Анастасія Зануда Бі-Бі-Сі, Київ

Теми огляду

• “Корреспондент” пише про офіційні клубні заробітки найвідоміших футболістів, а також про те, скільки вони заробляють поза футбольним полем, рекламуючи різні бренди та товари.
• “Експерт” пише про футбол, як бізнес, а також про те, якими фінансами оперують українські футбольні клуби. Часопис також звертає увагу на можливу угоду про злиття між Arcelor та Северсталью, яку вже називають “угодою сторіччя” у металургії.
• Economist цього тижня порівнює дві дуже схожі, і, водночас, дуже різні центральноєвропейські країни – Сербію та Словаччину, і пише про те, як національне питання плинуло на долі цих країн.

“Корреспондент” у статті “За сімейними обставинами” пише не тільки про перехід Андрія Шевченка із “Мілану” до “Челсі” та фінансові аспекти цієї угоди, але й подає історію попередніх багатомільйонних футбольних трансфертів.

Крім того, автори часопису пишуть не тільки про офіційні клубні заробітки найвідоміших футболістів, але й про те, скільки вони заробляють поза футбольним полем, рекламуючи різні бренди та товари.

При цьому поза грою футболісти заробляють більше, ніж на полі. Наприклад, якщо Роналдіньо за рік у Барселоні офіційно отримує 8.5 мільйонів євро, то його доходи від реклами Nike, Pepsi, Danone та Chevron сягають 14 мільйонів євро.

Проте ще рік тому найуспішнішим футболістом-рекламістом був Девід Бекем, який заробив на Adidas, Pepsi та Gillette понад 24 мільйони євро, тоді як його ставка у Реалі була всього 6.4 мільйонів євро.

Автори часопису також зазначають, що підрахувати, скільки заробив на рекламі Андрій Шевченко, який відтепер буде третім найкраще оплачуваним футболістом у світі, можна поки що лише дуже приблизно.

“Експерт” пише про футбол, як бізнес, а також про те, якими фінансами оперують українські футбольні клуби.

“Що можна вважати великими грошима для українського футболу? Безперечно, річний бюджету донецького “Шахтаря”, який сягнув 84.5 мільйонів доларів. Це вже рівень провідних європейських клубів, і, можливо, перевищує бюджети найбагатших російських клубів прем'єр-ліги, експертна оцінка яких коливається від 30 до 65 мільйонів.
За “Шахтарем” іде київське “Динамо”, бюджет якого складає 25-30 мільйонів доларів, “ – підраховує футбольні капітали “Експерт”, а також розмірковує над тим, скільки цей вид спорту може принести до державного бюджету країни:

“Міністр економіки Німеччини оцінює економічний ефект від проведення Чемпіонату світу у 10 мільярдів євро. 6 із них пішли на розширення транспортної інфраструктури та реконструкцію стадіонів.

Очікується, що ще мільярд залишать у Німеччині туристи, що приїдуть саме на Чемпіонат світу. Загалом вважають, що проведення Чемпіонату світу з футболу у Німеччині має зіграти для економіки країни приблизно ту ж саму роль, що і Олімпійські ігри у Мюнхені у 1972 році. Тоді самі німці вважали, що Мюнхен зробив у своєму розвитку стрибок на 10-12 років вперед.

Такі вражаючі цифри дозволяють сподіватися, що у разі, як спільна заявка Польщі та України на проведення чемпіонату Європи з футболу у 2012 році буде успішною, це зможе надати українській економіці такого ж потужного пришвидшення.”

“Експерт” у статті “Між двох М” пише про можливе злиття двох потужних компаній на металургійному ринку – європейської Arcelor та російської Северсталь, а також про те, як це може відбитися на подальшій долі поки що найбільшого гравця на металургійному ринку, компанії Mittal Steel та її власника індійського походження Лакшмі Міттала.

“Погодившись на злиття з Arcelor, власник Северсталі, Алексєй Мордашов, отримав шанс стати металургом номер один у світі. Ця угода, якщо їй судилося відбутися, може обернутися кризою для сталевої імперії Лакшмі Міттала,” – пише “Експерт” і зауважує, що оголошення про можливе злиття європейських та російських активів стало сюрпризом для багатьох аналітиків, хоча мало хто мав сумніви у тому, що Arcelor не буде пручатися нав’язаному злиттю із Mittal Steel.

Часопис також пише, що об’єднання із якимось іншим учасником ринку, наприклад, японською Nippon Steel, німецькою ThyssenKrupp чи корейською Posco, виглядав би більш природнім для європейської компанії, ніж злиття із залежним від Кремля російським бізнесом.

Принагідно автори часопису нагадують, що саме перед оприлюдненням інформації про можливе злиття Arcelor та Северсталі, Алексєй Мордашов зустрічався із президентом Росії, Владіміром Путнім, і мова, очевидно, йшла не тільки про розвиток трубної промисловості, як було сказано в офіційному повідомленні.

Проте, на думку “Експерта”, злиття Arcelor та Mittal Steel було ще більш неприроднім, адже ці дві компанії сповідують зовсім різні бізнесові філософії: “Arcelor є одним із лідерів на зустріч профспілкам, екологічним та донорським організаціям. На заводах Arcelor один із найнижчих показників кількості травм.
І головне – компанія всю історія свого існування займалася планомірною розбудовою металургійного бізнесу...
Mittal Steel не може похвалитися подібними успіхами. Активи стального гіганту зазвичай купувалися досить хаотично: величезний сукупний випуск сталі дають заводи, розкидані по всьому світу.
Mittal Steel не приховує, що їх основною тактикою є розширення бізнесу за рахунок покупки збиткових підприємств та виведення їх на прибутковий рівень шляхом скорочення видатків.
Якщо Arcelor спеціалізується на виробництві якісної продукції із високим ступенем переробки, то ринкова ніша Mittal Steel – це відносно дешева продукція. Mittal Steel є лідером лише за обсягами виплавки сталі, але аж ніяк за сукупними доходами. Відтак, не зважаючи на менші обсяги виробництва, прибуток Arcelor у першому кварталі 2006 року є значно вищим за прибутки Mittal Steel.”

І британський Economist у статті “Казка про дві слов’янські країни” пише про дуже несхожі останні 10 років в історії Словаччини та Сербії, дві держави у центрі Європи, як починали із однаковими стартовими умовами, а досягли цілком різних результатів.

Часопис нагадує, що у середині 90-х у Словаччині правив авторитарний Владімір Мечіар. У той таки час Сербією керував одіозний Слободан Мілошевич, діяльність якого, якщо залишити поза увагою війну, викликала приблизно такі самі враження, як і кроки його словацького колеги.

В кожному разі 10 років тому ніхто не уявляв ані Сербію, ані Словаччину у НАТО чи ЄС. І, все ж таки, словакам вдалося перебороти таке ставлення зовнішнього світу до них.

Передусім, як вважає Economist, завдяки політиці прем’єр-міністра Міколаша Дзуринди, який за два терміни свого керування урядом зміг домогтися сталого розвитку словацької економіки, припливу інвестицій та відчутному зростанню добробуту “маленьких словаків”.

Утім, як зазначають автори британського часопису, парадокс політики у пострадянських країнах полягає у тому, що їх населення часто не цінить керівників-реформаторів, воліючи порівнювати своє життя із стандартами заможніших сусідів на Заході, аніж із своїм же життям ще кілька років тому.

Виглядає, що пан Дзуринда не зможе втретє очолити словацький уряд, проте, як вважає Economist, його реформи вже є незворотними для Словаччини, хто б не став його наступником.

Зовсім по-іншому складається доля Сербії, яка щойно пережила референдум про незалежність Чорногорії і ще має пережити визначення статусу Косова: “Оксамитове розлучення Словаччини та Чехії у 1993 показало, як “м’яка революція” у національному питанні може проторувати шлях і для успіхів на інших фронтах. Шкода лише, що зворотне також є правдою – суперечки щодо національних проблем можуть отруювати сербську політику ще багато років.”