"Моя дівчина не хоче, щоб я бачив її голою"

Я дуже люблю свою дівчину, Ліен. Але, на жаль, сама вона до себе ставиться інакше.

Вона весела і вродлива, блакитноока, з довгим волоссям, яке часто перефарбовує (зараз воно вогняно-червоне), і дуже милою усмішкою.

Проте Ліен ненавидить свою зовнішність і по кілька разів на день обзиває себе поганими словами: огидною, потворою, страшком. Вважає, що в неї зайві кілограми (це не так), а своє обличчя називає перекошеним, хоча насправді воно в неї симетричне.

Ми познайомилися у 2015 році в Tinder - додатку, який Ліен любила за те, що могла контролювати свій вигляд на фотографіях.

На перших кількох побаченнях вона здавалася досить впевненою в собі дівчиною.

Ми швидко знайшли спільну мову. Ще ніколи й ні з ким мені не було так легко.

Вона мала в собі щось надзвичайно привабливе для мене. Між нами виник дивовижний зв'язок, і буквально за кілька місяців я відчув, що закохався.

Але вже через півроку стосунків стало зрозуміло, що проблеми Ліен з відчуттями від власного тіла - це не просто низька самооцінка.

Ми саме збиралися в ресторан, коли вона помітила, що закінчився лак для волосся. Я побачив, що вона розхвилювалася, що її волосся матиме якийсь не такий вигляд.

Тому пішов у крамницю й купив їй новий спрей.

Він трохи відрізнявся від звичного для неї, й вона влаштувала таку істерику, що спересердя почала жбурляти речі. Того дня ми дуже сильно посварилися.

А коли обоє нарешті заспокоїлися, я зрозумів, що її поведінка - від самоприниження через зовнішність до ритуалів, пов'язаних із зовнішнім виглядом, - не зовсім нормальна.

У мене самого обсесивно-компульсивний розлад (ОКР). Він контрольований, але раніше було гірше. Тому я розпізнав у деяких її діях симптоми подібного тривожного розладу.

Я порадив їй звернутись до лікаря.

Спочатку вона вагалась, але мені здається, їй полегшало від того, що ми відкрито поговорили про її стан.

Так у неї діагностували так званий тілесний дисморфічний розлад (дисморфофобію).

Вважається, що на нього страждають 2% населення. Хворим здається, що вони некрасиві; вони порівнюють свою зовнішність з виглядом інших людей і переймаються окремими частинами тіла - найчастіше обличчям.

Ліен лише нещодавно почала лікуватися від дисморфофобії. Але, попри те, що тепер вона знає свій діагноз, жити з цим нелегко.

Сам я не потерпаю від цього розладу, але оскільки в мене стосунки з Ліан, то дисморфофобія - невід'ємна частина й мого життя.

Щодня вона створює непередбачені проблеми.

Наприклад, одного разу ми збиралися посидіти у фреш-барі, однак Ліен зненацька вирішила, що вона не може увійти, бо всередині сиділа дівчина, яка, на її думку, була набагато гарнішою, ніж сама Ліен.

А ще це може бути страшно.

Наша історія лягла в основу нового документального фільму BBC Three - Ugly Me: My Life with Body Dysmorphia ("Потворна я: моє життя з дисморфофобією"). В ньому Ліен розказує про те, як їй хотілося роздерти своє обличчя нігтями й підпалити волосся - таку відразу викликає в неї власна зовнішність.

Я був поряд, коли вона справді підпалила на собі волосся, тому вчасно відібрав у неї запальничку і загасив вогонь. Це сталося всього через кілька місяців після початку нашого роману, і я справді дуже злякався. Жодні мої слова чи дії не могли її зупинити.

А найважче витримувати відсутність інтиму.

Ліен не хоче, щоб я бачив її голою, для неї це занадто важко. Остання близькість у нас була кілька місяців тому, та й то лише прелюдія.

Зазвичай я чекаю, коли вона виявить ініціативу. Тоді я напевно знаю, що їй комфортно. Дратує те, що переважно вона чекає ініціативи від мене. А тому ми "займаємось цим" лише зрідка.

Усе зводиться до того, як Ліен почувається в такі моменти. Ми можемо почати, але потім їй стає незатишно, й ми припиняємо.

Іноді в мене таке відчуття, що я не витримаю і зірвусь. Секс - не найважливіше в житті, та все одно це важлива складова стосунків.

Для "самолікування" я дивлюся порно. Якось Ліен знайшла порно в мене на телефоні й розсердилася. Вона не хоче, щоб я таке дивився, бо думає, що для мене це краще, ніж секс із нею.

Ми пробували по-різному полегшувати собі інтим: романтичні вечори; запевнення, що вона найвродливіша; тривалий час на підготовку. Але якщо їй некомфортно із самою собою, тоді все це дуже складно.

Тобто планувати майбутнє ми не можемо.

Ми говорили про шлюб і дітей. Я б дуже цього хотів. Однак Ліен цього не прагне, бо наперед думає про те, що станеться з її тілом після виношування й народження дитини.

Нам обом по 29 років. У цьому віці всі її подруги вже виходять заміж - влітку нас запрошено на кілька весіль. А вона постійно впадає в крайнощі: каже, що хотіла б вийти заміж, але потім згадує про дисморфофобію й відмовляється від таких планів.

Під час терапії Ліен малює автопортрет.

Вона почала відвідувати сеанси психотерапії, і їй це допомагає.

Але бувають моменти, коли мені хочеться з нею розійтись. Одного разу, коли ми сиділи в барі з друзями після концерту, до нас підійшли двоє хлопців зі знайомими жінками.

Ліен страшенно розлютилася.

Думаю, вона вирішила, що порівняно з тими жінками вона негарна. Почала прискіпуватись до мене, а потім і взагалі кулею вилетіла з бару. Напевно, у неї таким чином спрацьовує захисний механізм.

Але на той час ми зустрічалися вже півтора року, і всі ці дрібнички потроху накопичувалися. Вона регулярно таке влаштовує - стрімголов вилітає з крамниць і барів, біситься, бо через когось поряд спрацював тригер її дисморфофобії, а на мені просто зриває злість.

Того разу після концерту я їй сказав, що це вже перебір - я більше не витримую, тому їй потрібна допомога.

Часто здається, що у Ліен співіснують дві різні особистості, й дисморфофобія - це внутрішній звір.

Я навчився не відповідати прямо, коли вона каже щось на зразок: "Я така негарна". Натомість я намагаюся переконати її, що це не так - торкаючись її руки чи обіймаючи.

Я довго нічого не розповідав рідним і друзям, бо думав: "Це особиста справа Ліен".

Але торік чаша мого терпіння переповнилась, я вирішив випустити пару й розповів батькам. А вони, на диво, сприйняли це з розумінням. Мама працює у психіатричній клініці й розуміє стан Ліен.

Хоча думаю, що її головне бажання - аби я був щасливий. Тому завжди переконую її, що так і є.

З друзями складніше. Вони лише нещодавно дізналися про фобію Ліен. І найважче для них - зрозуміти, чому в нас немає близькості. Від них часто лунають коментарі типу: "Я б так не зміг".

Але я вірю, що наше кохання переможе. Я живу одним днем і радію хорошим миттєвостям, які ми переживаємо разом. Щодня ми сміємося, і ділимося всім, й досі вона - мій найкращий друг.

Я знаю, що Ліен ніколи не позбудеться цього розладу. Але сподіваюся, що настане день, коли мені не доведеться більше жити так, наче я йду по мінному полю, і вона зможе нарешті спокійно бути собою.

Записала Дженні Сталлард.

Фільм "Потворна я: моє життя з дисморфофобією" можна переглянути на iPlayer.