Чому так багато росіян заплющують очі на війну в Україні

За кілька тижнів перед вторгненням Росії в Україну я годинами гуляв центральним московським районом Замоскворіччя, де сім років жив і працював в офісі ВВС.

Тиха й спокійна частина міста уособлює для мене складне сьогодення й минуле Росії.

Впродовж століть москвичі приїздили сюди, щоб оселитись, вести бізнес і спокійно жити своїм життям, дозволивши правителям переслідувати вищі амбіції на ширшій арені, де звичайні росіяни ніколи не грали жодної ролі.

У лютому минулого року мені зателефонував друг, уродженець Харкова, який тоді працював у Москві.

Він запитав, чи дійсно Путін планує розпочати війну з Україною. Ніхто з нас не хотів у це вірити.

Але в оточенні нагадувань про жорстоке минуле Росії я відчував, що війна неминуча. Своїми щоденними прогулянками я прощався зі світом і, можливо, навіть з країною, яка вже ніколи не буде такою, як раніше.

Сотні тисяч росіян залишили Росію, серед них - я і мої російські колеги з ВВС. Але для більшості тих, що залишились в Росії, зовні життя майже не змінилося.

Особливо у великих містах.

У Замоскворіччі досі працює більшість магазинів, кафе, підприємств і банків. Журналістів і айтівців, які виїхали, замінили інші.

Покупці скаржаться на зростання цін, але імпорт частково замінили товари місцевого виробництва.

Книгарні, як і раніше, пропонують широкий вибір літератури, хоча книжки, які вважають неприйнятними, продають у пластикових обкладинках.

Популярний сервіс каршерингу теж працює, але автомобілі тепер переважно китайського виробництва.

Міжнародні санкції не поставили Росію на межу економічного колапсу як у 1990-х. Але, як зауважив академік з Белфаста Олександр Титов, Росія все одно переживає кризу.

Криза - млява, але якщо придивитись, то її ознаки є всюди.

У Бєлгороді, неподалік від українського кордону та лише за 80 км від понівеченого війною Харкова, місцеві жителі звикли до колон військових вантажівок, що з гуркотом мчать до лінії фронту.

Якщо їх і турбує те, що Росія бомбардує місто, де в багатьох є друзі й родичі, то вони намагаються цього не показувати.

Веселі вуличні фестивалі, організовані місцевим губернатором, дуже подобаються мешканцям, розповідає мені друг.

А от лікарі масово звільняються, не в змозі впоратись з потоком поранених, яких привозять до місцевих лікарень.

Жителі маленького прикордонного містечка Шебекіно, де обстріли стали повсякденною реальністю, почуваються покинутими та злими.

Одна місцева родина відвідала Санкт-Петербург й була шокована, побачивши, що там нічого не змінилося, тоді як їхнє життя перекинулося з ніг на голову.

У Пскові, біля кордону з Естонією і Латвією, атмосфера - похмура. Як мені розповіли, усі вдають, що війна до них не має стосунку.

У Пскові дислокується сумнозвісна 76-а гвардійська десантно-штурмова дивізія, яку звинувачують у воєнних злочинах у Бучі.

Там пустили автобус з міста до кладовища, де ховають загиблих в Україні солдатів. Під мостом хтось великими червоними літерами написав МИР.

У потязі, що прямує до Петрозаводська, поблизу фінського кордону, мій друг зустрів групу підлітків, що грають у гру "Назви це місто".

Хтось згадує Донецьк: це в Росії чи в Україні? Ніхто з них не впевнений. Це місто російський уряд незаконно окупував і анексував.

Що вони думають про війну? Це не має до них жодного стосунку.

Петрозаводськ, схоже, повернувся до свого похмурого минулого. Порожні полиці, жодних іноземних брендів, непомірно високі ціни.

Чи дійсно росіяни підтримують звірства, які чинять в Україні від їхнього імені, чи вони вдають, що цього не відбувається, щоб вижити?

З коротких розмов і вражень важко зробити однозначні висновки. Соціологи намагалися оцінити думки росіян, але в Росії немає свободи слова й інформації, тому неможливо визначити ступінь щирості людей.

Опитування показують, що більшість росіян - якщо не підтримують війну, то точно не виступають проти неї.

Це викликало бурхливі дискусії серед росіян за кордоном. Багато тих, що вивчають Росію і розповідають про Росію, включно зі мною, вважають, що невеликий відсоток людей активно підтримують війну, і такий самий невеликий відсоток активно виступає проти неї.

Більшість простих росіян - десь посередині, намагаються осмислити ситуацію, яку вони не обирали, не розуміють і почуваються безсилими змінити її.

Чи могли вони це зупинити? Можливо, так, якби більше людей стали на захист своєї свободи і кинули виклик пропаганді державного телебачення про сфабриковані загрози з боку Заходу й України.

Багато росіян вирішили триматися якомога далі від політики й дозволити Кремлю вирішувати за них.

Але опустити голову означає йти на дуже тривожні моральні компроміси.

Щоб не пустити війну у свої домівки, росіянам доводиться вдавати, що це не експансіоністське вторгнення, і заплющувати очі на українців, десятки тисяч яких загинули, були поранені, а мільйони втекли зі своїх домівок через війну, яку Кремль називає "спецоперацією".

Росіяни мають визнати, що це нормально, коли солдати ходять по школах і розповідають дітям, що війна - це добре.

Що для священників нормально підтримувати війну і не молитися за мир.

Що не має значення, що вони більше не можуть подорожувати чи бути частиною великого світу.

Що Кремль мав рацію, заблокувавши більшість сайтів незалежних ЗМІ, які вони звикли читати.

Що кувалда тепер є позитивним символом російської влади у "стратах", знятих на камеру та опублікованих депутатами у твіттері.

І що це нормально сидіти роками у в'язниці за те, що ти говориш про війну, незалежно від того, депутат ти чи журналіст.

Чому росіяни не протестують, можливо, краще пояснює історія Росії, а не опитування громадської думки.

Відтоді як Володимир Путін прийшов до влади, він не приховував, що хоче перебудувати Росію й відновити її позиції, щоб світ міг їх поважати та рахуватися з ними.

У промовах він чітко висловлював свою віру в те, що Росія займає унікальне місце у світі як частина Сходу й Заходу. Росія має свої традиції, релігію, свій спосіб життя. Росіяни потребують порядку й контролю, і вони вимагають поваги.

За це путінське бачення доводиться платити: росіянам своєю свободою, українцям - життям.

Росія інколи відкривалася в часи лиха й катастроф.

Після поразки в Афганістані 1989 року настала ера Горбачова. Після поразки в російсько-японській війні 1905 року відбулася конституційна реформа, а після поразки в Кримській війні у 1856 році звільнили кріпаків.

Опитування громадської думки виявили закономірність: більшість росіян кажуть, що підтримали б мирні переговори, аби покласти край бойовим діям. Але які гарантії вони дадуть незалежній Україні, поки що не зрозуміло.

Рано чи пізно на це потрібно буде відповісти, і росіянам доведеться протистояти тому, що зробила їхня країна.