Перешліть цю сторінку другові		Версія для друку

Рік 2003-ий розпочався із щораз то більшої ймовірності війни в Іраку. Країна залишалася більмом в оці американської адміністрації від часу першої війни в Перській затоці 91-го року.

Та війна почалася після вторгнення Іраку до Кувейту, коли іракські сили були успішно відтиснуті з Кувейту, але при владі в Багдаді залишався Саддам Хусейн.

Санкції ООН послабили іракську еокноміку, але не послабили влади Хусейна. Незважаючи на постійні інспекції збройних об"єктів Іраку, США розглядали офіційний Багдад як загрозу сусіднім державам і стабільності в регіоні. Кризи у відносинах Багдада і Вашингтона час від часу загострювалися, але перелом настав після нападів 11 вересня 2001-го в Нью-Йорку і Вашингтоні.

На той час до влади прийшов новий американський президент Джордж Буш, консервативний республіканець, який мав докорінно інші погляди на світ, ніж його поперелдник Білл Клінтон.

Оголошена внаслідок нападів 11 вересня "війна з тероризмом" доводила до відома світової спільноти позицію адміністрації Буша, що Вашингтон розглядає певні країни як винні в заохоченні терористичних актів чи ж наданні притулку терористам.

Однією з таких країн називався Ірак. Хоча під міжнародним тиском Багдад погодився на повернення міжнародних інспекторів до країни, адміністрація Буша була налаштована скептично і не вірила в щирість іракського режиму.

У своєму виступі перед американцями в січні президент Буш заявив, що спираючись на рішення Конґресу США і на резолюції ООН 1441, ухвалену в листопаді попереднього року, США готові впоратися з небезпекою, яку становив Саддам Хусейн

Вашингтон і його головний союзник - Британія - відмовилися послабити тиск їхніх вимог до Іраку, аби той "зізнався" в обсягах своїх заборонених арсеналів.

Вашингтон і Лондон закликали також інспекторв ООН активніше розшукувати в Іраку ядерну, хімічну і бактеріологічну зброю.

А паралельно президент Буш і прем"єр-міністр Блер почали активно нарощувати свою військову присутність у районі Перської затоки і погрожувати Іракові серйозними наслідками у разі відмови Багдада від повної співпраці з інспекторами.

Але те, що світова спільнота тлумачила, як воєнна лихоманка США та Британії, відобразилося серйозними поділами в Раді Безпеки ООН. Китай, Росія і Франція закликали Вашингтон дати інспекторам більше часу і не погоджувалася, що резолюція 1441 давала достатньо повноважень для початку війни. Франція очолила табір опозиції до американо-британської нетерплячки. І саме французькі відносини з Вашингтоном постраждали найбільше. Але Париж не поступався позиціями, і французький прем"єр-міністр Жан-П"єр Рафарен чітко заявляв, що його країна вважаю війну крайнім засобом.

Міжнародна спільнота загалом поділяла погляди Франції. А найгостріше спротив американо-британським планам був відутний на Близькому Сході і в мусульманському світі, звідки пролунали попередження, що війна в Іраку здатна поширити нестабільність у цілому регіоні. По цілому світі - від Парижу до Індії, від Індонезії до Єгипту - пройшли величезні демонстрації протесту проти війни.

Арабські країни звинувачували Вашингтон у лицемірстві - коли з одного боку Ірак карають, а Ізраїль, який іґнорує давні резолюції ООН щодо окупованих територій, американці підтримують. На цьому наголошували і палестинці. Радник палестинського лідера Арафата Саеб Ерекат:

Але Вашингтон заперечував зв"язок між кризою довкола Іраку і ізрахльсько-палестинським конфліктом. Якщо американці і помічали бодай якийсь зв"язок, то виключно між власною війною з тероризмом і палестинськими самогубчими нападами проти ізраїльтян.

А з-поміж тих, хто підтримав президента Буша в питанні Іраку, не було в нього ближчого союзника, ніж Тоні Блер. Під тиском величезного спротиву війні в Британії, зокрема, в лавах його партії лейбористів, пан Блер залишався непохитним.

Збройний конфлікт уже виглядав неминучим. Але Ірак не поступався. Американський ультиматум, аби президент Хусейн поїхав у вигнання під загрозою війни, був відхилений.

Іракський міністр закордонних справ Наджі Сабрі на прес-конференції в Багдаді сказав, що Саддам впевнений у перемозі.

Війна почалася 20 березня. США і Британія за підтримки Іспанії, Італії, Австралії та кількох інших держав завдали по Багдаду інтенсивних повітряних ударів.

Як і слід було очікувати, бій був нерівний. Ірак із його застарілим озброєнням не міг змагатися зі збройними силами США, найпотужнішою військової машиною світу.

Попри деякі випадки інтенсивних боїв - особливо в південному місті Басра чи біля міста Наджаф - сили союзників швидко перемогли іракців. Республіканська гвардія, елітні війська Саддама, чинили набагато менший опір, ніж очікувалося. Через три тижні війни британські війська вже вільно пересувалися в місті Басра, а американці дійшли до центру Багдада. Режим Саддама Хусейна впав. Нафтові поля, життєво важливі для майбутнього розвитку іракської економіки, перейшли під котроль коаліції, і з падінням рідного Саддамового міста Тікріт Вашингтон і Лондон проголосили кінець бойових операцій.

Але якщо війна проходила мов за планом - з точки хору коаліції - то утвердження миру виявилося куди складнішим. Офіційно війна в Іраку завершилася 1 травня, коли президент Буш на борту американського авіаносця проглосив успіх коаліції у війні з тероризмом. Але ситуація з безпекою в Багдаді і навколишніх районах залишалася якою завгодно, але не безпечною.

Відчуття беззаконня і насильства в Багдаді було посилене поширеними випадками мародерства. Майно розграбовувалося без урахування, чиє воно і яке його значення. РОзкрадалися колекції багдадських музеїв.

Згодом повідомили, що багато з награбованого було до музею повернуто.

Безладні напади на солдат коаліції і загальніші протести проти іноземної окупації Іраку забирали дедалі більше життів. ГЕнерала Ґарнера змістили з посади цивільного адміністратора і призначили на його місце Пола Бремера, колишнього посла, якому надали ширші повноваження. Але напади не припинялися. Режим Саддама впав, але сам Саддам Хусейн, найімовірніше, залишався серед живих, дарма що коаліція не знала, де він переховується. Зате в липні під час штурму будинку в Мосулі загинули Саддамові сини Удай і Кусай.

Але чи не був такий оптимізм передчасним? Окрім подальших випадків насильства, глибокі розбіжності як у самій країні, так і за її межами виклиало політичне майбутнє Іраку. Країни, які виступали проти війни, - на чолі з Францією - вимагали більшої ролі ООН у повоєнній відбудові Іраку. Франція вимагала також, аби США визначили чіткий графік пережання влади в країні самим іракцям. Вашингтон спочтаку відмовлявся це зробити - на тій підставі, що це, мовляв, забере багато часу, бо спочатку треба зміцнити безпеку, а потім накреслити конституцію. Зате американці створили урядову раду Іраку з 25 осіб -- після тривалих і складних переговорів між різними іракськими політчиними та релігійними угрупуваннями.

Але багато іракців бачать ситуацію в країні інакше. Вбивство спеціального представника ООн Серджіо Вієйри де Мелло в числі понад 20 працівників представництва ООН у Багдаді - а згодом смертоносний напад на штаб-кваритиру Червоного Хреста підкреслили нестійкість становища у повоєнному Іраку. У жовтні було подолано понуру межу: чергові вбивства американських солдатів змінили статистику жертв - згідно з якою кількість убитих американців після війни перевищила кількість убитих у ході боцових дій.

В умовах, коли бажаючих долучится до повоєнних операцій запровадження безпеки в Іраку виявилося небагато, Вашингтон був змушений переглянути свою стратегію щодо політичного майбутнього Іраку. Хоча адміністрація буша не говорила про це вголос, було зрозуміло, що Іракська урядова рада не виправдала сподівань. Тож під кінець року було вирішено прискорити процес передання влади в країні самим іракцям. Але цивільний адміністратор Іраку Пол Бремер заперечив, що зміна планів США пояснюється складнощами з ситуацією безпеки.

А тим часом, предметом запеклих дискусій залишалися самі підстави для війни в Іраку. Адміністрація Буша в числі мотивів для зміщення Саддама Хусейна подавала такий перелік: він був загрозою стабільності регіону; він мав зброю масового знищення і розробляв щораз то нову таку зброю; а все це вкупі становило пряму загрозу США та їхнім союзникам. Саддам - твердив далі Вашингтон - небезпечний також тим, що має зв"язки з мережею Аль-Кайда. Окрім цього, зміна режиму і запровадження демократії зробить велику послугу пригнобленому народові Іраку.

Але де ж вона - ота зброя масового знищення? Ретельні обшукив Іраку після війни не виявили нічого вартого уваги. На той час уже стало зрозуміло, що Вашингтон і Лондон частково покладалися на помилкову або перебільшену інформацію розвідки, коли наполягали на потребі збройного втручання. Вашингтон визнав, що президент Буш посилався на неповні і, можливо, неточні дані про те, ніби Саддам Хусейн намагався придбати великі кількості урану з Африки. А в Британії обговорення мотивів для почтаку війни спалахнуло з новою силою після самогубства урядового експерта з іракських озброєнь Дейвіда Келлі. Керівник інспекторів ООН в Іраку Ганс Блікс в одному з інтерв"ю так відповів на запитання, чи Америка і Британія, на його думку, вибирали з розвідданих саме ту інформацію, яка б слугувала їхньому БАЖАННЮ розпочати війну:

І Вашингтон, і Лондон однак далі наполягали на тому, що рішення йти війною проти Хусейна було правильним і що існують докази того, що Саддам Хусейн приховав зброю масового знищення і надавав прихисток терористам.

Хоча війна в Іраку стала складовою ширшої Війни проти тероризму, оголошеної Вашингтоном і лондоном, діяльність терористів і самогубчих бомбістів не обмежувалася Іраком. Смертоносні бомбові напади були скоєні цього року в Марокко, Саудівській Аравії і в Туреччині.

Мережу Аль-Кайда запідозрили не лише через синхронізовану природу нападів, а й через те, що Осама бін Ладен воює проти правлячої династії в своїй рідній країні. А невдовзі після травневих нападів в Ер-Ріяді бомбісти-самогубці вдарили в марокканському місті Касабланка - загинуло 45 людей. А в листопадіще десятки людей загинули в бомбових наппдах у Стамбулі. Вперше об"єктом самогубчих нападів стала переважно мусульманська Туреччина.

Ірак і зброя масового знищення викликали найбільшу кризу світову кризу року, але це була не єдина криза, що стосувалася підозр на розробку якоюсь державою ядерних програм. Іран і Північну Корею теж було звинувачено в суперечливих збройних програмах. У серпні Тегеран оголсив наміри перейти до другого етапу будівництва ядерного реактора в Бушері - попри стурбованість Вашингтона, що справжня мета іранців полягала в розробці ядерних озброєнь в обхід міжнародних зобов"язань Ірану. Відносини між Вашингтоном і Тегеграном вже й так були далекі від ідеальних.

У жовтні - після переговорів з європейськими міністрами закордонних справ Іран погодився на суворіші перевірки своїх ядерних об'єктів. Згодом звіт МАГАТЕ дійшов висновку, що Іран почав співпрацювати з міжнародними інспекторами.

Але Вашингтон і далі був налаштований скептично. Адміністрація Буша була переконана в тому, що Єврособз надто поблажливо ставиться до Ірану, і вимагала більшої жорсткості. Зокрема, Вашингтон домагався ухвалення резолбюції Ради Безпеки, яка б заявила про порушення Іраном договору про нерозповсюдження ядерної зброї - ДНЯЗ. Американський держсекретар Колін павелл:

Іншу проблему - як для її сусідів, так і для Вашингтону - становила ядерна прогарма Північної Кореї. Криза спалахнула ще торік, коли Північна Корея визнала, що всупереч домовленості зі США 94-го року, не припинила своїх спроб розробити ядерну зброю. Пхеньян заявив, що його наміри здобути ядерні озброєння в якості фактору стримування нікому не становлять загрози, а просто мають скоротити кошти звичайних озброєнь, а також - відвернути можливий напад з боку США. Президент Буш у своєму програмному виступі перед американцями заявив, що США не піддадуться на шантаж:

Американці наполягали на багатосторонньому підході - відкидаючи заклики Пхеньяна про двосторонній договір з Вашингтоном. Реакція Північної Кореї була передбачувана. Державне ражіо звинуватило американців у загрозі миру.

Під кінець року напруженість дещо зменшилася, і Північна Корея погодилася на багатосторонні переговори, які відбулися в Пекіні.