До Ради повертаються радикали

Настільки чисельного загону радикалів у Верховній Раді ще не було

Тріумф партії "Свобода" став однією з головних несподіванок останніх парламентських виборів в Україні.

У наступній Верховній Раді вона сформує фракцію з 37 членів і матиме всі шанси стати одним з ключових гравців політики, принаймні на час каденції парламенту сьомого скликання.

Реакцію як української, так і зарубіжної преси на виборчий успіх цієї партії важко назвати однозначною. "Свобода" є радикальною політичною силою, чия риторика і методи діяльності викликають у багатьох спостерігачів сумніви щодо долі української демократії та парламентаризму.

Чи варто боятися радикалів в українському парламенті? Відповідь на це питання можна почати шукати в подіях недавнього минулого, адже "Свобода" - це далеко не перший успіх крайніх політичних сил у новітній історії України.

Спалах зліва

Ще на виборах 1998 року, з невеликим запасом подолавши 4-відсотковий прохідний бар’єр, до парламенту потрапила Прогресивна соціалістична партія України (ПСПУ), очолювана Наталією Вітренко.

"Для Вітренко навіть сталінська Конституція 1936 року була відходом від справжнього соціалізму", – оцінює радикальність її риторики політолог Олексій Гарань, автор монографії про діяльність лівих партій після здобуття Україною незалежності.

У своїй виборчій програмі "вітренківці" стверджували: "Парламентаризм, а тим більше президентська форма правління, ніколи не захищатимуть інтересів простих людей праці". І пропонували у державному будівництві звернутися до "досвіду Паризької комуни, відшліфованого Великим Жовтнем".

У 1999 році лідер ПСПУ балотувалася в президенти України і здобула солідний результат у майже 11% голосів. Найвідомішою передвиборчою обіцянкою Вітренко було відправлення – у разі її перемоги – представників тодішньої української верхівки "на уранові копальні".

Радикалізм "вітренківців" не обмежувався самою риторикою. Сьогодні Наталія Вітренко стверджує, що саме вона ще за рік до переможних для себе парламентських виборів вперше в українській практиці застосувала метод парламентського голодування.

"Ми (Вітренко та її соратник Володимир Марченко – Ред.) три доби не виходили з зали парламенту. До нас увечері приходив Олександр Мороз (тодішній голова Верховної Ради – Ред.) і просив припинити голодування, а ми відповіли: "Ні! Тільки якщо буде підвищена мінімальна зарплата і пенсія!" – згадує вона про події квітня 1997 року.

Наступного разу Вітренко голодувала вже разом зі своєю фракцією, котра налічувала півтора десятки депутатів.

"У грудні 1998 року ми цілою фракцією оголосили голодування з метою підвищення прожиткового мінімуму. Троє діб фракція голодувала, це було безпрецедентним кроком на теренах всього СНД", – хвалиться Наталія Вітренко.

Хоча лідер прогресивних соціалістів називає свою партію єдиним справжнім захисником трудового народу, політолог Олексій Гарань оцінює роль цієї сили набагато критичніше.

"ПСПУ були крайніми популістами, абсолютно маніпульованими з Банкової. Вони використовувались з метою розколу лівого табору та опозиції в цілому. Їхні епатажні заяви та проросійські гасла були вигідними Кучмі, бо на їхньому тлі він міг виступати поміркованим миротворцем", – каже політолог.

Зрештою, на виборах 2002 року партія Наталії Вітренко не подолала 3-відсотковий бар’єр – через масштабні фальсифікації, стверджує лідер ПСПУ сьогодні, – та поступово зійшла з політичної арени України.

Сувора догана депутатам

Ще до тріумфу ПСПУ в мажоритарних округах західної України періодично перемагали радикальні націоналісти.

Найпоказовішим з таких прецедентів є, мабуть, обрання до парламенту на виборах 1994 року трьох членів УНА-УНСО - радикальної націоналістичної партії, члени якої не приховували, що брали участь у бойових діях на Південному Кавказі та в Придністров’ї.

На установче засідання парламенту другого скликання унсовці прийшли в камуфляжній формі.

"Ми просто хотіли привернути до себе увагу", – згадує сьогодні колишній депутат-унсовець Юрій Тима.

У 1990-х роках в Раді було кілька членів праворадикальної УНА-УНСО

У квітні 1995 року, під час однієї з нерідкісних у той час криз в українсько-російських стосунках, депутат Державної Думи Микола Лисенко на трибуні російського парламенту порвав український прапор.

Відповідь з Києва надійшла негайно. Двоє унсовців, Олег Вітович та Юрій Тима, в сесійній залі українського парламенту порвали російський триколор. За це були покарані безпрецедентною постановою Верховної Ради: у цьому документі їм оголошувалася "сувора догана з наступним повідомленням в газеті "Голос України".

Вплив унсовців на роботу парламенту був обмежений – їх було надто мало. Битися теж не доводилося: у тогочасній Раді до такого взагалі доходило вкрай рідко, згадує Тима.

Зате депутатський мандат та дипломатичний паспорт допомагали унсовцям займатися позапарламентською діяльністю – організацією протестів в Україні та діями поза межами України.

"Я, наприклад, тоді багато займався підтримкою національно-визвольних рухів кавказьких народів та Білорусі", – каже Тима та визнає, що через таку свою діяльність доволі часто пропускав пленарні засідання.

У 1998 році жоден з унсовців не був вдруге обраний до парламенту, а їхня партія набрала по всій Україні лише 0,4% голосів.

"Свобода" сьогодні

На яких підставах сьогоднішню партію "Свобода" називають радикальною?

По-перше, через цілу низку її програмних положень. Навіть скорочена версія головного документу "Свободи" – "Програми захисту українців", – підготовлена для участі партії у виборах 2012 року, рясніє пропозиціями докорінних змін чи не в усіх сферах життя держави.

Проведення люстрації, скасування депутатської недоторканності, націоналізація стратегічних підприємств, введення в паспорт графи "національність" та запровадження кримінальної відповідальності за "пропаганду сексуальних збочень" – це тільки деякі з найбільш неоднозначних ініціатив "Свободи".

По-друге, через стиль діяльності партії. "Свобода", яка ніколи не була парламентською політичною силою, має чималий специфічний досвід вуличної діяльності та силових протистоянь з опонентами – що, зрештою, "тягнибоківці" переконливо довели під час процесу підрахунку голосів на 215-му та 223-му виборчих округах столиці. Спостерігачі побоюються, що "Свобода" перенесе ці методи діяльності в стіни парламенту, а це призведе до катастрофічних наслідків для українського парламентаризму.

По-третє, сама наявність у парламенті ідеологічних подразників – регіоналів та, особливо, комуністів, чию ідеологію "Свобода" взагалі хоче заборонити у судовому порядку, – не виключено, стимулюватиме представників цієї партії до радикальної поведінки у парламенті.

Нарешті, на думку політолога Олексія Гараня, радикалізація "Свободи" є об’єктивно вигідною нинішній владі, а тому вона усіляко провокуватиме націоналістів на ескалацію вже існуючих та створення нових конфліктів під парламентським куполом.

"Януковичу, очевидно, вигідно, якщо у парламенті будуть бійки "Свободи" з комуністами. З одного боку, це дозволить йому дискредитувати парламент, з іншого – представляти себе як стабілізатора і миротворця", – каже Гарань.

Чого чекати від "Свободи"?

"То все байки. Ми – дуже законослухняні, – відповідає на звинувачення у радикалізмі "Свободи" Юрій Сиротюк, прес-секретар партії та новообраний депутат парламенту. – Рішучими ми були тільки коли бачили, що дуже брутально топчуться по нашій честі і гідності – соціальній, історичній чи національній. Але будь-яка людина, якщо образити її чи її честь, так реагує. Це – не радикалізм, це – природна реакція".

Проте передбачити, як поводитимуться члени фракції "Свобода" у парламенті сьомого скликання, сьогодні важко.

З одного боку, каже Сиротюк, "свободівці" свідомі того, що їхню політичну силу намагаються загнати у маргінальну нішу ультрарадикалів.

"Коли я зараз читаю, що про нас пишуть західні ЗМІ, мені самому стає страшно... Але ми розуміємо, що ми вступаємо в фазу парламентської боротьби. Ми намагатимемося працювати без зайвого епатажу – ми не будемо ходити (по парламенту – Ред.) в галіфе, в мазепинках і з пластмасовими автоматами", – каже Сиротюк.

З іншого боку, визнає "свободівець", одне з завдань його політичної сили – перетворити Верховну Раду з "гвинтика в системі президента" на місце, де точаться дискусії, в тому числі й доволі жорсткі.

"Якщо, наприклад, знову почнуть ставити питання мови – ми діятимемо дуже жорстко, – обіцяє Сиротюк. – Якщо на депутатів-"свободівців" почнуть нападати, ми не станемо жалітися в НАТО, ОБСЄ і регламентний комітет – нас виборці не зрозуміють. Якщо проаналізувати віковий склад, фізичну підготовку і минуле членів фракції "Свобода", то вона може переважити всю велич партії влади, там бойових сил є не так багато".

Парламентський етап життя партії "Свобода" приведе до еволюції цієї політичної сили, вважає Олексій Гарань. Питання лише в тому, в який бік вона рухатиметься.

"Або на перший план вийдуть такі радикали, як Фаріон та Михальчишин, і це дозволить владі розколювати опозицію та грати на поляризації, або "Свобода" займе більш помірковану позицію", – каже політолог.

Чи збільшить прихід радикалів до парламенту кількість бійок у Раді?

За його словами, дилема "Свободи" полягає у тому, хто з європейських партій стане для неї орієнтиром – радикальний напівмаргінальний британський "Національний фронт", чи італійський "Національний альянс", який починав з націоналістичних позицій, а згодом влився до правоцентристської партії "Народ свободи" Сильвіо Берлусконі.

Самі "свободівці" кажуть, що своєї ідеології міняти не збираються. Натомість не забуватимуть про позапарламентську діяльність та розширюватимуть свою присутність на сході й півдні України.

"От коли ми наберемось сил, тоді треба буде ставати радикальнішими. Не зразу", – каже Сиротюк.