Чи вистачить каспійської нафти на усі труби, якщо додати до згаданих, ще й проект Бургас-Александруполіс?

Про це ведучий програм Бі-Бі-Сі Фідель Павленко поговорив з енергетичним експертом Михайлом Гончаром, попросивши напочатку розповісти про історію проекту Констанца-Трієст.

М. Гончар: Це проект 90-х років, і він виник практично одночасно, чи трошки пізніше, із появою проекту Одеса-Броди чи Бургас-Александруполіс. Це синхронізовано було в часі із появою першої інформації про значні поклади нафти на каспійському шельфі. Таким чином, зараз він отримав своє, я б сказав, не друге, а третє дихання. На тлі всіх процесів, що відбуваються в каспійсько-чорноморському просторі, цілком логічним являється розвиток цього проекту. Принаймні два чинники стимулюють його розвиток: по-перше, це те, що Румунія є членом НАТО і стала членом Європейського Союзу з нового року. Другий чинник – це факт уповільнення проекту Одеса-Броди-Плоцьк, то цілком логічно, що інші конкурентні проекти отримали фору в часі для свого розвитку. Тому не випадково, що кілька тижнів тому була підписана тристороння російсько-болгаро-грецька угода про проект Бургас-Александруполіс. Також відбулось підписання домовленостей по проекту Констанца-Трієст – своєрідна конкуренція проектів. Це цілком нормальне явище. Інша справа позиції України: у тих умовах, які мають місце зараз, українській стороні доведеться стати в кінець черги за тими енергоресурсами, які у все більшій кількості виходять на східне узбережжя Чорного моря з Каспійського регіону.

Бі-Бі-Сі: Тобто фактично ми можемо говорити, що реалізація цих проектів не просто створює конкуренцію для нафтогону Одеса-Броди-Плоцьк, а це створює загрозу?

М. Гончар: Я сказав би, що загроза створюється зусиллями цілої групи людей всередині України, які просто не розуміють тенденцій розвитку нафтового транспорту в регіоні Чорного моря. За таких обставин і країни Каспійського регіону, і країни Європейського Союзу починають ідентифікувати Україну як зону високих ризиків.

Бі-Бі-Сі: Ви сказали, що зараз проект Констанца-Трієст отримав "третє дихання", але реалізація цього проекту коштуватиме принаймні 2 мільярди доларів і, напевно, побудова нафтогону забере якнайменше кілька років.

М. Гончар: Безперечно. Мова не йде про те, що це буде реалізовано протягом двох місяців. Питання в тім, що іноді краще заплатити більші гроші і бути впевненим у тому, що у подальшому це буде стабільний проект, що розвиватиметься, аніж зекономити гроші і постійно потім їх витрачати на компенсації різноманітних політичних ризиків внаслідок непередбачуваності поведінки тих чи інших урядів, як це має місце у випадку з Україною. І не тільки в Україні проблема, але і в Польщі. Польська енергетична дипломатія зазнала нищівної поразки. Нещодавно під час візиту пана Качинського до Казахстану казахстанська сторона відмовилась надати Польщі нафтові родовища для розробки польськими компаніями.

Із Баку чи Астани теж видно всі ті негаразди на політичному українському олімпі, і вони роблять відповідні висновки, що реалізація того чи іншого проекту з керівництвом такої країни автоматично має політичні ризики Михайло Гончар

Бі-Бі-Сі: Ви згадали про чергу за каспійськими енергоносіями. Беручи до уваги специфіку азійського регіону, наскільки важливо мати дружні стосунки з керівництвом окремих країн, – ми говоримо про Азербайджан, про Казахстан, – у тому, кому буде надано перевагу в наданні оцих енергоресурсів, які треба транспортувати до Європи. От як ви згадали, якщо немає у Польщі і Казахстану дружніх стосунків на рівні президентів, чи може бути плюсом, скажімо, дружба Віктора Ющенка з Ільхамом Алієвим, умовно кажучи?

М. Гончар: Безперечно, це специфіка східної дипломатії. Особистісний фактор має значно більше значення, ніж це прийнято в офіційній європейській політиці. І це не просто специфіка східної дипломатії, а й встановлення мостів довір’я, яке, перш за все, носить персоніфіковане уособлення, а вже потім це стає чинником зменшення чи компенсації політичних ризиків. Тому з позиції Баку чи Астани, чи Ашхабаду – якщо є серйозні, глибокі довірчі відносини міжособистісного характеру між керівниками країн, це означає, що є відповідна преференція для реалізації тих чи інших проектів, які вже апріорно мають менший політичний ризик. І відповідно із Баку чи Астани теж видно всі ті негаразди на політичному українському олімпі, і вони роблять відповідні висновки, що реалізація того чи іншого проекту з керівництвом такої країни автоматично має політичні ризики. Такий емоційно-психологічний чинник трансформується в абсолютно раціональний чіткий конкретний чинник того чи іншого рівня ризиків.