Як я ночувала у техаській "лікарні з Еболою"

Заночувавши в готельному номері на дев’ятому поверсі лікарні Texas Health Presbyterian, що в Далласі, я розширила свої знання про вірус Еболи – і про вплив ізоляції на людину.

Коли я повідомила друзям, що їду в Техас готувати матеріал про Еболу, одна подруга відразу ж порадила: "Тільки нічого там не торкайся!".

Це був жарт, але і вона, і інші були схвильовані. Мені здалося, що вони переоцінюють небезпеку.

Мені хотілося на власні очі побачити, як живеться і працюється людям в американському епіцентрі лихоманки Ебола. Я знала, наскільки серйозна ця хвороба. Близько 70% з тих, хто заразився, помирає.

Але я також знала, як передається лихоманка – через фізіологічні рідини, тому й не боялася захворіти.

Чого я не врахувала, то це блискавичності, з якою людей вражають тривога і параноя.

"Як в "Епідемії"

За даними ВООЗ, у Західній Африці від лихоманки Ебола померло вже понад 4500 хворих.

Минулого місяця до лікарні Texas Health Presbyterian потрапив ліберієць Томас Ерік Дункан; він став першою жертвою цього вірусу в США.

На дверях квартири однієї з медсестер, яка доглядали за ним, тепер висить табличка "карантин". Власниця квартири, Ембер Джой Вінсон, лікується в Атланті.

Іншій зараженій медсестрі, Ніні Фам, надають допомогу в Національному інституті охорони здоров’я (місто Бетезда, штат Меріленд).

Карантин на виявлення Еболи триває 21 день - стільки триває інкубаційний періоду цього вірусу.

Цей термін нещодавно збіг для подруги пана Дункана Луїзи Тро і ще кількох людей, які жили з ними в одній квартирі і яких держава зобов'язала пройти карантин.

Десятки працівників лікарні – ті, хто допомагав лікувати пана Дункана, - також підписали юридичні документи, у яких погодились не відвідувати місця громадського користування і не їздити громадським транспортом.

Карантинні заходи відомі від Середньовіччя, коли їх застосовували для стримування бубонної чуми. Втім, дехто вважає, що нинішній карантин недостатньо суворий.

У четвер, щойно прилетівши до Далласа, я вирішила випити кави в аеропорті. У тамтешньому McDonald’s якраз обідав оператор з обробки багажу на ім’я Кріс.

"Ці дві медсестри – зі скількома людьми вони контактували? – міркував він уголос. – Погляньте навколо", - він обвів рукою потоки людей, які котили свої валізи чи розмовляли по телефону. Вони виглядали втомлено – але навряд чи були небезпечними.

"Як в "Епідемії"", – Кріс пригадав відомий фільм 1995-го року з Дастіном Гоффманом у головній ролі.

"Людей із Західної Африки необхідно зобов’язати до карантину", – вважає юрист з корпоративних питань Стівен Сапп, якого я зустріла на виході з ресторану неподалік від лікарні. Стояв спекотний день, і чоловік був одягнений у ретельно випрасувану сорочку і сонцезахисні окуляри Ray-Ban.

"Лишень подумати, що з пацієнтом контактувало 75 медиків, – сказав він впевненим голосом прокурора. – Я не закликаю ставитись до них, як до злочинців, але…"

Лікарня-привид

Того ж дня я дізналася, що в головному корпусі лікарні працює невеличкий готель Presby Guest House. Ціни там невисокі – 79 доларів за ніч, тож я зателефонувала, щоб забронювати номер.

Пізніше мені передзвонив їхній менеджер і порекомендував зупинитися в готелі Marriott.

"Вони зроблять знижку", – пообіцяв він.

"Чому? Через Еболу?" – уточнила я.

"У нас перебувають під наглядом працівники, – сказав він, маючи на увазі персонал лікарні. – Просто хотів вас попередити".

Частині персоналу запропонували відбути карантин у лікарні – не примусово, а на власний розсуд, прочитала я в газеті Dallas Morning News.

Я піднялася ліфтом на дев’ятий поверх головного корпусу лікарні – і замислилася над тим, що означають слова "під наглядом".

За столом у кафетерії сиділи двоє чоловіків, один із яких мав на собі куртку охоронної служби Далласа. Вони пили енергетичний напій і дивилися новини CNN. Це були представники посиленої охорони, розміщеної в лікарні та інших стратегічних точках Далласа.

За квартирою пані Вінсон і рештою місць, де раніше перебували інфіковані вірусом, наглядають працівники приватної служби охорони.

Мені відмовилися повідомити, де саме перебувають на карантині працівники лікарні, але я зрозуміла, що десь поблизу.

Моя кімната виявилася спартанською і пахла антибактеріальним милом. Стіни були голі, за винятком картини в рамці – двох кованих сердець, а також карти світу. Картина висіла догори дригом.

На ліжку мене чекав заєць із рушників. Я розмотала їх і поклала поруч із умивальником. Потім я дуже довго мила руки.

Наступного ранку я сіла снідати перед вікном. З вентиляційних отворів будівлі виходила пара, неначе дим від багаття. На жердині тріпотів помаранчевий вказівник вітру.

Ебола розчистила паркінг під лікарнею – як і більшість вулиць. Лікарі розповіли мені, що пацієнти масово скасовують заплановані огляди. Добровольці вже не виходять на роботу.

"Ця лікарня зараз схожа на місто-привид", – сказав один із небагатьох відвідувачів, нафтовик, який саме відвідував тещу.

Одній у кімнаті, на поверсі з охоронцями і медпрацівниками на карантині, мені потроху ставало моторошно. Я зрозуміла, як легко зробитися жертвою ірраціональних страхів.

І у лікарні, і в місті загалом панувала атмосфера неспокою; сусіди, медпрацівники, мандрівники в аеропорті ввижалися носіями смерті, яких слід ретельно уникати – а краще ізолювати від людства.

"Під карантином зараз навіть собаки", – каже доктор Джей Стауб, працівник лікарні, посилаючись на реальні випадки ізолювання домашніх тварин.

В Іспанії одного собаку вже навіть приспали – Ескалібура, домашнього улюбленця медсестри, яка захворіла на Еболу в Мадриді.

Мешканці Далласа, як і інших міст США та Європи, справді мають причини непокоїтись. Та й карантин справді може бути хорошим заходом для стримування Еболи.

Але чи варто ізолювати усіх підряд, маючи так мало інформації? Схоже, це лише посилює масову істерію.

Я виписалась зі свого номера пізно вранці. На вулиці було ясно і сонячно, і я тішилась поверненню до реального світу, з усіма його вірусами.