Дружини і матері росіян їдуть на кордон з Україною. Вимагають повернути мобілізованих
Родичі мобілізованих із Курська з'їжджаються на кордон Росії та України, вимагаючи від військового командування вивести їхніх рідних із зони боїв навколо Сватового на Луганщині.
З їхніх коротких розмов із синами та чоловіками підтверджуються повідомлення про тяжкі втрати в частинах, які кинули на передову одразу після відправки в Україну.
Мобілізовані заявляють, що командування не дозволяє їм відступати під загрозою розстрілу.
Внаслідок повномасштабного вторгнення російської армії в Україну з 24 лютого вже загинули щонайменше 6,5 тис. цивільних (дані ООН) та 430 дітей (дані офісу генпрокурора).
Російські війська знищили або суттєво пошкодити десятки українських міст, ракетних ударів зазнають усі області України - навіть у глибокому тилу. Мільйони людей змушені покинути свої домівки та виїхати в інші регіони чи країни.
Мобілізація в Росії дала змогу командуванню наситити війська особовим складом та укріпити позиції. Як вказують експерти, через направлення майже сотні тисяч мобілізованих на український фронт Росії вдалось суттєво сповільнити просування ЗСУ та звільнення окупованих Росією територій.
Очевидно, йдеться про військовослужбовців, направлених до Луганської області з двох навчальних центрів у Воронежі. Минулими вихідними надходили повідомлення про масову загибель та поранення мобілізованих, яких привезли на лінію вогню в районі Сватового та Макіївки.
У Валуйки Білгородської області приїхали десятки дружин та матерів мобілізованих із Курської області. Як розповідають родичі, не менше тисячі чоловіків із цього регіону, яких мобілізували у жовтні, два тижні проходили навчання у Воронежі та 1-2 листопада були відправлені на передову.
Сталося це попри запевнення представників військової частини у Воронежі, що нові солдати будуть на другій-третій лінії оборони, а не на передовій.
"Їх розкидали по всій лінії від Харківського до Макіївського напрямку", - каже кореспонденту ВВС Катерина, дружина одного з мобілізованих, Сергія Р. (імена змінені на прохання співрозмовників). До мобілізації 30-річний Сергій працював водієм.
Катерина спілкувалася з чоловіком 1 листопада, коли він ще був у "навчалці". Потім - 7-го числа, коли залишки його загону з кількох сотень людей після важких обстрілів дійшли з лінії вогню до одного з сіл поблизу Макіївки.
Разом із Сергієм, за його словами, перебуває ще 150 осіб. Піти далі вглиб території, яку контролюють російські війська, вони не можуть - шлях їм перегороджують російські пости.
"Він дзвонив позавчора, вони від передової пішли, сховалися в якесь село і звідти вийти не можуть, бо їх блокпости просто не пропускають. Їм погрожують одразу розстрілом", - передає розмову з чоловіком Катерина.
Розповідь Сергія багато в чому повторює те, що кажуть рідні інших мобілізованих, які опинилися на цій ділянці фронту: солдати, озброєні лише автоматами, постійно перебувають під вогнем артилерії і не в змозі вести будь-який бій.
Автор фото, EPA-EFE/REX/Shutterstock
На 150 осіб - один мобільний телефон, з якого кожен із солдатів може зателефонувати рідним на хвилину-півтори.
"Він дзвонив, каже: "Я живий. Поки що живий". Я у нього запитала: ви коли хоч там їли, пили? Він каже: "останній раз три дні тому воду ми пили", - каже Катерина.
Ані Сергій, ані Катерина не підозрювали, що таке може статися. "Ні, звісно. Обіцяли, що мобілізованих поставлять на третю лінію тероборони. Ми сподівалися та розраховували на це".
Хрести, погрози та "похоронки"
"Допоможіть нам. Ми пишемо листи, звертаємося до всіх інстанцій, куди можемо - пишемо листи, ніде не чують нас. Друга доба пішла. Хлопці просять про допомогу, її не надають", - каже одна з групи родичок курських мобілізованих, що записала відеозвернення у Валуйках.
Поки що контакти родичів від 70 до 100 осіб обмежені спілкуванням з представником тимчасової військової прокуратури у Валуйках, який приймає від рідних заяви з вимогою дозволити солдатам вийти із зони боїв.
Деякі, проте, подавати заяви бояться. "Пройшла чутка, що ті, щодо кого подано заяви, відразу ж будуть оголошені дезертирами", - каже Вікторія, яка приїхала до Валуйки з Курська. Її чоловік із групою з 60 осіб вийшов у населений пункт Старобільське.
Крім того, тим, хто повернувся з передової, погрожують офіцери. Кілька людей розповіли, що тих, хто відмовляється повертатися на передову, ставили на коліна і малювали на лобі хрест, стверджуючи, що далі буде розстріл.
За словами Вікторії, її чоловікові та іншим розповіли, що в сім'ї тих, хто відмовляється воювати на передньому краї, будуть відправляти похоронки, і дороги назад із передової ні в кого немає.
Ще одна жінка, яка приїхала з Курська, у записаному відеозверненні розповіла з посиланням на чоловіка, що з першої роти, відправленої на передову одразу ж після прибуття до Луганської області, до розташування частини повернулися семеро людей.
"Після цього ротний зв'язав цим сімом руки, намалював [на лобі] хрести зеленою фарбою і почав їх бити, назвав дезертирами. Потім він забрав цих сімох, і більше цих людей ніхто не бачив. Потім відправили в бій іншу роту, четверту. Всі повернулися, сказали, що їх там убивають, і чули, як по рації передавали наші ж своїм: "Іграшки прибули, можете стріляти", - каже жінка.
Родичі припускають, що виставляючи загони мобілізованих на передовій, регулярні частини розраховують зрозуміти, звідки ведуть вогонь ЗСУ.
"Їх маленькими групами кидали туди на передову, щоб вирахувати, де перебувають українці", - стверджує жінка у відеозверненні.
Чому багатьох мобілізованих росіян одразу відправляють на фронт
Павло Аксьонов, військовий оглядач ВВС
Ситуація, в якій мобілізованих, фактично цивільних людей, кидають на передній край майже без підготовки, вкладається у загальну логіку війни, яку Росія веде в Україні.
Росія розпочала вторгнення, маючи певний план, що ґрунтувався на помилкових оцінках українських сил і, головне, своїх власних можливостей. Він провалився у перші кілька тижнів війни. Усі подальші дії російського командування були вже спробою розв'язати проблеми, які виникли через катастрофу цього початкового плану.
Ймовірно, російське керівництво розуміло, що мобілізація не зможе кардинально вирішити проблему боєздатності фронтових частин, і відкладало її до останнього.
Наступ ЗСУ у Харківській області був успішним насамперед через брак особового складу у російських частинах на лінії фронту. Він став тією самою точкою, після якої потрібно було готуватися до нових наступів української армії, або збільшити чисельність угруповання за рахунок мобілізованих. Часу на підготовку цивільних осіб, які опинилися у армії, що воює, відведено не було. Солдати на фронті "потрібні були вчора".
На фронт потрапили далеко не всі мобілізовані - за різними оцінками, загалом їх десятки тисяч. Багато кого відправили на полігони, де їх готують до майбутніх боїв. Але комусь не пощастило, і вони одразу опинилися на передовій.
Важко сказати, чи був у когось із командирів спеціальний намір спрямовувати їх у бій, щоб виявити вогневі точки ЗСУ.
Швидше за все, командування на фронті використало ті ресурси, які були в його розпорядженні: інших резервів, крім мобілізованих, у нього просто не було, а завдання утримувати позиції було.
Досі це завдання не вдалося вирішити за допомогою контрактників, добровольців, завербованих ув'язнених, тепер настала черга мобілізованих.
При цьому проблема невисокого рівня підготовки мобілізованих цивільних виявилася помноженою на інші проблеми російської армії, що розкрилися під час війни: погану координацію, зв'язок, розвідку. Загалом проблеми з тими складовими, які роблять з маси озброєних людей армію.
Зрештою, сама система мобілізації виявилася неготовою до масового припливу нових солдатів. Їм елементарно не вистачає форми, амуніції, часом навіть саперних лопат. Але нічого іншого, здається, у російських командирів наразі немає.
