"Залишились самі старці". Про що говорять і не говорять пенсіонери в Балаклії

Міцний бородатий чоловік у військових штанах і червоній футболці зі зв'язаними за спиною руками стоїть, широко розставивши ноги і спершись головою об акуратно побілений стовп. Довкола нього з десяток українських військових.

Вони щось жваво обговорюють, майже не звертаючи на нього уваги. У кількох в руках бляшанки з енергетиками.

Наговорившись, заштовхують бороданя в багажник чорного пікапа і захлопують кришку. З-під кришки стирчить мотузка, якою зв'язані його руки. Військові регочуть. З уривків їхніх розмов можна почути, що спійманий - "чех". Так вони на жаргоні називають чеченців, які воюють за Росію.

Взяли його десь у посадці біля Балаклії. За кожен день участі в боях він начебто отримував платню 4200 російських рублів - десь 2500 гривень. "За чотири двісті кац...ських рублів пішов убивати людей", - голосно лається жінка у військовій формі.

Якби ця сцена відбувалася в будь-якому тиловому українському місті, довкола уже стояли б десятки цікавих з телефонами. Але це Балаклія. Тут таким нікого не здивуєш. Та й дивуватися особливо немає кому.

Хоча місто було першим, яке ЗСУ звільнили під час контрнаступу на початку вересня, сюди досі не пускають цивільних на автомобілях. Надто небезпечно. Днями тут на розтяжці підірвався і загинув електрик, який лагодив перебиті лінії струму.

В будинках досі немає світла і води. А в довколишніх посадках, ймовірно, ховається, ще не один російський солдат.

Іван Іванович

Пікап з військовими і "чехом" у багажнику від'їхав, залишивши на узбіччі рештки його брудного і заляпаного кров'ю одягу. Байдужий до драми, яка щойно розгорнулася в нього за спиною, стоїть, припершись на парканчик, Іван Іванович. Йому 86 років. Він став відпочити дорогою до місця, де видають гуманітарку.

Іван Іванович щойно отримав пенсію відразу за кілька місяців, настрій у нього пречудовий. Він з хлоп'ячим захватом розповідає про найнебезпечніший для себе момент війни: "Бахнуло поруч, метрів за десять від мене. Я стояв дома і якраз дивився у вікно. Мабуть, у сорочці родився. Трубу газову пробило в двох місцях. Вікна всі знизу повибивало. А мене не зачепило. І вікно ціле, і я неушкоджений".

Пенсіонер каже, російські солдати його не чіпали. Та серед сусідів і знайомих має таких, кого закривали і катували у приміщенні міського відділку поліції. Там росіяни, як і в багатьох інших окупованих містах, влаштували в'язницю.

Іван Іванович, якому в 1941-му було років п'ять, мимоволі згадує голодне дитинство на півночі Харківщини. У ті роки він ледь не помер від виснаження. Розповідає, як одного разу німецький солдат, який колов дрова на їхньому подвір'ї, зглянувся над худющим хлопцем.

"Пішов у хату і виносить мені банку бобів з м'ясом. Банка така десь з кілограм. Відкрита, але майже повна. Мені цей німець у пілотці й галіфе і ці боби запам'яталася на все життя. Я досі пам'ятаю смак цих бобів", - заливається сміхом пенсіонер.

Каже, що в одній зі шкіл російські солдати видавали балаклійцям набори продуктів. "Крупа, борошно, цукор, соняшникова олія, тушонка яловича і рибна консерва. Давали раз на місяць, щоб ми не ожиріли", - знову сміється він.

"Ніколи в житті я не міг уявити що в нас таке почнеться", - раптом серйознішає Іван Іванович і підводиться, щоб продовжити шлях до пам'ятника Шевченку. Тепер гуманітарку роздають там.

"Хай мене хоч сьогодні розстріляють"

Бронзовий Шевченко перехняблено сидить, незграбно обхопивши лівою рукою синьо-жовтий прапор. Біля нього кілька десятків літніх людей чекають на волонтерів, які роздаватимуть пакети з продуктами. Коли це станеться, сказати ніхто не береться. Бабуся з дідусем сперечаються про те, яка в кого група інвалідності і кого варто пропускати без черги, а хто може й потерпіти.

Про політику і війну говорити вголос тут не прийнято - надто вибухова тема. Тому всі навчилися зчитувати натяки.

"Ставлення в людей у всіх різне, - дипломатично починає русява жінка. - Хто був за Росію, той зараз незадоволений. На камеру вам ніхто нічого не скаже. А деякі вже перевзулись і перевдягнулись. Там [з росіянами] танцювали, і тут починають. Аж противно дивитися".

"У місті нарешті появилася влада. Це головне. Свої. Ті, що й були. Рідні", - усміхається поруч дідок.

На парапеті рядком сидять ще троє бабусь. До нас долинає уривок їхньої розмови: "У тому будинку, де жили о-ку-пан-ти…". Слово "окупанти" жінка вимовляє по складах, вкладаючи в нього всю іронію, на яку здатна. Говорити з журналістами справді не хоче, ні на камеру, ні без.

"Нас кинули. Кажуть: "Ви сепаратисти". А тут залишились самі старці, ті, що не могли виїхати, - заводиться замість неї подруга. - Я сама укра́їнка в десятому коліні. Але я не за росіян і не за українців. Я хочу, щоб нормально ставилися до літніх людей".

"Хай мене хоч сьогодні розстріляють. Я кажу правду", - кидає на останок і просить не фотографувати її.

Дві безкінечні хвилини

Ще одне місце, де збираються жителі, називається Комсомольські сходи. Це оглядовий майданчик з розкішною панорамою на річку Балаклійку, яка повільно тече в зеленій долині.

Але на цю красу мало хто звертає увагу - люди дивляться в телефони. Це одне з небагатьох місць, де добре ловить мобільний інтернет. Сюди приходять, щоб поговорити з тими, хто далеко.

На лавці в закутку літня жінка з заплаканими очима ввіткнулася обличчям у екран смартфона. З того боку по гучномовцю жіночий голос повторює: "По сусідству були прильоти, а в нас усе нормально. Все нормально в нас".

На сходах знайомимося із ветераном війни в Афганістані і волонтером Андрієм Коробкою. Він часто приходить сюди, щоб відправити на різні номери записи голосових повідомлень. Збирає їх по людях, які живуть у Балаклії і не мають здоров'я дійти до місця з інтернетом.

Андрій з тих, у кого була можливість виїхати. Але він відправив сім'ю до Європи, а сам залишився доглядати за хворою тещею.

Під час окупації Андрій своїм "Ланосом" вивозив з міста жінок з дітьми. У машину набивалося по 6-7 людей. Двоє сиділи на пасажирському сидінні, решта - на задніх. Усього за місяці окупації вивіз понад 60 земляків.

Одного разу його автомобіль, забитий пасажирами, стояв у черзі на російському блокпості, коли метрів за сто перед ними вибухнув снаряд "Граду". Розвертатися і тікати без команди військових не наважився. "Бабусі в моїй машині позакривали вікна, почали молитви читати. Ці дві хвилини, поки російський солдат не махнув нам рукою, здалися мені вічністю", - згадує Андрій.

До Балаклії завжди повертався завантажений ліками, які йому замовляли сусіди і знайомі. Аптеки в місті відновлюють роботу лише сьогодні.

До волонтерських справ Андрія приєднався з-за кордону і його 12-літній син-спортсмен. Зробив батькові телеграм-канал "Допомога в Балаклії", через який спілкуються ті, хто готовий допомагати. Перше правило каналу: "Ніякої політики і обговорень бойових дій". Правило №2: "Не матюкатися".

Під час окупації старенький Андріїв "Ланос" кілька разів ретельно обшукували російські військові.

Шукали свідчення його роботи на ЗСУ. В Андрія завжди був для них аргумент: "Це я в Афганістані був у розвідці, а тут я простий цивільний, який допомагає людям. Вони з повагою ставилися до слова "Афганістан". Вибачалися і відпускали".

Українські військові теж кілька разів затримували його і навіть перевіряли на детекторі брехні. Колишній розвідник на них зла не тримає.

"Якби не сусіди, я б уже померла"

Якщо пройти від Комсомольських сходів вулицею Соборною (на якій висять таблички "вул. Леніна"), можна потрапити на вул. Жовтневу (з табличками "Октябрьская").

Тут, на лавці біля під'їзду, під навісом з достиглого винограду, сидить пані Ніна. Поруч з нею - залишена кимось з сусідів свіжа буханка білого хліба. Біля набряклих Ніниних ніг улігся величезний дворовий собака, який весело махає хвостом. Поруч, ігноруючи пса, біжить у справах обідраний бездомний кіт.

Перш ніж заплакати, Ніна встигає розказати, що собака не її, він просто прийшов, бо відчуває біль, і що в неї закінчуються ліки. Щоб піти з її здоров'ям по гуманітарку до Шевченка, немає й мови. "Якби не сусіди, я вже б померла", - крізь сльози каже жінка.

Схожі історії тут на кожній вулиці й у кожному будинку. Звільнене місто занурене в суміш недовіри, надії і тривожного гудіння дизельних генераторів.

Найбільший страх цих людей - те, що війна може повернутися сюди. І темрява, в якій досі живе Балаклія, стане ще холоднішою.

Хочете отримувати головні новини в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram або Viber!