"Повернись лицем до стіни, будемо розстрілювати". Рік, 8 місяців і 26 днів у полоні "ДНР"

49-річну вчительку Наталю Карачор звинуватили у "шпигунстві" та засудили до 12 років за ґратами, з яких майже два вона провела у полоні.

29 грудня 2019 року у рамках звільнення заручників Наталя повернулася до України. Але тільки через рік після повернення наважилася дати своє перше інтерв'ю: розповісти про арешт, допити та катування в полоні.

Початок війни на Донбасі заскочив Наталю Карачор у Шахтарську, де вона викладала історію України та право у професійному ліцеї. Всі лекції вела українською і не приховувала своїх поглядів від колег.

"Мені одразу пакет на голову, кайданки - і в машину"

"На педраді говорила: Схаменіться, люди, що ви таке верзете? Яка Росія, яка "ДНР", у вас паспорт якої країни взагалі?! Для мене вже тоді почалася війна", - розповідає Карачор.

У 2015-му, усвідомивши всі ризики, вона переїхала до Краматорська, де викладала історію в місцевій школі, а щовечора після роботи допомагала волонтерам.

"Я була волонтеркою у "Краматорських бджілках". Ми плели сітки, збирали допомогу та готували їжу на передову. Я цим просто жила! Коли перший раз плела сітки, то просто плакала. Дівчата кажуть: чого ти плачеш? Я півтора року мріяла про те, щоб допомогти".

У школі Карачор організовувала патріотичні заходи, запрошувала військових. Це обурило деяких батьків, які звинуватили вчительку у "пропаганді війни". На захист Наталі стали військові. Але зрештою вона вирішила звільнитися за власним бажанням - щоб не загострювати конфлікт.

Через кілька місяців Карачор перемогла у відкритому конкурсі на посаду головного спеціаліста управління освіти у Краматорську і стала відповідати за патріотичне виховання.

"Ми зробили багато роботи. Я цим пишалась. Я бачила очі дітей, їхнє ставлення до армії, країни, до рідної землі. Директори мене ненавиділи і поважали. Робота для галочки мене не влаштовувала".

Вже тоді у мережі набирав обертів виступ Наталі, в якому вона критикувала працівників шкіл за те, що деякі з них вітали проведення так званого референдуму. Саме через це відео 4 квітня 2018 року Наталю і затримали - вона повернулася у непідконтрольний Києву Шахтарськ доглядати за своїм чоловіком, який переніс дві важкі операції.

"Додому приїхали шість автоматчиків, двоє з них у цивільному одязі. Коли їх побачила, то одразу все зрозуміла. Мені одразу пакет на голову, кайданки - і в машину".

Про родину Наталя не говорить з міркувань безпеки, адже чоловік лишається на непідконтрольній території. Тоді ж у їхньому будинку провели обшук і одразу знайшли "докази шпигунської діяльності": український прапор, календарі з українською символікою, книги "Аеропорт" і "Кіборги" та листки з віршами Сосюри.

"Забрали флешку з моїми фото, календарики від волонтерів зі словами: "Донбас - це Україна". Їх було майже 100 штук. Забрали Кобзаря Шевченка 1978 року і прапор України. Ще хотіли забрати мої вишиванки, але передумали".

Наталю звинуватили за 12-ма статтями, основна з яких - "шпигунство". Допит проводили у місцевому МГБ (колишнє СБУ) за допомогою так званих "лєсєнок". Це такий вид тортур, коли жертву підвішують за поперек на крючок все вище і вище із замкненими в кайданки руками.

"Це дуже боляче. Хотіли, щоб я сказала імена людей з СБУ, на яких начебто працювала. Вони знали, що в Шахтарську я викладала українською, що була на донецькому Майдані, що вчителювала у Краматорську. Мене звинуватили в участі в терористичній організації, в тому, що я здавала військові позиції, у замаху на державний устрій "ДНР" і навіть у підриві військкомату".

Приводом для звинувачень в екстремістській діяльності Наталі стало її фото в фейсбуці з плакатом "Шахтарськ - це Україна", який вона тримала на концерті "Океану Ельзи" в Краматорську. Слідчим не сподобалася фраза: "Хлопці там Вам вірять, чекають Вас. Мир буде!".

"У вироку вказано, що цим плакатом я начебто посягала на безпеку і намагалася підірвати територіальну цілісність "ДНР".

"Повернись обличчям до стіни, будемо розстрілювати"

Після допиту в Торезі Наталю відправили до "Ізоляції". Це сумнозвісна тюрма у Донецьку, де розташована база сил спецоперацій МГБ. Майже півтора місяці жінку тримали в підвалі і раз на тиждень викликали на допит.

"Вони були в балаклавах, мали сильний російський акцент. Сильно били. Одного разу мені дали аркуш А4, де було написано, що Україна почала громадянську війну, що вбиває своїх громадян і знущається над тими, хто говорить російською. Я повинна була в ефірі каналу "Росія-1" це сказати й тоді б мене відпустили. Я їм відповіла, що не скажу це по одній причині. У мене є внук і я не хочу, щоб він виріс і йому сказали: твоя бабця зрадила Україну. Краще вбийте мене тут".

Так званий "верховний суд ДНР" засудив Наталю до 12 років позбавлення волі. Такі вироки, за словами правозахисників, робляться "під копірку" й не мають нічого спільного з правосуддям.

Проросійські органи "слідства" порушують майже всі основні статті Європейської Конвенції: право на життя, заборону катувань, право на свободу та особисту недоторканність.

"Кожен випадок - це фарс. В моїй практиці немає жодного полоненого, який не скаржився б на катування на допитах: психологічні або фізичні. Кожного другого примушували до прац", - розповідає юристка ГО "Правозахисна Група "СІЧ" Юлія Полєхіна.

"Мультяшні" суди виносять суворі вироки, спираючись на сумнівні докази. Людина для них апріорі "винна" ще на етапі затримання і не має жодного права на захист", - додає вона.

"У підвалі, крім мене, жили двоє щурів. Я з ними розмовляла"

Одного разу вчительку підняли з підвалу та перевели в іншу камеру. Як пояснили: на розстріл.

"Мене поставили під стінку. Кажуть, повернись обличчям до стіни, будемо розстрілювати. Я молилася і просила пробачення у доньки, що більше ніколи її не побачу. Ну і постріляли… холостими. Вдарили прикладом автомату, я знепритомніла, а коли відкрила очі, то була вже в підвалі. Там, крім мене, жили двоє щурів. Щоб не збожеволіти, я з ними розмовляла. Назвала їх Маша і Міша".

Щоранку та щовечора полонених "Ізоляції" змушували співати гімн Росії. Це було свого роду розвагою для наглядачів.

"Коли я потрапила в камеру, то чула як знущалися з хлопців. Я кожну ніч чула, як хлопці кричать. Це просто неможливо передати словами".

Про тортури в "Ізоляції" детально описав у своїй книзі "Світлий шлях" журналіст та блогер Станіслав Асєєв, який провів у полоні проросійських сил два з половиною роки і був звільнений в один день з Наталею.

Стас розповідає, що "Ізоляція" - це цілодобовий конвеєр тортур, де знущаються як з чоловіків, так і жінок.

"Знаю, що й жінок постійно били, хоча найчастіше відкривали вночі саме чоловічі камери: били, заганяли під нари, змушували гавкати, як собака. Змушували співати російський гімн, а до того - ми співали різні радянські пісні. Це робилося навмисно, щоб перекрити крики катувань".

"Мені сказали: "Ласкаво просимо до пекла!"

Одного разу Наталю змусили 48 годин простояти у камері, не сідаючи, і вчителька знепритомніла.

Після огляду в лікарні жінку не стали повертати в "Ізоляцію": замість цього відправили до СІЗО, а пізніше - у Сніжнянську виправну колонію. Саме там Наталя дізналася, що таке примусова праця.

"Мені сказали: "Ласкаво просимо до пекла!". До політичних завжди було "особливе" ставлення. Перші два тижні я щодня носила по 20 відер вугілля один кілометр, по 2 куби дров, збирала листя руками. Потім працювала у швейному цеху, де шиють військову форму і триколори. Щоправда, завжди робила брак".

З Наталею у камері сиділо ще шестеро жінок - здебільшого, за тяжкі злочини: вбивства, наркотики, грабежі. Наталя поступово привчила їх до читання.

"Спершу я їм вголос читала "Маленького Принца". Потім дивлюся: а вони в одному слові можуть чотири помилки зробити. І кажу: то ви будете мені розповідати про Україну і велику політику?! Значить так, кожного дня мусите прочитати мені отакий шматок і переказати! І вони читали. А коли я їхала, то плакали: "А ви справжня вчителька!".

Наталя каже, що за 1 рік 8 місяців та 26 днів ув'язнення сформулювала для себе три правила, які допомогли вижити у полоні: "мовчи, приймай правила гри та вір, що усе скоро закінчиться".

Увесь цей час чоловік разом з батьком Наталі та донькою робили все, аби витягти жінку з полону: залучали міжнародні організації, омбудсмена та правозахисників.

Наталю звільнили 29 грудня минулого року. Однак, до того моменту, коли вона побачила рідних, довелося витримати довгих 9 годин очікувань у Горлівці. До останнього ніхто не знав, чи обмін відбудеться.

"За спинами чула від ФСБшників, що обмін відміняється. Коли ж побачила наших військових і український прапор - у мене покотилися сльози. Я не могла повірити, що це правда. Вийшла з автобуса і крикнула: Слава Україні!".

Зараз Наталя живе у Краматорську й працює методистом. 100 тисяч гривень компенсації від держави подарувала доньці на квартиру. Сама ж мешкає у гуртожитку для переселенців.

Сумує за чоловіком, але повернутись додому не може, бо її одразу ж заарештують.

"Я дуже люблю свою землю. Моя мрія - щоб моя донька і онуки жили в правовій, європейській державі. Щоб скрізь лунала наша мова, люди поважали історію, традиції та звичаї нашого народу. Патріотизм купити неможливо, він іде від серця!".

Наразі в полоні на непідконтрольній Україні території Донбасу, за даними СБУ, лишається 253 людини. Серед них - 25 жінок. Крім того, в Росії та в анексованому Криму за політичними мотивами утримують ще 111 людей.

Називати дату наступного обміну не береться ніхто, а великі сподівання на звільнення у грудні не виправдали себе, кажуть правозахисники.

Серед полонених лишається чимало людей з важкими діагнозами - хоча таких ув'язнених повинні звільняти поза всіма обмінними процесами.

Тепер перед полоненими, як наголошує Олександра Матвійчук, керівниця Центру громадянських свобод, стоїть непросте завдання: дожити до наступного раунду перемовин.

Хочете отримувати найважливіші новини в месенджер? Підписуйтеся на наш TelegramабоViber!