Малюнок семирічного Алана, який був одним із заручників у захопленій школі в Беслані

Офіційна кількість жертв трагедії перевищує 330 людей, але й досі деякі останки загиблих залишаються неопізнаними.

Досі нез'ясовано долю майже п'ятдесяти заручників - переважно дітей. І саме ця невизначеність є найгіршим тягарем для багатьох родин у Беслані.

До зруйнованого спортзалу бесланської школи №1 і досі щодня приходять люди з квітами, вінками, іграшками... А на стінах, як і повсюди у Беслані, фотографії дітлахів, які й досі вважаються зниклими безвісти.

Арутюн досі чекає
Як і багато інших батьків, Арутюн Алікян не припиняє пошуків, відвідуючи десятки різних установ. Він вже заповнив сотні аркушів різноманітних формулярів і запитів. Він і досі чекає результатів досліджень ДНК з моргів. Арутюн вже поховав десятирічного сина Мартіна, але й досі не знає нічого про долю дружини Рузанни і чотирирічної доньки Ані.

"Я навіть не знаю, де шукати далі, - сказав він. - Я не знаю до кого звертатися. Моїх рідних немає серед опізнаних тіл. Тому я сподіваюсь, що вони і досі десь живі".

У банку Беслана від Арутюна вимагають додаткових свідчень того, що його дружина і донька були у школі під час нападу. Тому він навіть не може отримати компенсації, призначені для родичів загиблих.

Розпач і невизначеність - дві головні складові сьогоднішнього життя цього чоловіка. Щовечора він повертається до свого помешкання, куди навіть не хоче повертатися. Ця квартира, каже він, сповнена спогадів про родину, яку він втратив, але досі не може оплакати.

"Якщо їм не вдалося вижити, я хотів би знайти їхні тіла, - ділиться він. - Принаймні тоді я міг би поставити крапку. Я би знав, що це - кінець, що моєї родини більше немає. Я би принаймні мав могилу, а так це просто неможливо - досі не знати, живі вони чи мертві".

Рани і невідомість
У московській лікарні Мадіна Кастуєва доглядає за 9-річним сином Аланом, якого лікують від поранень рук і травм легенів. Але принаймні Алан вцілів, а от про долю його 12-річної сестри Зарини і досі нічого не відомо.

Тож Мадіна переживає такі самі душевні тортури, як і Арутюн Алікян: "Це просто жахливо - не знати, що з твоєю дитиною. Я не відчуваю, що її більше немає. Я себе переконала, що вона і досі жива. Я навіть не знаю, що робитиму, якщо її таки знайдуть серед загиблих".

А у самому Беслані збираються у жахливу подорож ті родини, для яких пошуки вже завершено. Аналізи ДНК у спеціалізованому моргу в Ростові щойно підтвердили тотожність ще 35-ти жертв.

Самі новини є для родичів трагічними, але тепер у них попереду - подорож у півтори тисячі кілометрів автобусом, щоби перевезти останки для поховань.

Страх перед майбутнім
У лікарні Беслана створено кабінет спеціальної психологічної допомоги дітям, які пережили трагедію і досі відчувають її наслідки.

Але місця тут вистачає лише для тридцяти дітлахів з-поміж кількох сотень, які були серед заручників. І лікарів-психотерапевтів лишень двоє.

На цвинтарі Беслана тривають роботи з перетворення його на гідний загиблих дітей меморіал. Планується спорудити пам'ятник, будуються асфальтові доріжки. Повсюди чути плач матерів над могилами дітей.

Коли офіційна жалоба завершиться, чимало людей побоюється, що трагедія Беслана може спровокувати акти помсти, і що криваве насильство ще попереду.