитого заперечення конституційної реформи. Мовляв, слід було б її очолити, хоча б для того, щоб зірвати чи затягти конституційний процес. “Нашоукраїнці” цього не зробили.

Більше того, як вважає більшість політологів, надто легковажно оцінили наміри влади.

Так, вони були впевнені у тому, що ініційовані главою президентської адміністрації Віктором Медведчуком конституційні зміни переслідують потаємну мету унеможливити перемогу на виборах Віктора Ющенка. Але окрім протестів, не знайшли інших механізмів протидії цим намірам влади.

Ще на початку конституційного процесу на форумі демократичних сил, що проводила “Наша Україна”, лідер соціалістів Олександр Мороз закликав опозиційні сили парламенту підписати зобов’язуючий меморандум про спільну тактику в конституційній реформі.

Конституційна реформа забирала багато часу і зусиль у парламентської більшості у адміністрації президента.

Чого не скажеш про прем’єр-міністра Віктора Януковича. Він до останнього часу був в стороні від цього процесу, займаючись набагато важливішими для нього особисто речами: зміцненням свого авторитету, контролем над урядом і, звичайно, економічною ситуацією в державі.

Стриманість Віктора Януковича у політичній реформі цілком зрозуміла і вона в даному разі є синонімом невизначеності. Бо якщо колишній донецький губернатор мріє стати президентом, то його інтереси мають бути такими ж, як і інтереси Віктора Ющенка: перерозподіл повноважень залишити на той час, коли з’явиться новий президент.

Якщо ж президентських амбіцій немає, то тоді реформа і перетворення урядовців і прем’єра у більш сильні й самостійні фігури - в інтересах Януковича-некандидата у президенти. Тому, можна припускати, що із збільшенням особистого рейтингу інтерес до політичної реформи у Віктора Януковича може згасати.

2003 рік показав, що цей рейтинг суттєво зростає. І не лише тому, що його обличчя на телеекранах стає дедалі звичнішим для людей. Рейтинг – це і ставлення до нього значної частини політиків-депутатів, які одночасно є бізнесменами і підприємцями.

Доводилося чути від таких людей, що з Януковичем значно простіше вирішувати будь-яке питання, аніж із попередніми прем’єрами. А добро – не забувається. Поступово Віктор Янукович завойовував усе більше симпатій у парламентській більшої симпатії.

Щоправда, із коаліційним урядом, який був сформований наприкінці 2002- на початку 2003 року, було набагато складніше, ніж із іміджем. Майже увесь рік Віктор Янукович заявляв про те, що не всі урядовці працюють так, як треба. Прем’єр бачив причини у непрофесійності деяких міністрів, хоча й ніколи не називає імен.

Політологи не заперечують того факту, що коаліційний уряд був і є штучним, оскільки урядовці не є представниками політичних сил, що перемогли на парламентських виборах у 2002 році.

Однак, президентська адміністрація і створена не без її зусиль парламентська більшість, підписавши вже дві коаліційні угоди про співпрацю, переконані, що цей уряд є першим коаліційним урядом і що зміни до Конституції лише нададуть йому юридичного статусу.

Однак, якщо згадати усі відставки і призначення, що відбулися протягом 2003 року в уряді Януковича, - можна знайти багато доказів, що парламентська більшість частіше лишалася ні при чому. Хоч і робила вигляд, що це не так. Звільнення міністра екології Сергія Шевчука відбулося без згоди фракції НДП.

Віце-прем’єр-міністр Віталій Гайдук був звільнений з посади зі скандалом через власну позицію у питанні газового консорціуму. Фракція СДПУ(О), чиєю квотою був Гайдук, змушена була вигадувати різні пояснення, не називаючи головної причини відставки. Насправді ж призначення нових урядовців демонструвало, що Віктор Янукович просто намагається привести до уряду якомога більше своїх людей.

Однак, сам Віктор Янукович переконує, що співпраця уряду і парламентської більшості була у 2003 році успішною.

Водночас, зернова криза, що призвела до підвищення цін на всі продукти, подорожчання ліків і дебати навколо зниження очікуваного на 2004 рік рівня мінімальної зарплати – це реалії діяльності уряду, які навряд чи швидко забудуться потенційними виборцями.

Кілька відставок у Кабінеті Міністрів, хоч і були скандальними, вони не мали такого резонансу, як відставка генерального прокурора Святослава Піскуна. Отримавши підтримку більше 300 депутатів у сесійні залі, пан Піскун під кінець 2003 року став чи не найбільшим невдахою.

Микола Томенко у виступі із парламентської трибуни поставив під сумнів звинувачення на адресу Святослава Піскуна. Опозиція після відставка припускала, що головною причиною його звільнення було наближення до розкриття справи про загибель Георгія Гонґадзе.

Однак, Ольга Колінько, котра тепер працює заступником генпрокурора, а раніше зіграла не останню роль у долі Піскуна, запевняла у його протизаконній діяльності.

Новий генеральний прокурор Геннадій Васильєв, якого пов’язує із прем’єром Януковичем спільне минуле у Донецькій області, звинувачував попередників у непрофесійності і політичній діяльності.

Головними питаннями до нового прокурора були питання про те, що він думає про кримінальні справи, які провадили його попередники, Потебенько і Піскун.

Відповідь пана Васильєва навряд чи мала здивувати: він сказав, що їх треба вивчити наново. Новий прокурор спростував заяви Святослава Піскуна про успіхи у розкритті справи Гонґадзе.

Чи не найбільш помітним призначенням 2003 року було призначення першим заступником голови парламенту комуніста Адама Мартинюка.

І не тому, що ця посада є такою важливою. Фактично, поява одного із керівників Компартії у президії парламенту була іще одним підтвердженням існування домовленостей провладної більшості і комуністів і ще однією підставою для прогнозів про те, що на цьому їхня співпраця не скінчиться. Самі комуністи будь-які союзи заперечували.

І все ж, під кінець року опоненти КПУ знайшли підстави для звинувачень комуністів у зраді і у союзництві із владою. Зокрема, Соціалістична партія звернулася із відкритим листом до рядових комуністів, закликаючи їх не підтримувати верхівку КПУ і звинувачуючи її в участі в незаконних діях під час голосування за законопроект про зміни до Конституції.

Блоки Наша Україна, Юлії Тимошенко і соціалісти переконані, що винуватцями такої поведінки фракції Компартії є ... влада і зокрема ключові постаті в адміністрації президента, які давно поставили за мету не допустити спільних дій усіх опозиційних сил напередодні виборів. Навесні Юлія Тимошенко попереджала однодумців про такі спроби влади.

Єднання чотирьох не вдалося і, мабуть, вже не вдасться і в 2004 році. Зате, події у парламенті і перманентне протистояння владних структур і опозиції підштовхнуло до більшої консолідації політичних сил, що стоять за Віктором Ющенком, Юлією Тимошенко і Олександром Морозом. Пані Тимошенко навіть сказала наприкінці року, що влада перетворила Ющенка в українського Саакашвілі.

До речі, знову ж таки, на початку 2004-ого можна визнати втілення іще одного прогнозу, що його давали експерти рік тому. Вони вважали, що не лише робитимуться спроби для недопущення союзу чотирьох опозиційних сил. Казали і про зацікавленість у не створенні такого союзу між Нашою Україною і силами, що підтримують Віктора Януковича.

Всередині 2003 року перспективи такого союзу виглядали цілком реалістично: блок Ющенка підтримав Януковича на прем’єрській посаді, було чимало інших ознак таких перспектив. Однак, так ніби були сили, у цьому дуже не зацікавлені: такий союз не вдався.

Віктор Ющенко усе більше радикалізувався у своїй критиці чинної влади, Віктор Янукович усе реальніше бачив себе єдиним кандидатом на президентську посаду від провладних сил.

2003 рік, як ми вже казали на початку, став роком подальшого протистояння політичних сил, що будуть найреальнішими суперниками на президентських виборах 2004 року.

Можна простежити кілька сегментів цього протистояння. Перший – президент-частина парламенту. Леонід Кучма не був оригінальним у 2003 році, і, як і раніше, не приховував свого роздратування від дій частини парламенту.

Чи не найбільш глибоким було протистояння і конфлікт “Нашої України” і об’єднаних соціал-демократів. Представники блоку Ющенка звинувачували цю партію та її лідера в застосуванні брудних технологій проти “Нашої України”, А те, що СДПУ (о) не хоче, аби ця політична сила прийшла до влади, було очевидним ще до 2003 року.

Протистояння у Верховній Раді досягло піку наприкінці року, коли на голосування було винесено проект змін до Конституції.

Спікер Володимир Литвин, як вважають політичні аналітики, не завжди відігравав роль об’єктивного арбітра у сесійній залі.

Поки що у цьому протистоянні немає остаточних переможців і переможених.

Головна боротьба переноситься на 2004 рік. Власне, усі політичні баталії у парламенті та поза ним пояснюються лише одним: крок за кроком, усі політичні гравці наближаються до президентської посади.

Аналітики і соціологи попереджають, що поки що нікому із них не можна сподіватися на серйозні результати.

Тож у 2004-ому році ще є час позмагатися за право називатися загальнонаціональним лідером.

Хоча, завдання це, принаймні для декого із кандидатів у президенти, буде дуже складним. Адже президент Кучма вже попередив, що майбутня виборча кампанія буде найбруднішою за усі попередні.