Чому ми засуджуємо людей за вагу і зовнішність? Блог психолога

Нещодавно мережею прокотилась хвиля емоцій щодо зовнішності директорки музею Голодомору. Усе почалося з поста юриста Клима Братківського, який написав у фейсбуці, що музей має очолити людина, "яка знає, що таке голод", натякаючи на вагу Лесі Гасиджак (пізніше пост він видалив).

Далі олії у вогонь підлила депутатка "Слуги народу" Мар'яна Безугла, яка вирішила обговорити, "чому ожиріння — це хвороба, а не про бодіпозитив".

"Ви б сприйняли таку ведучу новин? А фехтувальницю? Бойового медика? Очевидно, що ні. І якщо для двох з трьох названих професій просто є вимоги до фізичного стану, то перша має певні візуальні стандарти. Контекст. Голодомор спричинив смерть від голоду мільйонів людей".

Були схожі пости й менш публічних осіб. У відповідь здійнялася хвиля осуду бодішеймінгу.

"Моя бабуня, що дитиною вимушено голодувала, була повною при дуже важкій фізичній праці будівельниці. Моя мама повна. Мамина сестра повна. Вся родина має проблеми з вагою, бо травма голоду плювати хотіла на дієти. Травма голоду — це не викидати їжу, загодовувати дітей, примушувати доїдати все, що поклали на тарілку, все їсти з хлібом, робити компліменти "поправилась і погарнішала", - написала користувачка фейсбуку Ірина Левандовська.

Чому людей узагалі так хвилює зовнішність інших?

Ця історія наочно показує нам внутрішні страхи і комплекси. Нашу самооцінку і самосприйняття через призму "шо скажуть люде". Нашу з дитинства завчену фразу "не позорся!" І наші внутрішні стандарти і заборони, часто подані під виглядом турботи - я ж не для себе стараюсь, а для твого ж добра, твого ж здоров'я.

Нас часто виховували за допомогою сорому і провини.

"Як тобі не соромно?!" - фраза, яка вкарбована в підсвідомість багатьох людей. Соромно (і небезпечно) занадто відрізнятись від оточення - бо зацькують, донесуть, висміють і засудять. І це відчуття сорому зашите у свідомість здавна, страх бути вигнаними з племені й лишитись без вогню, їжі і шансів на виживання. Доповнене роками тоталітарних режимів.

І ми так боїмось чужого осуду, що непомітно і швидко доєднуємось до натовпу тих, хто засуджує. Бо не можна виділятись від племені, не можна не бути "своїм", інакше ризикуєш опинитись на місці того, кого наступного будуть шеймити.

Наш мозок починає шукати способи уникнути небезпеки. Якщо я боюсь осуду від суспільства, якщо я боюсь відчути сором і стикнутися з наслідками, я мушу щось зробити з цим. Вмикається режим "бий-біжи-завмри" - коли ми автоматично реагуємо, навіть не усвідомлюючи, що увімкнули якийсь з цих варіантів.

Реакція "бий" може проявлятись спробами дуже активно і злісно доводити, що людині байдужа думка суспільства - мовляв, я перша буду вас засуджувати й соромити, і це я буду тією, хто стане на чолі цього параду бодішеймінгу, я буду вирішувати, що є нормою, а що ні, і встановлювати правила гри в "хто кого засоромить".

Бо така людина настільки внутрішньо напружена в очікуванні цькування від інших, що обирає "кусатись" першою, адже найкращий захист - це напад.

Бігти, тікати, уникати - це ще один спосіб уникати свого відчуттям сорому й осуду. Просто сидіти тихенько, як сіра мишка, уникати контакту з соціумом, бажано не виходити з дому зайвий раз, і за можливості в онлайні бути також без камер.

Тоді, ймовірно, не помітять і не засудять.

Завмирати, підкорятися агресору - означає погоджуватись на цю "правду". Погоджуватись, що і справді, люди з зайвою вагою не мають права бути на якійсь посаді. Тож коли бачиш людину з такою ж неідеальною зовнішністю, яка собі дозволяє те, на що не має права, - може бути особливо боляче. Чому, мовляв, мені не можна, а їй дозволено? Нікому не дозволено!

Через страх опинитись на місці "не такої" можна почати шукати причинно-наслідкові зв'язки, чому насправді жертва заслуговує на такий осуд від суспільства. Це віктімблеймінг. Саме він допомагає вірити, що якщо будеш чемним, нічого поганого не станеться.

Багато людей мають комплекси й страхи, пов'язані з реакцією суспільства. І дуже багато вимог щодо правильної, нормативної зовнішності, особливо щодо жінок.

Попкультура успіху, постійної активності, радісного ЗОЖ ставить жорсткі вимоги, все ще більш поширені щодо жінок.

Ми всі до певної міри є заручниками трендів і культури - коли орієнтуємось на кіноіндустрію, ставимо "лайки" чи "дислайки", свайпаємо вправо чи вліво. Хоча реальність відрізняється від картинки.

Іноді забуваємо, що зовнішність і вага теж мають свою "моду" - колись були в тренді худенькі Твіггі, а колись Тиціанівські пишні форми вважались показником здоров'я і краси.

Ще одна важлива деталь цієї історії з хейтом: готовність засудити, не знаючи історії людини. Її минуле, її історію роду, її професійну діяльність. У фокусі уваги тільки тіло і вага.

Чи справді тут у центрі турбота про здоров'я повної людини?

Тож якщо когось обурює чиясь зовнішність - важливо спитати себе, що саме за цим обуренням стоїть. Варто чесно дослідити, чому саме це аж так непокоїть.

Тим часом Леся Гасиджак повідомила, що подасть до суду через цькування.

"Проти першого хейтера вже готується судовий позов… Є попередні домовленості з суперфахівцями щодо юридичного супроводу і навіть пропозиція щодо інформаційного супроводу судового процесу. Одразу скажу, що навіть публічне вибачення, якщо колись таке буде, нічого не змінить", - написала вона у фейсбуці.

За її словами, вона подаватиме до суду, бо "такі історії трапляються щодня".

"Хейту зазнають дуже багато жінок в Україні. І не лише через зовнішність. А просто через те, що вони є жінками на керівних посадах. Я вважаю, що це має бути повчальний кейс. Щоб він ніколи більше не повторився", - сказала вона "Радіо Свобода".