"Чому я шкодую про свою пристрасть до засмаги"

Лора Мей Макмаллан роками відвідувала солярій, а усі відпустки проводила на пляжі. Тільки коли в неї знайшли рак, вона зрозуміла, що любов до смаглявої шкіри поставила її життя під загрозу.

Я була одержима засмагою.

Бути смаглявою означало бути собою. Без засмаги я не впізнавала себе в дзеркалі. Дурниці, знаю. Але так я почувалась.

Засмага підвищувала мою думку про себе. Я часто повторювала, що вона мене "тонізує" – робить здоровішою і більш упевненою у собі.

Насправді ж моє нестримне бажання бути засмаглою було аж ніяк не здоровим.

Не знаю, звідки те бажання взялося. У школі я завжди була блідою, і в принципі я не схильна до нав'язливих ідей. Гадаю, солярій якимось чином стимулює позитивні почуття. Коли людина перебуває на сонячному світлі, у неї виділяється серотонін – "гормон щастя".

Приблизно в 16 років я почала відвідувати солярій – спочатку раз на тиждень, потім двічі, потім дійшло до того, що я вже ходила туди щодня. Визнаю: в мене розвинулась залежність.

Батьки говорили мені, що це шкідливо для шкіри, але я не думала про наслідки. За десять років я перепробувала безліч "ультрафіолетових ліжок" у різних салонах і навіть орендувала такі ліжка для домашнього використання.

Це був мій вибір, і я нікого не звинувачую в тому, що зі мною сталося. І все ж таки цей вибір був не повністю свідомий. За 10 років ніхто з працівників салонів не дав мені жодної поради щодо того, як доглядати за шкірою чи який рівень ультрафіолетового випромінювання є безпечним. В салонах не було навіть інформаційних плакатів.

Утім, більшість моїх друзів розуміли ризикованість мого захоплення й намагалися мене застерегти. Перед кожною моєю відпусткою колеги неодмінно жартували на цю тему.

"Якого ж кольору ти хочеш досягти цього разу?" – "Кольору червоного дерева", – завжди відповідала я.

Із засмагою я ніби сама випромінювала тепло – не боялася жодних труднощів, завжди була у хорошому настрої й сама собі подобалась. З часом засмага, звісно, в'їдалася у мене все глибше й глибше, тож я звикла бачити себе брунатною і в рідкісні "бліді" моменти почувалася некомфортно.

З постійними візитами до солярію й закордонними відпустками, в яких я проводила близько шести тижнів на рік, я накликала на себе біду.

Близько 12 років тому я все ж таки припинила засмагати, бо побачила, що від цього швидше з'являються зморшки. Але навіть і тоді мені не спало на думку, що мені може загрожувати рак шкіри, а тим більше одна з найсмертоносніших його форм – злоякісна меланома.

Це був найскладніший період мого життя, але я дуже щаслива, що вижила і тепер можу застерегти інших.

Моє життя назавжди змінилося 5 лютого 2014 року, коли я дізналася, що хвора на рак. Йшов п'ятий день моєї двотижневої відпустки на канарському острові Фуертевентура, і ми з моїм нареченим якраз вмощувались на балконі, щоб випити чогось прохолодного після прекрасного дня, проведеного на сонці.

І тут мені на телефон прийшло повідомлення від дерматолога з проханням негайно йому передзвонити. Місяць тому він робив біопсію маленької червоної плямки, що з'явилась у мене на нозі, на тильній стороні.

Більш ніж за півроку до того, у червні 2013-го, я знайшла цю плямку і прийняла її за укус комахи. Вона не боліла й не кровила, просто виникла хтозна звідки. Мій дільничний лікар і дерматолог теж подумали, що це укус комахи, в якому почався запальний процес. Я анітрохи не хвилювалася.

Але через півроку я вже стояла у курортних апартаментах з телефоном у руках, слухаючи свого дерматолога: "Мені дуже шкода, але це виявилась меланома". Тоді я ще не знала, що це означає, але в мене вже скрутило живіт.

Я була шокована, але я – людина позитивна, тому я мусила якось вірити, що все буде добре. Я потрапила в руки до провідних онкологів світу, які прекрасно знаються на меланомі, тож я була впевнена, що про мене подбають якнайкраще. Дуже вдячна моєму лікарю-консультанту пану Оудіту та його колегам з манчестерської лікарні Крісті.

В кінці минулого лютого мені видалили частину тканин навколо колишньої плями, а також провели біопсію сигнального лімфатичного вузла. Меланома поширилась. Довелося вирізати всі лімфатичні вузли з правої сторони пахвини, а також, згідно з моїм власним бажанням "перестерегтися", деякі інші вузли тазової частини, методом лапароскопії.

4 червня, через тиждень після основної операції, мені сказали, що меланоми в моєму організмі більше немає. Я обійняла лікаря і подумала, що все вже позаду – можна повернутись до звичайного життя. Я мала б стрибати від щастя, аж тут я зламалася і поринула у тривогу про те, що ще могло відбуватися у мене всередині.

Всі, хто стикався з раком, знають, що він вражає не лише один якийсь орган. Він змінює усе життя, і не тільки ваше, але й ваших близьких. Я втратила геть усю впевненість у собі. Я не хотіла ні на хвилину лишатися на самоті. Часом я не могла як слід ходити чи самостійно прийняти душ, не могла керувати авто. Кілька тижнів я ходила з дренажем на нозі і мала щодня робити собі ін'єкції, щоб запобігти утворенню тромбів.

Коротка історія засмаги

Ще більше мене турбували думки про майбутнє. Як житимуть без мене наречений і мама? Чи проживу я ще півроку до наступного дня народження? Чи побачу ще одне Різдво? Всі ці жахливі думки дуже мене пригнічували. Багато місяців я не хотіла купувати собі новий одяг.

Крім емоційних проблем, мені на згадку лишилась ще лімфедема – накопичення рідини у нозі через відсутність лімфатичних вузлів у пахвинній ділянці. Але я виявила, що і з набряклою ногою можна жити! Я маю її масажувати двічі на день, носити компресійну білизну і уникати укусів чи подряпин від тварин. Також цю ногу не можна голити.

Я б нікому не побажала того болю й тривоги, що спіткали мене й моїх близьких – лише через те, що я любила засмагати.

Сьогодні люди більше знають про небезпеку ультрафіолетового опромінювання, та все одно, як мені здається, більшість думає: "Зі мною цього не станеться". У Великій Британії діє близько 3 тисяч соляріїв; лише 20% з них належить до "Асоціації соляріїв", яка відповідально ставиться до своєї справи і рекомендує певні межі опромінювання. Але чим керуються решта 80%?

Засмага того не варта, особливо якщо у вас, як і в мене, бліда шкіра, схильна до сонячних опіків. Поки я знімала для ВВС документальний фільм про свою історію, мені вдалося переконати дівчину на ім'я Джесс відмовитись від солярію.

У Джесс я впізнала себе: засмага теж підвищувала її самооцінку, і вона теж не задумувалась про наслідки. У свої 19 років вона вже мала чотирирічний стаж відвідування солярію тричі на тиждень, тим більше що для неї це безкоштовно, оскільки вона працює у солярії.

Знайшовши на нозі червону плямку, я чекала ще три місяці, перш ніж звернутися до лікаря. Я з жахом уявляю, що могло б статися, якби я ще трохи позволікала. Закликаю усіх: якщо родимка змінює розмір, форму чи колір – або, як у мене, з'являється якесь нове утворення – негайно зверніться до лікаря. Будь ласка, не закопуйте голову в пісок. Чим раніше буде встановлено діагноз, тим вищі шанси на успішне лікування.

Я щодня згадую про те, як хворіла на рак шкіри, – але не дозволю цим думкам зіпсувати моє життя.

Я назбирала достатньо сміливості, щоби знову поїхати у закордонну відпустку. Це було суттєве випробування для мене, але я подолала страх і зуміла відпочити. Тепер, за півгодини до виходу на вулицю, я мащуся кремом з захисним фактором 50 і вдягаю одяг, що закриває мене з голови до ніг. Кому яке діло до мого вигляду?

Я повністю уникаю полуденного сонця, пересиджуючи його у тіні. Я навіть беру з собою у відпустку крем для штучної засмаги. Я все одно можу бути "шоколадкою", нехай і фальшивою.

Колись без засмаги я не почувалася собою.

І сьогодні я часом маю таке відчуття. Буває важко змиритися з своєю цілковитою блідістю. Але мені знову ж таки допомагає автозасмага. Трохи крему на обличчя – і осяйний вигляд повертається.

Тепер ніщо не змусить мене сидіти на сонці без захисту. Доведеться прийняти себе і свою зовнішність.

Поради охочим до засмаги

Комітет з питань охорони здоров'я та безпеки застерігає, що будь-яке ультрафіолетове опромінювання, яке здійснюється спеціальним обладнанням, є потенційно шкідливим, особливо для тих, хто: