Книга року ВВС: "Загублений Острів" - голоси загублених із Криму

Читацька рецензія Юлії Борисенко на книжку Наталі Гуменюк "Загублений Острів", яка увійшла до короткого списку Книги року ВВС-Есеїстика 2020.

Давайте будемо відверті від самого початку - ми не особливо знаємо, що зараз відбувається в Криму, і нас це не особливо цікавить.

Звісно, анексія півострова - це біль, з яким українці живуть вже кілька років підряд і який буде переслідувати нас невідомо скільки часу у майбутньому. Проте через війну на Донбасі, резонансні рішення наших політиків, а тепер ще й їхню незламну боротьбою проти коронавірусного монстра, Крим залишився не на авансцені, а скоріше за кулісами українського медіапростору.

Наталія Гуменюк своєю книжкою "Загублений Острів" намагається розповісти, що ж все-таки відбувається на території Таврії та чим жили її мешканці, починаючи від 2014 та закінчуючи 2019 роком.

Авторка не тільки говорила з людьми, які підтримували або виступали проти вторгнення Росії на територію України. Збір репортажів про життя кримського півострова за останні кілька років - це подекуди також особиста розповідь Наталії Гуменюк про всі складнощі, які треба подолати журналісту, аби мати можливість розповісти правду про ці терени.

Документальних замальовок про Крим надзвичайно мало навіть у міжнародних медіа з дуже простої причини - потрапити на територію загубленого острова не так вже й легко. А оскільки там не відбувається жодних апокаліптичних, на думку закордонних змі, подій, то і їхати туди немає сенсу. Це призводить до того, що людей, які не підтримали свого часу анексію, майже не чують. Їхні голоси глушить тотальна російська пропаганда.

Та як не намагалися б російські медіа розфарбувати буденність кримського півострова в яскраві кольори, за гучними гаслами та усілякими обіцянками де-ні-де простежується сірість та затхлість.

Свободи, звісно, там також немає. Якщо ти проти режиму, очікуй неприємностей. Якщо ти кримський татарин, та ще й до того ж активіст, судитимуть тебе за екстремізм або тероризм. Виставка присвячена Лесі Українці? Давайте краще поставимо її у куток, від гріха подалі.

От і виникає інколи відчуття, що ті, хто залишився в Криму - це поборники анексії. Хоча насправді виїхати аби залишитись - це рішення, яке кожен кримчанин приймав самостійно, базуючись на своєму фінансовому положенні, власній мережі особистих зв'язків, вмінні або ж його відсутності пристосовуватися до нових обставин, а інколи навіть на досвіді цілого покоління, як це відбувалося у кримських татарів.

У своїх репортажах Наталія Гуменюк звертає увагу на деякі деталі, які можуть бути початком для роздумів і більш широкої дискусії.

На приклад, відкриття відділень міжнародних фірм на півострові, коли їхні філії у Росії не повідомляють про це керівництво компаній. Одразу виникає питання, наскільки це взагалі можливо. Складається враження, що корпораціям легше закрити на це очі і зробити вигляд, ніби нічого не сталося.

Якщо це насправді так і є, то це дуже поганий знак для України, тому що такі дії нормалізують анексію, як саме явище, на світовому рівні. А оскільки у міжнародних мас-медіа є обмаль правдивої інформації про теперішню ситуацію на півострові, за кілька років ситуація може бути взагалі критичною.

Усе згадане вище не є жодним суспільно-політичним аналізом дилеми Криму, бо однієї книги точно замало, щоб робити повноцінні висновки.

Мені б дуже хотілося, щоб таких книжок було більше на полицях українських читачів, бо ми, як ніхто, повинні бути зацікавлені у висвітленні цієї теми. А Наталії Гуменюк варто потиснути руку за її рішучість та чесно виконану роботу репортера у переказі історій тих, хто почуває себе загубленим на своїй же землі.

Орфографію, пунктуацію і стиль автора збережено.

Рецензії журі:

Інші читацькі рецензії:

Стежте за перебігом конкурсу на Facebook-сторінці Книги року BBC, а також на сайті bbc.ua у розділі Книга року ВВС