"Найгірше в Бахмуті - це коли все в болоті, і в бою може заклинити автомат"

Новий Рік, Різдво і свій 41-й день народження - всі ці свята військовий на позивний "Маестро" зустрів в окопі у Бахмуті, місті-фортеці, що багато місяців залишається однією із найгарячіших і найкривавіших точок на фронті.

"Це ніяк не відрізнялося від звичайного дня в окопах, єдине, що на день народження я просив Бога про подарунок. І він мені його подарував, - розповідає Маестро, дякуючи, що залишився живим, - і коли я повернувся зі зміни на базу, то хлопці мене вже привітали".

З перервами він воює у Бахмуті з травня. Відтоді його дні діляться на "окопні" та "неокопні". За більш ніж півроку багато чого змінилося, але росіянам так і не вдалося взяти місто.

Маестро відверто розповідає ВВС, якою ціною це дається йому та побратимам, про свої дні в окопі та життя під свист куль в Бахмуті.

Перша маленька перемога

Маестро, киянин родом із Хмельницької області, як і багато українських бійців, до війни жив зовсім іншим життям. Він працював із меблями, а також танцював і був тренером із полденсу.

Після повномасштабного вторгнення чоловік намагався записатися в ТРО, але охочих було багато, і кожного разу, коли доходила його черга, розповідає Маестро, йому казали - приходьте завтра.

Чотири дні він обходив різні точки, де можна було записатися, як раптом якийсь чоловік, якого вже взяли в ТРО, нібито відмовився і здав зброю.

"Я зайняв його місце і для мене це було як перша маленька перемога - нарешті я добився свого"

Рішення воювати, якщо Росія піде на велику війну, він ухвалив для себе давно. Психологічно він був готовий і налаштовував на це рідних, хоча у нього є троє неповнолітніх дітей, немає досвіду, і в армії він теж не служив.

"Не знав, як автомат взяти і куди пальці вставити", - пригадує Маестро.

Але у ТРО таких було більшість, каже він, тому командири багато зробили для того, щоб навчити їх.

Наступ на столицю очікували з Голосіївського району, тому бригада стояла там, а пізніше охороняла різні важливі об'єкти в Києві та області.

У травні прийшло бойове розпорядження, і бійці ТРО в складі зведеної роти у підпорядкуванні ЗСУ вирушили на околиці Бахмута.

Як у жорсткому кіно, що не має кінця

24 травня, коли Маестро приїхав на Донеччину, росіяни ще не підійшли до Бахмута, і військові стали на його околицях, за десять кілометрів від міста.

"Відтоді пройшли місяці, з одного боку наче багато всього змінилося, але з другого - за весь цей час, з травня, вони (росіяни - Ред.) змогли взяти лише цю невелику відстань в 10 кілометрів".

Уже зараз українські військові тримають оборону на підходах до міста, поблизу будівель, а весною та в перші місяці літа бої йшли в посадках та лісах, каже Маестро.

У липні, зізнається, коли його відправили на ротацію на Київщину, він вперше сильно перенервував.

"Через два дні нам сказали, що вони (росіяни - Ред.) пішли в наступ і ті позиції, де ми стояли, розбили. Наступ був із бронетехнікою, авіацією, втриматися було важко, і хлопці відступили - не всі, на жаль, позиції віддали з великими втратами".

Маестро зрозумів, що на війні все так само, як і в жорсткому кіно.

"У мене був момент, коли земля почала сипатися на голову. Близький приліт, майже в окоп, граната потрапила на бруствер - подумав тоді, що таке тільки в кіно бачив".

Картини у Бахмуті, каже він, часто нагадують його побратимам фільм "Врятувати рядового Раяна".

"Але фільм іде дві години, а тут таке цілодобово", - додає Маестро.

На ротації він подивився прем'єру "На західному фронті без змін", і вважає, що цей фільм теж "дуже наближений до реальності".

Чого не передає кіно, каже військовий, так це розривів снарядів, мін та інших звуків. Насправді вони набагато гучніші.

Розклад обстрілів

Усе починається вранці. "Я навіть сміявся, що це як вранішня кава - 5:00 і прилітає їхня авіація".

Вночі вже тихіше. Але якщо влітку обстріли з обох сторін щоночі вщухали, то взимку, коли Маестро вдруге приїхав до Бахмута, обстрілами обмінювалися вже постійно.

Разом із тим, підтверджує він висновки багатьох експертів, у грудні співвідношення вирівнялося, тоді як у травні на 1 український обстріл припадало 10 російських.

Після ранкових прильотів, веде він далі, зазвичай іде мінометний обстріл і починається бій.

Лінія оборони всюди неоднакова - десь військові сидять в окопах, десь в будівлях, бо росіяни вже близько підійшли до міста. Через це, каже Маестро, на околицях міста не залишилося нічого цілого. А в самому місті немає жодної неушкодженої будівлі.

Буває так, каже Маестро, що відстань між окопами українців і росіян - 50-100 метрів. Щодня 15-30 росіян намагаються продавити українські позиції та біжать на них із автоматами, мінометами.

"Їхні (не хочу називати їх побратимами) падають, а вони біжать далі. Людина з нормальною психікою так просто не побіжить", - розмірковує військовий.

Знаючи таку тактику, каже Маестро, ховаючись від осколків під час мінометного обстрілу, українські військові завжди мусять трохи піднімати з окопу голову, щоб контролювати ситуацію.

"У мене такого не було, але побратими казали, що якось визирнули, а за 15 метрів від них уже росіяни біжать", - розповідає військовий.

Так може тривати довго.

Військові працюють позмінно - добу-дві сидять в окопах, а потім на день-два, розповідає Маестро, повертаються в Бахмут, щоб прийти в себе, почистити одяг та зброю.

У місті військові зустрічають місцевих. Їх там понад шість тисяч, стверджують у міській раді. "Було так, що біжимо ми всі в броніках, касках, поруч снаряди летять, а місцеві їздять на велосипеді навпроти нас".

Одного дня, вийшовши з окопу, Маестро прочитав, що загинули дві місцеві жінки. На фотографії він впізнав місце, поблизу якого часто збиралися військові.

"Виглядало моторошно", - каже він.

Хлопці

Смерті в Бахмуті багато і до цього не звикнути, каже Маестро.

"Але коли я їду в зону бойових дій, то повністю виключаю емоції, бо розумію, що можу неефективно виконати бойову задачу, а також наразити себе на небезпеку".

Військові, каже він, втрачають побратимів не тільки через смерть, хтось із бійців може дістати легке поранення, але починає боятися так, що доводиться евакуювати.

"Також є люди, які поступово, самі того не розуміючи, божеволіли".

Він розповідає про хлопця, з яким разом вирушив у Бахмут. Хоча йому було лише 19, він багато в чому давав фору тим, кому за 40, каже Маестро. "Але він не витримав, довелося їхати на обстеження в психіатричну лікарню".

Щоб поменше переживати, військовий намагається не надто зближуватися із побратимами. Вдається не завжди. У другу поїздку в Бахмут з Маестро поїхав друг, який довго просився в цю бригаду.

"Відтоді кожен раз, коли він ішов на зміну, я не міг нормально спати, а коли я ішов - він чекав мене".

Різдво у болоті

Ще одне, до чого у Бахмуті неможливо звикнути - це погода. "Інколи я замислювався, що нас більше лякає - болото і мороз, чи росіяни, які сунуть?" - жартує Маестро.

Пів біди, каже він, коли вдень промок, а вночі холодно. "Найгірше, що коли після дощу все навколо в болоті, через годину-півтори бою починаєш боятися, що заклинить автомат і не зможеш стріляти".

Побратим розповідав Маестро, що одного разу на його зміні в хлопців заклинило чотири автомати, тільки один залишився робочим.

"Тож один відстрілювався, всі решта заряджали магазини", - каже Маестро.

Бувало також, що бійці відморожували собі пальці. Від цього добре рятують одноразові стельки, які в Бахмут привозять волонтери. Маестро каже, що в мороз -15 закладав собі їх і у взуття, і в рукавиці. 2-3 пари, які їм видавали на кожного, вистачало на добу.

"Одного разу було так, що до обіду постійно йшов дощ, потім сніг, а потім мороз -10". Така ж погода, пригадує військовий, була в Бахмуті на Різдво з 6 по 7 січня.

Маестро розповідає, що один із командирів о 00:00 привітав усіх із святом по рації, й інші бійці по рації почали одне одного вітати у відповідь. Були в той день і колядки.

"На Новий рік була така сама історія, після чого командир мінометного підрозділу сказав - ну а тепер привітаємо росіян", - згадує військовий.

"Ми тоді гарно їх привітали, вони тільки вранці отямились і почали атакувати".

"Давайте баян"

Маестро каже, що після цілодобової бойової зміни, здавалося б, він тільки те і робитиме, що спатиме. Але, каже, не виходить - адреналін ще довго не відпускає.

У такі моменти він бере баян, який на прохання командира привіз у Бахмут, і починає грати.

У соцмережі є відео, де видно, як вранці Маестро заходить вранці після зміни в якусь хатину, скидає каску, тяжкий бронежилет, розгрузку і каже хлопцям: "Давайте баян!"

Потім, каже Маестро, його ще "півдня ковбасить", в ліжко не тягне і хочеться щось робити. Разом із хлопцями він прибирає, ходить по воду. Хіба що не готує - цим поза окопами займаються інші бійці.

"Я відразу казав: готувати не люблю, не вмію і не буду. І мені сказали, добре, ми тебе зрозуміли. Тому я прибирав, а коли хлопці хотіли відпочити душею - співав їм пісень".

Вже потім Маестро каже, що починав відключатися, а вранці о 6 ранку вже не спалося і починалася підготовка до бойового виходу на завтра.

Він намагається відволікатися і, так само як інші хлопці, не згадувати про війну в дні, коли відпочиває.

"Та буває, що вже на другий день за прибиранням починаємо говорити про службу, війну. Але тут же зупиняємо одне одного. Хлопці кажуть - чекайте, чого ми про це говоримо? Ми ж завтра туди підем, все це там і так буде".

Церква посеред лісу

Зараз Маестро вдома, у відпустці. Про життя в окопах він розповідає ВВС по телефону, поряд із ним грається донька.

"Був момент, коли я сам собі зізнався, що мені стало страшно", - каже чоловік, і після цього просить дитину ненадовго відійти з іграшками в іншу кімнату.

"Нас почали оточувати, я був на одному з флангів, і виникла вірогідність, що з іншого флангу нас теж можуть оточити. Я підготував усе, що було і почав молитися", - розповідає Маестро.

У ті хвилини він згадав настанову командира - перелякатися можна, але не відступати. У результаті атаку вдалося відбити.

"Я часто молюся в окопах, - зізнається він. - Вірю, що є якісь вищі сили, і що не все у світі так просто. Та і, чесно кажучи, тоді мені просто треба було до когось звертатися".

Одного разу, розповідає Маестро, з ним сталося історія, яку він не може до кінця пояснити. Була 3-4 ранку, він не спав майже добу, як посеред лісу десь за 20 метрів йому примарилася церква.

"Я почав оглядатися. Подумав, що може заснув, але пару разів вщипнув себе і зрозумів, що не сплю".

"Я дивився на її купола, двері, вікна. Просто стояв і милувався. Я думав - що ж це означає?"

А згодом, коли він був у рідному селі у відпустці, зрозумів, що церква, яка йому примарилась, була схожа на ту, що стоїть біля його дому. Під час кожної служби, як виявилося, священник там згадує всіх військових із села.

Невдовзі Маестро готується знову, вже втретє, вирушити в Бахмут.

Підпишітьсяна нашTelegramабоViber, і ви постійно будете отримувати найсвіжіші статті на свої месенджери.